Василь Свалявчик: "Я – найбагатший дід: маю велику родину і щасливий, як ніхто!"

Отож ми завітали до пана Василя додому, аби побачити теплий родинний світ художника; відчути ту особливу атмосферу, в якій він живе і творить; вдихнути запахи фарби і намилуватися його полотнами.

Його велика хата розташована в центрі міста. Це навіть не будинок, а величезний корабель, де панують любов, радість, повага і сміх його маленьких онуків. На подвір’ї під альтанкою – бюст Йосипа Бокшая, кілька басейнів, рибників і майстерень, парники з городиною. Василь Петрович веде мене за собою – хвалиться огірками, перцями та виноградом. До речі, в рибнику у нього живуть не тільки рибки, а й латаття, яке ось-ось розпустить свої рожеві квіти – ну, майже, як на картинах Моне.

Але найбільше багатство художника – це його родина: дружина Слава, діти й онуки. Ми познайомилися з усіма.

Ви – щаслива людина: маєте все, про що мріяли. Скажіть, як вам бути нині народним художником України і коли мають вручити цю нагороду?

– Про те, що я вже народний, дізнався 30 червня. Але вручення ще не було. Гадаю, що урочистості будуть на День Незалежності України. Почуваюся нормально. Я – скромна людина! Звісно, що мені це дуже приємно, але я не з тих, хто після такої нагороди занедужує на зіркову хворобу.

А хто посприяв отримати це високе звання?

– Громадське об’єднання спілки художників «Карпатські кольори». Його членами є міжгірські майстри пензля, а керує осередком його засновник – синевирець Василь Шиндра. У «Карпатських кольорах» я є почесним членом. От вони й висунули мою кандидатуру на здобуття найвищого звання – народного художника України. Я щиро вдячний усім їм.

Минулого разу нам не вдалося зустрітися, бо ви перебували на Міжгірщині. Часто їздите в ті краї? І навіщо?

– От, не маю часу й можливості поїхати на море. Але гори – то святе для мене. Дружина каже: «Васильку, пойме на море!». Але мені на ті моря страшно їхати. Міжгірщина – це моя земля обітована. Тридцять років уже малюю її. Хоча не цураюся ні Рахівщини, ні Великоберезнянщини. Питаєте, чи часто їжджу на Міжгірщину? Так, часто. У молоді роки їздив зі старшими колегами-художниками Шутєвим, Кашшаєм малювати тамтешні краєвиди і просто відпочити.

Які міжгірські села полюбили найбільше?

– Та всі люблю. Природа там – райська. Але Синевир, Колочава, Пилипець та Ізки – найближчі моїй душі.

У мене склалося враження, що ви малюєте і вдень, і вночі. У ваших майстернях безліч картин. Чи я помиляюся?

– Ні, не помиляєтеся. Я справді малюю і вдень, і вночі. Але, як у кожної живої людини, в мене все залежить від настрою, натхнення і часу. Знаю таке: якщо художник не малює три дні, то вже хай за пензлик і не береться. Треба просто малювати, навіть коли не хочеться. Крім того, я захоплююся художниками, які малюють легко і вкладають у картини позитивну енергетику. Відтак ці полотна надихають і лікують. На жаль, бачив і вимучені роботи. То краще тоді взагалі не малювати. Вважаю, що художник має дарувати радість.

От скажіть мені правду, чи маєте прізвисько?

– Кажу вам правду – не знаю брехати. І руку на серце кладу: за життя ніхто ніколи не вигадав мені жодного прізвиська. Хоча у нашому середовищі таке практикується. Але на Міжгірщині мене прозивають Міжгірщик.

Чи купують ваші картини?

– Останні роки мало продаю. Нині люди не мають на хліб. І тому я розумію їх. Бо життя настало складне. Натомість дарую свої роботи.

Пригадуєте, коли вперше взяли олівець у руки?

– Малюю з восьми років, але на художника пішов учитися випадково. Спершу я вступив у Мукачівське педучилище на музичний відділ. До речі, я був дуже активний у молодості. Колись мав свою групу «Слов’яни» – нас там було п’ятеро музикантів. Ми грали на дискотеках і на свадьбах. В ансамблі я «мучив» гітару (Сміється. – Авт.)

То ви – крутий художник, бачу…

– Не те слово! (Сміється. – Авт.). А ще я був тренером футбольної команди в рідному селі Зняцьово. А вдома мав велику пасіку. Навіть часу не мав спати. Кожен день у мене був розписаний погодинно. У селі ще організував сільський театр. Поставив виставу «Безталанна» Карпенка-Карого. А з весілля вранці відразу йшов до своїх бджілок.

Від кого перейняли талант до малювання?

– У моїй родині були талановиті люди. Наприклад батько любив малювати карикатури.

Який найкращий спогад дитинства бережете?

– Мої батьки були дуже гарними людьми, але не дуже мали час виховувати мене. Бо працювали. Але і я байдики не бив. Змалку допомагав їм по господарству.

Свиням їсти варив, курей годував, за сестрою дивився. От запам’яталося те, як мама дала мені гроші, аби я купив собі гітару. Бо це була моя мрія. Музичний інструмент коштував дуже дорого – 220 радянських рублів.

А де знайшли собі таку гарну дружину й господиньку, пане Василю?

– З дружиною познайомився в автобусі, в Ужгороді. Я дуже любив залицятися до дівчат. Але до своєї Слави вчепився на все життя. У 2017-му будемо святкувати 40 років подружнього життя. Відтак маємо двох дітей: сина Петра і доньку Вікторію. Син, як і я, – художник, викладає в Закарпатській художній академії. Донька – диригент симфонічного оркестру обласної філармонії.

Мій син нещодавно повернувся з Франції – там проходив Всеєвропейський конкурс портретистів, на якому він увійшов у п’ятірку найкращих художників.

Намалював портрет дружини Мар’яни у народному вбранні, а на голові – віночок із маків. А ще він – футболіст, і мій онук Петрик, якому півтора року, теж «копкать лобду».

Мушу сказати, що я вже багатодітний дід. Ні, найбагатший дід, бо маю чотирьох онуків: Андрія, Василя, Даринку і Петрика. Пишаюся дуже своїми дітьми й онуками.

Як би ви охарактеризували самого себе?

– Простий у спілкуванні. Люблю людей і природу. І маю файне почуття гумору. Невибагливий. Влітку живу в сауні (веде мене в сауну), тобто сплю там. Сам її змайстрував.

У вас така велика хата. Ви і її будували?

– Я купив цю хату ще до весілля. І затим лише одружився. Але облаштовували її разом із дружиною. Ми й тепер її облаштовуємо. А майстерні сам уже собі будував. Бачите, маємо на обійсті й басейни, й рибники, де вирощуємо рибу. Такий собі сільський оазис у центрі міста, який ми з дружиною зробили самі.

А ще я столярую. От гляньте, мій Петрик вхопив молоток і вже пробує вбити цвях у дощечку (Сміється. – Авт.). Коли починаю нервувати, дружина пакує мої валізи й відряджає в гори малювати. Коли їду туди – на улюблену Міжгірщину – в мене все є в машині: і паленка, і вино, і закрутки з огірками й помідорами. А там – маю в кожному селі, де переспати. Бо я йду до людей із душею, і це – взаємно.

Чи дітей, онуків берете з собою?

– Та ще малі, аби їх возити за собою. Але дуже сумую за ними там, у горах. Особливо за найменшеньким, Петриком.

Хижніх онуків любите більше?

– Та ні, в нас із дружиною такого немає. Ми ніколи не ділимо внуків на хижніх і не хижніх. Бо вони усі наші. Я не уявляю, як то можна когось любити більше. Всіх однаково любимо.

Котрий із онуків схожий характером на вас?

– Ой, та всі на мене подібні (Сміється. – Авт.).

То ваша дружина не прогадала, що вийшла за вас заміж…

– Навпаки – це мені зі Славкою пощастило. Вона родом із села Білки Іршавського району. Але їй зі мною добре – так собі думаю (Сміється. – Авт.). А яка вона багата… серцем і душею. А яка господиня! В мене мудра й розумна дружина. Я її дуже люблю!

Маріанна Шутко

Довідка

Василь Свалявчик народився 14 жовтня 1951 року в селі Зняцьово на Мукачівщині. Його мистецький талант сформувався під час навчання в Ужгородському училищі прикладного мистецтва, яке закінчив у 1971. Його вчителями були Павло Балла, Шандор Петкі, Віктор Демидюк. Митець працює у жанрах, які традиційно люблять закарпатці. Це краєвиди, натюрморти, портрети, сільська архітектура.

З 1987 року В.Свалявчик є членом Закарпатської організації Національної спілки художників України. Учасник численних виставок: обласних, всеукраїнських і закордонних. У 2001 році йому присвоєно звання «Заслужений художник України», нині він уже народний. Лауреат обласної премії імені Й. Бокшая та А. Ерделі в галузі образотворчого мистецтва.

Теги: Василь Свалявчик, художник

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати