Війна, піщані бурі та 60 років шлюбного досвіду за плечима в ужгородської родини Шев’якових

Весілля навіть не гуляли…

Дитинство в кожного було по-своєму важке. Йосиф Вікентійович пригадує, що десятилітнім він уже мусив і орати, й боронувати, й кидати снопи. Пройшов крізь голод та холод. Але в той час ніколи було думати по себе, бо існувало таке гасло: «Все – для фронту, все – для перемоги!». Всіх чоловіків забрала з собою війна. Тому старе й мале, все, що тільки могло рухатися, – в полі. Там деколи й ночували.

Валентина Степанівна каже, що вона пішла в перший клас, коли почалася війна. Була одинадцятою в сім’ї. Батька розстріляли, причому навіть невідомо, за що. Просто, мабуть, для плану не вистачало кількох жертв. Брат загинув на фронті, як не гірко, в останні дні війни, – у травні. Похований він у Польщі.

Познайомилися на танцях у Омську. Потім листувалися. І от вирішили одружитися. Весілля навіть не гуляли. Розписалися – і чоловік привіз молоду дружину в табір військових у Челябінськ. А згодом почалося кочове життя військового. Спочатку було місто Молотов. Згодом потрапили в Угорщину, ще чотири роки провели в Монголії. І нарешті в їх біографії з’явився Ужгород.

Верблюжі колючки і … море апельсинів

Монголія – то особливі спогади. Хоч навколо пустеля, проте військове містечко було забезпечене всім. Вода у квартирах видавалася розкішшю. Навколо ж піски!

Зими там дуже люті, а літо надто спекотне. Снігу практично немає, бо його одразу здуває. Дощі – теж величезна рідкість. Зате піщаних бур не бракує.

Місцевим виживати було куди важче, ніж їм. Полювали вони на качок, а замість транспорту часто використовували верблюдів. Щоправда – одногорбих. Зате риби – сила-силенна! Дефіцитної ікри, до речі, теж. А от загальнонародний кумис – то вже геть на любителя.

Військовим на брак продуктів було гріх нарікати. Щоправда, багато їжі було консервованої. Довелося звикати до сухого молока, солоних огірків та помідорів із великих діжок. Бо ж у тій пустелі, крім верблюжих колючок, більше нічого рости не хотіло.

Зате апельсинів та мандаринів – цілі гори. Бо жили вони біля китайського кордону. З цього приводу Валентина Степанівна пригадує, що одного разу довелося випити сто грамів із Мао Цзе Дуном. Він приїжджав сюди, бо тут проводили військові навчання. І захотів із кожним, хто обідав у їдальні, почаркуватися.

А от із місцевими військові майже не спілкувалися. Військові містечка у той час вважалися закритими. Тож це не дуже заохочувалося. Але Валентина Степанівна працювала продавцем, тож монголи навіду­валися деколи в крамницю. Загалом складали враження доброзичливого трудящого народу. Та й не вельми велелюдними були ті місця. Обласний центр – всього десять тисяч населення. Щоправда, вчилися з дітьми військових і тутешні школярі, але здебільшого це були хіба що діти перших секретарів.

У старших класах залишалося дуже мало учнів. Справа в тому, що військові рано виходять на пенсію. І тому їхній строк перебування на чужій землі завершувався ще до того, як діти закінчували школу. Тож треба було повертатися на батьківщину. І якщо в молодших класах школа була переповнена, то в старших заледве назбирувалося якийсь десяток учнів. Зате з цього десятка вчителі й питали дуже багато. От і вийшло, що в класі, де навчався син Сергій, були аж чотири золоті медалісти. Вважай – кожен другий!

Півстоліття в Ужгороді

До речі, обоє синів вступили у військове училище. Сергій літав на вертольоті. Траплялося всяке. Кілька разів відмовляв двигун. Одного разу всередину потрапила птаха. Все могло завершитися катастрофою. Але, слава Богу, обійшлося. Адже такі фахівці, як Сергій, дуже ретельно відпрацьовують вправи, які передбачають такі випадки. Ще один син Олександр – колишній артилерист, зараз живе в Німеччині.

В Ужгороді Шев’якови уже 51 рік – ціле людське життя! Після виходу на пенсію весь час пропадали на городах. Може, це додало їм трохи років. Щоправда, сину, коли приходив у відпустку, доводилося допомагати батькам. І вибиратися то в один кінець міста, бо шматочок землі був біля аеродрому, то в інші – на Радванку, в Оноківці. Тільки старенький «Москвич» знає цю містечкову географію.

Зараз подружжя підтримує одне одного, бо дуже на­докучають хвороби. Кажуть, що коли б не вони – то віку свого не відчувають. Бо ж душа залишається юною. І вже тільки б жити. Тож побажаймо їм гарного, радісного багатоліття у нашому древньому Ужгороді.

Марина Боднар

Теги: родина, війна, шлюбний досвід

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати