Анатолій Філіппов: "Театр я би не зрадив ніколи..."

Пане Анатолію, для вас 80 це…

— Це, напевне, радість і щастя. А ще — страх. Хто доживає до цього віку – це вже щаслива людина. Але коли усвідомиш, що тобі вже 80, озирнешся назад і стає страшно…

Але ви у хорошій формі.

— Я грав багато таких ролей, де треба рухатися, танцювати… Хоча вік бере своє (сміється), але я стараюсь про це не думати. Приходжу за 2 години до вистави і проходжу сценами, мізансценами. З мене завжди усі дивуються. Але рух — це життя. Та й по-справжньому люблю я тільки театр.

Як починається ранок у народного артиста України?

— Лягаю дуже пізно — репетиції, вистави, а встаю о шостій. Далі — сніданок і підготовка до репетиції. У мене в житті, крім театру, нічого немає: я лягаю з театром, встаю з театром, снідаю з театром, обідаю з театром і так увесь час. Проте розумію, що це трохи не зовсім нормальний спосіб життя.

Як ви прийшли в професію?

— Потяг до театру зародився у дитинстві. Ще в шкільні роки у нас був гурток, де ми ставили вистави, з якими навіть гастролювали Харківщиною, звідки я родом. Я часто згадую, коли ми діти-аматори приїжджали в села, люди сприймали нас так, як інколи тепер не сприймають професійних акторів. Я пам’ятаю їхні очі – це було щось…Так що почалося звідти. Але, я мріяв стати не актором, а офіцером, навіть вступив у Сумське артилеристьке училище, але його розформували.

А одного разу, прогулюючись по Харкову, побачив афішу: «Набір у театральний інститут». Без підготовки на вступному іспиті вийшов і заспівав «Дивлюсь я на небо…», хоча ніде не вчився вокалу. Коли мене почув Іван Мар’яненко, то сказав: «Соколе, ти будеш на моєму курсі, я тебе вже взяв!». Він був істинно українським актором, режисером та педагогом.

♦ У сценічних ролях Анатолій ФІЛІППОВ — упевнений, як і в житті.

Ви кажете, що важливу роль при вступі зіграв ваш голос. Чи можете поділитися своїми секретами роботи над ним?

— Голос — це надзвичайно складний інструмент. В мене він від природи. А ще пощастило займатися вокалом з самим Дезидерієм Задором. У театрі я переспівав багато класичних і сучасних оперет. Проте над голосом можна працювати  і самому, читати відповідну літературу. Щоденно робити розспівку та виконувати вправи.

Ви з Харківщини. Як опинилися на Закарпатті?

— На Закарпатті я вже вдруге. У 1961 році вперше приїхав сюди після закінчення інституту, потім працював у Чернігові. А з 1984 року знову  опинився на Срібній землі.

Скільки вже зіграних ролей, так би мовити за спиною? Є улюблені?

— Це питання без відповіді. Бо усі ролі —  мої діти, в кожну з них я вклав частинку себе, частинку свого серця, частинку своєї душі. А скільки їх — не знаю. Думаю, що більше трьохсот.

Хто ж головніший в театрі — актор чи режисер?

— Актор. Однозначно актор. Він виходить до глядача, він несе в собі все. Режисер без актора ніхто, а от актор може обійтися і без режисера, підготувати моновиставу. Все життя і я старався не залежати від режисерів, але і не чув від них зауважень. Можливо тому, що називали мене «божевільним»: я все продумував, знав, чого хочу, що хочуть партнери, від чого народжується моя душевна інтонація, який у мене емоційний стан у цьому фрагменті вистави.

Сучасний театр, який він?

— Я не люблю, коли театр перетворюють у бардак. Він має будити в людині щось добре. Тому роблю все для того, щоб глядач, який приходить у театр, зворушував свою душу, розум, відчував серцем, а не дивився якесь шоу. Мене не цьому вчили і я цього не сприймаю. Коли ти береш п’єсу, то спочатку намагаєшся дотягнутися до того, що написав автор, а потім привносити щось своє, звичайно, якщо воно вкладається туди. А коли ти береш якийсь твір автора і перевертаєш у ньому все з ніг на голову, тоді краще не займатися цим. Я не ханжа, але шоу не має бути головним у театрі.

Як привести тоді глядача в театр: талантом чи працею?

— Від глядача театр розквітає. А чим менше він ходить туди, тим більше театр засихає.

Навчити акторству можна, як гадаєте?

— Можна навчити повара, можна навчити слюсаря, водія, а актора навчити не можна, хоч є й  система Станіславського. Але якщо від природи людина не має даних, то в театрі їй не місце. Справжнього актора одразу видно – як він тримається, як говорить. Зараз відійшла плеяда акторів, режисерів, а на зміну їм прийшли ті, які колись у театрі говорили: «Кушать подано»! Я це не перебільшую.

Що змінили б у своєму житті, якби довелося починати все з початку?

— Нічого. Я все зробив би так само. Пішов би тією ж дорогою. В мене були запрошення зніматися в кіно, але я не погодився. Театр — не кіно. Дубль зняли, змонтували і це навічно, а вистава — кожного разу щось нове, все по-іншому. Театр я б не зрадив ніколи.

Ваша сім’я у вашій кар’єрі?..

— Моя сім’я — моя опора і мій тил. Цим все сказано.

Катерина Семенченко