Іван Попович: "Пісня для мене - не тільки потреба душі, а й засіб спілкуватися з людьми"

— Напевне, те, що кожного дня по радіо і телебаченню звучить одна й та ж попса. Складається враження, що там більше путнього нічого немає або просто “заїла платівка”. З цього приводу я вже звертався на радіо, але немає ніякої реакції. Адже це переважно приватні фірми, які роблять усе на свій розсуд. Буваючи вдома, я краще включаю словацьке радіо, слухаю їхню музику і пісні. Тому й хочу відродити українську народну пісню, повернути хоча б те, що свого часу зробив Закарпатський народний хор. Пісня Михайла Машкіна “Верховино, мати моя” у його виконанні лунала у багатьох країнах світу — Німеччині, Польщі, Чехії, Словаччині, Франції, США, Канаді. Недавно я виступив з нею на одному з національних каналів і одержав сотні дзвінків від своїх прихильників.

Наша українська народна пісня останніми роками почала занепадати. А саме в народній пісні увінчано мораль і звичаї, мужність і звитягу, сльози наречених і матерів. Хтось із мудрих сказав, що саме із пісень можна довідатися про людську душу в її найтонших достеменних переживаннях, настроях, емоційних сплесках. Пісні немовби промовляють, що народ, який співає їх і здатний на високе мистецтво, нічим не гірший від інших народів. І ніхто не має права не поважати його і не рахуватися з ним. Справжні пісні не втрачають свого значення з часом, зі зміною епох та ідеологій. Воістину, все плинне, але вічними є правда, любов і краса, що стали духовною основою народної пісенності.

На жаль, олігархів цікавлять тільки гроші. За буденними справами ми забуваємо про духовність. Куди й поділася гордість за наш край! По радіо і телевізору тільки й чуємо російськомовні пісні у виконанні Миколи Баскова, Валерія Леонтьєва, Ігоря Ніколаєва, Філіпа Кіркорова, Алли Пугачової… Хоча в нас в Україні чимало достойних артистів.

У яких номінаціях змагаються ваші конкурсанти?

— Фестиваль започаткувався як багатожанровий конкурс. Але згодом його організатори дійшли висновку, що перш за все він має пропагувати вокальне мистецтво. Творчі змагання проходять у номінаціях: народна пісня, популярна естрадна пісня, автори-піснярі. Виступи оцінюються за десятибальною системою. Серед критеріїв — колоритність репертуару, виконавська майстерність, оригінальність текстів і музики (для авторів-піснярів), сценічна культура. Конкурс проходить у трьох вікових категоріях: від 10 до 13 років, від 14 до 17 та 18 і далі — вік не обмежено. На переможців чекають грошові винагороди. І ще таке: у першому турі усі пісні, які не відповідають рівню, знімаються з програми, і другий тур проходить без них. Ширвжиток, словом, не пройде!

Ваш фестиваль щоразу відкриває молоді таланти. Як вам це вдається?

— Позитивом фестивалю є те, що він транслюється на Першому національному каналі. Коли тебе показують по телевізору, це вже щось означає, ти щось здобув у своєму житті. У тебе є перспектива. Для багатьох це дуже привабливо. Тому вибирати є з кого.

Торік спеціальною гостею фестивалю була українська естрадна співачка Євгенія Власова, яка гідно оцінила проведення пісенного змагання і висловила задоволення високим рівнем професійності учасників, їх бажання проявити себе на сцені.

Водночас на Закарпатті вже давно не було подібних фестів. За радянських часів буди пісенні змагання хорів, самодіяльних ансамблів, співаків… Тепер усе те кануло в минуле. Залишився тільки один Закарпатський народний хор.

Фестиваль мистецтв “Іван Попович збирає таланти” проводиться без вступних внесків. Кожен, хто бажає взяти участь, приїжджає за свій рахунок. Подумайте, скільки молоді збирає фестиваль, яка вже не тинятиметься по під’їздах, не “тусуватиметься” в барах і ресторанах, а має змогу почути українську народну пісню.

За тим, як складається подальша доля конкурсантів, слідкуєте?

— Звісно, що слідкую. І за творчою діяльністю, і за їхнім життям-буттям. Так, володарка гран-прі Віталіна Кізляк торік вступила до Київської державної академії естради і отримує стипендію. Більшість учасників двох попередніх пісенних змагань продовжують і далі проявляти себе на сцені. Серед них — Марія Улашин, Ольга Завидняк, Іванна Бідзіля, Василь Філеш, Надія Чийпеш, Мирослава Сливка, Наталія Менчук... А я зі свого боку роблю все для того, щоб допомогти їм, аби вони мали змогу реалізувати себе в житті.

Приємно, що у фестах беруть участь представники не лише Закарпаття, а й Луганської, Волинської, Полтавської, Хмельницької, Львівської, Івано-Франківської та інших областей. Вважаю, що для конкурсантів фестиваль стає великим поштовхом запрошення їх на інші концерти, які проводяться в Україні та за рубежем, збільшення їхньої професійної ваги.

Скажу більше: ми робимо усе для того, щоб усі, хто приїхав до нас, почували себе добре, затишно і комфортно, аби творчі змагання поєднувалися із відпочинком. Із цього приводу розроблено анкету учасника фестивалю “Іван Попович збирає таланти”, проводяться соціологічні дослідження для врахування побажань стосовно оцінки фесту. Це дає можливість планувати наступні мистецькі форуми за побажаннями учасників.

Уже відбувся третій фестиваль. А що для вас особисто означає число три?

— Насамперед це невеличкий своєрідний ювілей. Для мене число три завжди було щасливим. Тому й цього разу все було гаразд. А потім будуть ще і 13-й, 23-й і 33-й фести. Щоразу вони проходитимуть краще, а географія  учасників, сподіваюся, ще більше розшириться. До речі, торік їх було понад 100. Треба, щоб мала розвій саме українська пісня, щоб повсюдно у селах і містах звучала рідна мова. Духовно відродити український народ як етнос можливо лише завдяки розвитку народної культури, яка формувалася тисячоліттями. У свою чергу її можна відродити за допомогою пісні. Адже у пісні — віковічні традиції, світогляд народу, мелодика віків. І ніщо так яскраво й вражаюче не діє на душу, серце й свідомість, як мистецтво. Ми маємо бути патріотами своєї землі.

Закарпаття — край інтернаціональний. У нас дружно живуть разом з українцями росіяни, словаки, угорці, євреї, німці, румуни… Це добре. Але ми маємо дбати насамперед про рідну мову і пісню. Тому я планую зробити гастрольний тур “Північ—Південь”, “Захід–Схід” разом із учасниками фесту і місцевими талантами, який би закінчився у палаці «Україна».

Ми живемо в такий час, що на телеканал нелегко потрапити. А ви останнім часом на Першому національному дуже частий гість…

— Інколи дехто жартує: це ви змагаєтеся з Михайлом Поплавським чи закупили канал? Бо нас часто показують по телебаченню. Я просто роблю свою справу. Добре, коли тебе помічають  і пропонують виступити перед глядацьким загалом. Це, звичайно, радує. Водночас це дуже відповідально і почесно. До речі, тепер мені пропонують відновити програму “На гостину до Івана Поповича”, яку знімаю у себе на дачі під Києвом.

Не секрет, щоб потрапити на телебачення, потрібно платити. І чимало. Я, слава Богу, гроші не даю. Мої пісні люблять за те, що дали мені батько і мати, — талант. Мій батько теж добре співав. А дід Василь дуже класно грав на скрипці. За це його поважали люди.

Якось в одному інтерв’ю ви сказали, що якби в Україні прийняли закон про заборону фонограми, то наступного дня естрада осиротіла б.

— Це правда! Майже 90% співаків виконують свої пісні під фонограми. Так звані “зірки” як яскраво спалахують, так і згасають. Досить лише послухати виконавців, одразу збагнеш, на що вони здатні. Свого, українського дуже мало. Щось англійське, російське, арабське… Коротше, всяка-всячина. Для багатьох головним є слава і гроші. Я починав свою творчість у часи, коли були професійні таланти, композитори, які вважали за честь писати для співака.

Ви просто народилися під щасливою зорею — уже понад 40 років ваші пісні залишаються затребуваними. У чому секрет вашого творчого довголіття?

— За цим стоїть великий труд. Я постійно працюю над собою. А перший успіх прийшов до мене на 10-му Всеукраїнському фестивалі молоді і студентів, який проходив у Берліні 1973 року. Тоді я вперше повірив у себе, свої сили і талант.

На ваші виступи приходять поважні люди, керівники країни?

— Я особисто знайомий з Леонідом Кравчуком, Леонідом Кучмою, Віктором Ющенком і Віктором Януковичем, теперішнім і колишніми керівниками Києва, міністрами, академіками. Ми дружимо. До того ж я член мовної комісії при Президентові України. Тож поява їх у залі має своє пояснення.

Вас свого часу висували на звання Героя України і… не дали.

— Було і таке. Мій друг Назарій Яремчук з іронією сказав: «Для того, щоб мені дали Шевченківську премію, потрібно спочатку померти». Так воно і сталося. Рівно через рік після смерті його нагородили. Я вважаю, що нагороди, премії і звання треба давати ще за життя людини, бо потім вони будуть просто непотрібні.

І насамкінець, що б ви хотіли побажати своїм шанувальникам?

— Любити українську пісню. Бути патріотом своєї країни. Не кидатися від крайнощів до крайнощів. Пісня для мене — не тільки потреба душі, а й засіб спілкування з людьми.

Василь Шкіря