Незвичайні пригоди словаків у славному місті над Ужем

У нас маємо радше протилежні приклади, як-от зрив колегами-письменниками львівської презентації «Записок українського самашедшого» Л.Костенко кілька років тому. Однією з причин більшої людяності словаків є, мабуть, краща структурованість їхнього письменницького «колгоспу». Там діє не єдина спілка, як у нас, а ціла Асоціація письменницьких організацій, в якій є окремі спілки за мовою письма та окремі клуби за жанрами. А крім цих офі­ційних структур, є ще чимало неформальних – наприклад, створений і очолюваний Йозефом Міклошком «Пі-клуб». Як відомо, ірраціональне число «пі»  (3,14...) має нескінченну кількість цифр, тож і клуб у перспективі може розширюватися до безконечності, але наразі там два десятки авторів, зокрема й словацький екс-президент  Р.Шустер, що є автором кількох прозових книжок і фотоальбомів. Половина членів і завіта­ла до Ужгорода. Нам ця спільнота ще нагадала  вигаданий Ч.Діккенсом Пік­вік­ський клуб: їздять джентльмени куди їм цікаво, займаються улюбленою справою, не забувають про розваги, але й ретельно звітують про свої вояжі і студії.

Це перша в історії Ужгорода така велика делегація письменників з однієї зарубіжної країни. Але, як заявив Й.Банаш, це і перша така велика делегація за всю історію словацької літератури. Чому ж саме до України? Адже словаки – народ прагматичний, не обтяжений зайвими сентиментами. Впадає у вічі, що в їхніх книгарнях маса путівників по найрізноманітніших країнах, але немає по Україні. Територіальна близькість сама по собі ще не породжує зацікавленості. То що ж? Звісно, їхати в Україну дешевше, ніж до Австрії. Але, споді­ваємось, справа не лише в цім.

Очевидно, молодим державам дуже важко просунути свій продукт (особливо культурний) на західний ринок, який просто перенасичений. Простіше – на Схід. Тим більше, що майже невідома у нас сучасна словацька література на те цілком заслуговує і при мінімумі промоції мала б значний успіх у нашого читача. Тому їхня держава активно підтримує (у тому числі фінансово) переклади словацьких авторів іноземними мовами. Якщо із сучасних українських письменників перекладні книжки мають лічені одиниці, то в словаків це коло неухильно розширюється ледь не щомісяця.

Добрі перспективи засвідчує та сама книжка Й.Банаша, яку вже перекладено вісьмома мовами, але україн­ське її життя тільки починається. Схоже, що фаховий дипломат і журналіст свідомо заклав матрицю успіху у свій проект. Брежнєвська доба нині у тренді. Це зумовлено ностальгією за нещодавнім минулим з усіма його мінусами, але і полюсами. Воно ще не скам’яніло, а теплиться у серцях старшого покоління.

Велика політика у романі тісно переплітається з приватним життям. Два рівні взаємодіють і трансформують один одного. Якщо початок роману автобіо­графічний, то далі автор дав волю бурхливій фантазії і максимально туго за­крутив сюжетну пружину. Є епатаж, є лірика, є політична аналітика, історичні відступи, багато драматизму – все, як у правильно приготованому салаті. Водночас книжка покликана цементувати розколоту колись холодною війною Єв­ропу і вже здійснює цю функцію. Та й не тільки в межах Європи. Завдяки романові про маленьке село Колодне на Іршавщині знають і в далекій Індії. А йдеться у книзі про Словаччину, Чехію, Закарпаття, Росію, східну і західну Німеччину  з 1968 по 2008 рік. Зразу по виході у світ у 2008 році роман визнано книжкою року у Словаччині.      

Це ще й роман про словацьку національну ідею, про їхню «довгу дорогу в дюнах» до власної держави. Словаки загалом тверді державники. Це видно і з життя делегації. Коли на останній день перебування їм запропонували на вибір словацьку школу у Сторожниці або шопінг Ужгородом, усі миттєво і цілком щиро обрали школу – навіть обурилися якійсь альтернативі. Їм справді болить становище співплемінників.     

При цьому люди дуже різні, кожний – особистість, пишуть у зовсім відмінних від Й.Банаша манерах. Проте кожний знайшов добре слово для товариша, причому від серця. На презентації у бібліотеці з розгорнутою рецензією виступив Любош Юрик, автор 30 книжок, зокрема «Смерті міністра» (про чехословацького міністра закордонних справ В.Клементіса, репресованого за сталінської доби). Два його романи перекладено українською, але ще в радянські часи – «Емігранти» і «Журналісти». Починав же оповідями про рідний братиславський мікрорайон – «На Польовій вулиці» й надалі активно творить міф свого міста. Зараз багато працює в детективному жанрі. Як журналіст здійснив чимало інтерв’ю – збірки «Неспокійні діалоги», «Американські діалоги», «Празькі розмови». Був президентським радником. Єдиний словацький письменник, що пив віскі з японським імператором Хірохіто, вразивши того широтою слов’янської душі.

А ще словацька богема дуже різноманітна. На відміну від нашої вузької спеці­алізації там культивується синкретизм, коли людина реалізується у кіль­кох галузях. Мілан Стано – академічний художник-пейзажист, але ще й карикатурист, видавець журналу «Коцурково» (у нас його назвали б «Кайдашева сім’я»), автор афоризмів і анекдотів, який приглядається до жанру гуморески. Іван Сабов – не тільки письменник і журналіст-репортер (має книжку про Сибір), а й аквареліст. Кілька поетичних збірок декана журналістського факультету і прозаїка-документаліста Йозефа Лайкерта перекладено україн­ською, ще кілька – російською, є його вірші в російському Інтернеті. Хоч загалом навіть у словацькому Інтернеті сучасні їхні автори якось крізь зуби. Винятком є хіба Йозеф Банаш з персональним сайтом. Словаки – люди не експансивні. Національна вдача споконвіку не вимагала чогось чужого – лишитися б при своєму. Як у доброго сільського газ­ди – є усього потроху, але для себе самого. Тепер глобалізація змушує перебудовуватися й освоювати активний маркетинг, придивлятись до сусідів. Візит до України це й засвідчує.  

Музикознавець і публіцист Стані­слав Бахледа не розставався з відеокамерою. Був і професійний кінооператор і фотограф Рудольф Ферко, що залишив в Ужгороді чимало своїх альбомів і дисків. Петер Рашла багато мандрував, був навіть в Австралії, тепер книжковий видавець і письменник. Усі співають. По дорозі з Кошице до Ужгорода розучили нашу «Горіла сосна, палала». Йозеф Банаш зі студентських років і досі грає на гітарі, що й демонстрував на кількох презентаціях. Любомир Олаг, побачивши рояль, зразу сів до нього і протримався добрі півгодини. Він підприємець (за базовою освітою зоотехнік), а в душі поет, тонкий лірик – остання його книжка про мандрівку до Парижа, яка цікаво перегукується з відомою піснею В.Висоцького. Останній бард є улюбленцем Йозефа Міклошка, що зібрав цілу фонотеку. Сам цей екс-урядовець і найстаріший депутат Словацького парламенту, колишній посол в Італії і Ватикані ходив в Ужгороді з губною гармошкою і сипав дотепами. Словаки не мають нашої візнатійськості, значно пряміші і гостріші на язик. За плечима немає настільки масштабного репресивного минулого, як у нас. Тому не надто мобільні і не схильні ходити в ногу. Не сприймають формалізму й умовностей. Зоряною хворобою ще не заразилися. Тільки тепер розумієш, що керувати так званим соціалістичним табором було неможливо. Роман Й.Банаша – якраз і про це. 

Гості щомиті демонстрували спаяність свого колективу. Якщо це й була гра на публіку, то дуже переконлива. Наразі ми не надто готові до результативного діалогу. Ужгородська богема знає про Словаччину на порядок більше, ніж братиславська про Україну. Словаків найбільше вражали наші масштаби і вміння жити всупереч обставинам (наприклад, нова «Галерея Ілько» чи етнографічна садиба «Деца у нотаря»), про що вони захоплено говорили на зустрічі з обласною владою. Вони приїхали за позитивом і, як могли, шукали його. А хто шукає, той знаходить.

Ми не настільки різні, щоб не розумітися, і не настільки ідентичні, щоб збайдужіти одне до одного. Вже за три дні намітилися нові перекладацькі проекти. Цілком можливо, що цей візит не останній, як і поїздки у відповідь.

Сергій Федака

Теги: словаки, письменник

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати