Слово про закарпатця, не зіпсутого владою

Завше вдячний обраній професії передусім за те, що вона познайомила мене з багатьма цікавими за характерами і долями людьми.

Слово про закарпатця, не зіпсутого владою

 

Весь  журналістський стаж, а це вже понад три десятки років, набув на рідній Міжгірщині. Тут знайшов великий простір для всебічних тем за незліченних подорожей вздовж і впоперек Верховини, мав безліч зустрічей із скромними і працьовитими, мудрими і талановитими горянами. З-поміж них обов’язково виділяю Василя Михайловича Дерича – уродженця Голятина, якому на свято Василя виповнилося 63 роки.

Важко пригадати нашу першу стрічу з ним, яка стала прологом для подальших сотень і сотень побачень, органічно переплетених роботою і просто дозвіллям, весь час у теплій людяністю верховинській атмосфері зміцнюючи дружні стосунки тезків-земляків.

А перші наші очні взаємини розпочалися на професійному грунті. Я тоді був репортером-початківцем, у ранзі кореспондента часопису «Радянська Верховина» завітав на Майданський завод пластмас, на якому Василь Дерич очолював профком, а згодом став головним інженером. За бесід він одразу викликав симпатію своїми якостями: насамперед досконало володів виробничою ситуацією на підприємстві – саме про неї довідувався, бо у редакції був закріплений за висвітленням промислового життя району, а ще – прозорою відвертістю. Про таких, як він, за вражень так і кажуть: душа нарозхрист. Звичайно, до подібних людей наче магнітом тягне, тим паче вони для журналіста – знахідка. Потрібна була оперативна інформація для номера газети – дзвоню для підтримки її забезпечення до Василя Михайловича. Необхідно  написати замальовку чи нарис про сумлін­ного полірувальника або передовика-пресувальника, він авторитетно підкаже. Можливо, й часто надокучав йому телефоном чи візитами, але ніколи не чув відмови, незважаючи на його по­стійну зайнятість поточними ділами – завод ого-го яким був потужним як за виробництвом, так і штатною чисельністю!

Та найтісніше нас зблизив період, коли він перейшов працювати у районні владні структури. Особливо відносини пліч-о-пліч стали, як Василь Дерич був головою РДА, а мене призначили редактором «Верховини». Не пригадую жодного випадку, коли очільник викликав у кабінет «на килим» для вказівок чи накачок. Василь Михайлович давав широку територію свободі слова. Не зв’язував руки під час публікацій критичних статей, вмів прощати, коли «мала» преса допускала і прикрі помилки. Зате як міг допомагав періодичному виданню, постійно цікавлячись матеріальним становищем. А що були скрутні редакційні фінансові часи, то були. Саме за його безпосереднього сприяння райгазета зуміла технічно переозброїтися і змінити на краще своє обличчя – перейти на комп’ютерний набір та верстку.

Пригадую серію власних проблемних матеріалів про занепад місцевих підприємств, що належали до військово-промислового комплексу, які поміщалися і в обласних газетах, і їх помічали обласні чиновники. Гадав спочатку, що без «розборок» не обійдеться, але голова «білого дому» жодного разу не зауважив на критику. Виходить, він теж прагнув, щоб заводи «перекували мечі на орала». Василь Михайлович шанував гласність, незважаючи на те, що вона йому могла і боком виходити, бо районні «писаки» псували критикою імідж краю, яким керував. Він звик жити і діяти, знаходячись при владі, у справжньому демократичному дусі. Не на словах, як дехто примудряється, а на ділі. Він не турбував районних газетярів присутністю на дрібного значення нарадах і обов’язковим надрукуванням великого обсягу матеріалу. А деякі з урядовців, правду кажучи, хотіли б, щоб з блокнотом по їхніх п’ятах ходили, описували ледь не все те, що з пустого в порожнє ін­коли переливається, до всього фотоілюстрували б нечитабельні дописи їхніми портретами… 

За позитивні риси владного «командира» Міжгір­щини поважала журналістська «братія» обласних і республіканських періодичних видань. 

Навіть тоді, коли вже не займав високий пост у районі, до нього тулилися «акули пера». Приїжджаючи з Ужгорода чи самого Києва, стукають у двері не найвищих чинів державної установи, а, як правило, одразу питають про Василя Михайловича, бажаючи зустрітися з ним. І не тільки побачитися, але й проконсультуватися з того чи іншого питання, бо дорожили компетентністю Дерича, котра їм  була у пригоді. Так і казали: «Є з ким поговорити».

Займаючи перше крісло органу державної влади у районі, Василь Дерич першочергово дотримувався ділового стилю керівництва. А це, погодьмося, важко давалося, коли за розрухи в молодій незалежній країні спинатися на ноги якійсь глибинці годі було думати. Не пасував перед труднощами, а думав, творив. Відкривав школи, дитсадки, фельдшерсько-акушерські пункти, мости, давав поштовх розвитку туристичної галузі, піклувався про малозабезпечених… Де­хто не без підстав напівжартома казав, що обласне керівництво, котре прибувало раз за разом урочисто перерізати стрічки на новозведених об’єктах (на фото), слабше б знало географію Між­гірщини, якби не Дерич і його робота. Недарма він вдруге призначався головою РДА, хоч у народі кажуть, що двічі у річку не ступають. Рахувалися все-таки у вищих ешелонах влади з потенці­алом дієздатності верховинця.

Якщо деяким головам райдержадміністрацій далося більш-менш спо­кійне службове життя, то цього не скажеш про долю на посаді Василя Михайловича. Так склалося, що його тричі «екзаменували» екологічні стихії – два жахливі паводки та небувалий в горах снігопад. Мужньо та з честю справлявся з лихами, які можна вважати катастрофічними. Вміло керував, об’єднуючи сили і мобілізуючи їх на ліквідацію нечуваних досі руйнівних наслідків, завданих природою. Дерич у той період нагадував відомого літературного героя Фігаро – вдень і вночі то тут, то там бував, щоб горе у людей забувалося, рани на землі зарубцьовувалися. Про його титанічну діяльність в ім’я блага рідного краю під час драматичної пори не завадило б написати окрему книгу – стільки зроблено і пережито! Та ще при здоров’ї, яке, м’яко кажучи, не балує Василя Михайловича. Головне, як він сам каже, слава Богу, що ті страшні дні минулися. Він старався завжди бути серед людей, щоб їх розрадити, підбадьорити словом, не кажучи про конкретні діла, які кипіли всюди. За цієї страшної доби, безумовно, яскраво проявився і авторитет ке­рівника краю – зблизька і здалека за його покликом простягалася рука помочі.

Коли вже мова зайшла про визнання, то він, здається, найбільше тішиться простому людському. Навіть працюючи в останній час на посаді завідувача відділом райради, двері його кабінету не зачинялися, завжди у ньому було тісно від ходаків. Захожі були з усіх околиць, бо всюди знали його і поважали. І на цій менш значимій посаді він, як влучно хтось підмітив, зарекомендував себе «двигуном» владної структури – ставав новатором цікавих ідей. Без діла сидіти – це не його натура. Тепер за пенсії нарешті волю дав і рукам на домашньому обійсті, якому не встигав приділяти увагу в попередні роки і нудьгував, бо ґаздівство, переконуюся, – то його улюблене захоплення.

Поклавши руку на серце, щиро зізнаюся, що й нині завжди радий приємним зустрічам чи душевній розмові по телефону з цією людиною хрестоматійної добропорядності.

Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ, Міжгір’я

24 січня 2013р.

Теги: Василь Дерич, ювілей

Коментарі


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 8Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
» Всі записи