Польща і Закарпаття: 1938–1939. Нові дані про історію краю ХХ століття

У 2007 році в м.Торунь (Польща) побачила світ наукова монографія Даріуша Домбровського «Республіка Польща стосовно проблеми Закарпатської (Підкарпатської) Русі 1938–1939». Насичена архівними матеріалами книга молодого польського історика, однак, залишилася поза увагою крайової науки.

Польща і Закарпаття: 1938–1939. Нові дані про історію краю ХХ століття

Згодом автор цих рядків на шпальтах газети «ФЕСТ» зробив коротке повідомлення про цю важливу роботу. Й ось зовсім недавно у київському видавництві «Темпора» вийшов друком український переклад праці Д.Домбровського під назвою «Польща і Закарпаття: 1938–1939».

У вступній частині Д.Домбровський подає загальний нарис проблеми, вказуючи, що польська політика міжвоєнного часу стосовно Закарпаття визначалася трьома чинниками: відносинами з Чехословаччиною (загалом недружелюбними), відносинами з Угорщиною (створення спільного кордону в рамках концепції так званого «Межимор’я») й відносинами з українським національним рухом (вкрай негативне ставлення до нього). Саме через призму цього автор книги і розглядає на базі архівних джерел і наукових досліджень попередників політичні, дипломатичні й військові потуги Польщі щодо Закарпаття.

Окремо зупинився автор книги на проблемах термінології, а саме назві регіону і його мешканців. Він вважає, що численні назви, які зустрічаються в літературі, пов’язані з периферійним розташуванням краю та частою зміною його політичної приналежності. У самій Польщі 1920–30-х років по відношенню до нашого краю вживалася як офі­цій­на чехословацька назва Підкарпатська Русь, так і назви Закарпатська Русь або просто Закарпаття (зрозуміло, що для всіх, хто дивиться на цей регіон з північного боку Карпат – це буде Закарпаття, а хто з південного боку, то для них це буде Підкарпаття). Однак тут, як і у випадку із назвою мешканців регіону, відчувається слабка обізнаність автора з проблемою. Так, назву Rutenfold (Руський Край, насправді Руська Земля) він вважає німецькою, хоч це угорська назва, а поняття Felvidek (Гірський Край) поширює на все Закарпаття, в той час, як воно стосувалося лише гірських ра­йо­нів краю. Д.Домбровський, як і багато його сучасників, хибно думає, що русофіли вважали закарпатських русинів росіянами. Насправді всі ці люди чудово знали й проголошували, що русини Угорщини – це малороси (українці) по мові й культурі, але самих малоросів не вважали окремим народом. Недарма один із лідерів русофілів, керівник Общества ім.Духновича Степан Фенцик сказав про це крилату фразу: «Русский руському не пара».

ПАРИЖ

Перший розділ присвячений подіям кінця Першої світової війни, коли поста­ло питання державної приналежності краю і його статусу. Хоч теоретично й іс­­нувало кілька варіантів вирішення цієї проблеми, в кінцевому рахунку, завдяки активній діяльності Т.Масарика й особливо Е.Бенеша, цей край опинився в складі Чехословаччини як автономна одиниця Підкарпатська Русь (Париж, Сен-Жерменський договір, 10 вересня 1919 р.). Успіху чехословацької дипломатії посприяли такі чинники, як важке становище Угорщини, де тимчасово перемогла пролетарська революція; слабкість українських сил; відсутність зацікавленості регіоном Польщі, яка була зайнята Східною Галичиною. Для Чехословаччини Закарпаття мало стратегічне значення, бо з’єднувало її з єдиним союзником у цьому регіоні – Румунією й одночасно відгородило Поль­щу від Угорщини.

«TERRA INCOGNITA»

У другому розділі автор книги роз­глядає, ґрунтуючись переважно на працях своїх попередників, внутрішнє життя Підкарпатської Русі в складі Чехословаччини. Він відзначає величезну прірву (економічну, соціальну, зрештою цивілізаційну) між західними частинами нової держави і її найбільш східною частиною. 20 років перебування у складі Чехословаччини, незважаючи на всі зусилля, виявилися занадто коротким часом, щоб підігнати Закарпаття під чеські стандарти. З іншого боку, край виявився майже невідомим для нової влади. Це була своєрідна «terra inco­gnita» в центрі  Європи. Згідно з донесенням польського консульства в Хусті, з 1938 року в конфесійному відношенні населення краю виглядало вельми строкато: 359 тисяч були греко-католиками, 112 тисяч – православними, 102 тисячі – іудеями, 74 тисячі – євангелістами, 69 тисяч – католиками, 2 тисячі – так званими гуситами і близько 5 тисяч – особи без віросповідання.

Відповідно до етнічної й конфесійної строкатості строкатим стало й полі­тичне життя краю. До Першої світової війни тут не існувало власного політичного життя, адже угорці ретельно слідкували, щоб місцеве населення не створювало жодних політичних структур етнічного характеру. У чехословацький період, навпаки, політична діяльність стала загальнодоступною, що, однак, привело до її роздрібнення. Серед русинів краю з’явилися два потужні напрямки: українофіли, які вважали місцеве населення українцями й орієнтувалися на майбутню українську державу, та русофіли, які орієнтувалися на Угорщину. Обидва угруповання виступали за автономію краю, але з різною метою. Найбільш потужне політичне угруповання – комуністи орієнтувалися на радянську Москву. Чехословацькій владі було нелегко нейтралізувати різні полі­тичні напрямки й одночасно балансувати між ними.

«ОБІДРАНЦІ» ТА ІНШІ

Починаючи з третього розділу книги, в якому розглядається політика Польщі й Угорщини стосовно Закарпаття протягом 1920–30-х років, Д.Домбровський вводить у науковий обіг значну кількість невідомих або маловідомих для українського читача архівних матеріалів. Вони стосуються як відносин Польщі з Угорщиною, так і діяльності польського консульства в Ужгороді та його контактів з місцевими політиками. Основною метою Польщі й Угорщини на Закарпатті було встановлення спільного кордону, що передбачало включення території Закарпаття до складу Угорщини. Але поки поляки мали намір убезпечити себе з півдня й дезінтегрувати український національний рух, доти мадяри мріяли повернути собі всі втрачені в Тріаноні землі. Польській стороні через Ужгородське консульство вдалося завербувати для таємної співпраці керівника Товариства ім.Духновича русофіла Степана Фенцика, а угорській стороні – голову партії Автономний Землеробський Союз Андрія Бродія та його спільників. Особливу роль виконував Юлій Марина, який співпрацював і з угорцями, і з поляками. Спираючись на них, обидві сторони проводили в краї розвідкову діяльність й готувалися до акцій саботажу, диверсійної діяльності та інспірації повстання місцевого населення. У 1938 році Угорщина і Польща, порушуючи норми міжнародного права, почали здій­снювати диверсійну й терористичну діяльність на території краю: підриви мостів, ліній комунікацій, вбивство жандармів, митників, лісників тощо.

З угорської сторони акцію здій­снювали військові й напів­військові формування – так звана «гвардія обі­дранців», а з польської сторони – такі ж формування при допомозі військових і прикордонної служби. Координація дій Польщі й Угорщини відбувалася навіть у таких дріб­ницях, як назва місцевого населення. Так, 8 липня 1938 року на зу­стрічі ужгородського консула Поль­щі М.Халупчинського з його угорським колегою було вирішено, щоб видалити аргумент народності від українців, слід відкинути російську (русофільську) платформу й перейти до карпаторуської, а згодом виключно угроруської культурно-мовної концепції. Проте і Польща, і Угор­щина виявилися лише дріб­ними рибками у великій грі ні­мецької дипломатії, яка вважала Закарпаття розмінною монетою у підпорядкуванні собі обох країн.

«ЛОМОВИКИ»

Польські диверсійні акції на території Підкарпатської  Русі, які загалом проводилися з жовтня по грудень 1938 року, мали назву «Лом». Їхня мета – дезінтеграція внутрішнього життя краю, пошкодження транспортних та інших комунікацій, які зв’язували Підкарпатську Русь з іншою частиною Чехословаччини. Автор на підставі багатого архівного матеріалу детально описує організацію, перебіг та результати диверсійних дій, які з деякого моменту координувалися з угорською стороною. Наводяться дані про керівників та учасників акції, а також описуються до деталей їхні вилазки на територію Закарпаття. Основний табір диверсантів знаходився в Розлучі, на гірськолижній базі. Денний раціон  бійця диверсійного загону складався з трьох банок м’ясних і рибних

консервів, кубика супового концентрату, півкіло­грама шоколаду, п’яти лимонів, небага­то хліба та фляжки кави з ромом. Кордон переходили невеликими групами. Були одягнені в чехословацьку уніформу.

На місцях дані про чехословацькі об’єкти збирали розвідкові патрулі, які організовували священик Юлій Марина та лікар ужгородської лікарні доктор Раух. Диверсанти знищували не тільки комунікації, але, наприклад, і школи. Польська розвідка готувала й випускала листівки від імені українських організацій (ОУН) провокативного характеру, щоб проти українців виступили румуни. Акція «Лом», однак, не принесла бажаного результату. Більше того, вона відірвала з німецького і східного (радянського) напрямку величезні сили польської розвідки, а це стало однією з причин пізнього усвідомлення можливості німецького нападу на Польщу.

«ФУТБОЛІСТИ»

У п’ятому розділі книги Д.Домбров­ського описується становище краю в часи автономії (листопад 1938 – березень 1939 років). Після Мюнхенських угод вересня 1938 року керів­ництво Чехословаччини змушене надати автономію словакам, а згодом і Підкарпатській Русі. Після Віденського арбітражу 2 листопада 1938 року Чехословаччина й Закарпаття втратили території, заселені угорським населенням. Автономний уряд Августина Волошина перебрався з Ужгорода в Хуст (попереднього прем’єра Андрія Бродія за зраду арештували). Його становище було складним у всіх відношеннях. Знаходячись у ворожому оточенні (Угорщина, Польща), не довіряючи Празі, нова влада шукала підтримки у Німеччини. Остання продовжувала використовувати край як розмінну монету. Ситуацію ускладнювали внутрішні тертя в краї між переважно місцевими політиками, що групувалися навколо А.Волошина, та прийшлими членами радикальних українських організацій (ОУН). Ці тертя й конфлікти вміло роздмухувалися німе­цькою й польською розвідкою через своїх людей в оточенні А.Волошина та місцевому керівництві ОУН і Карпатської Січі.

Здається, у цей час ніхто з них навіть не здогадувався про дійсні наміри Гітлера. А між тим тема повного розчленування Чехословаччини вже стояла на порядку денному. 16 січня 1939 року під час зустрічі Гітлера з шефом угорської дипломатії Іштваном Чакі стосовно німецько-угорсько-польських відносин та Карпатської України він сказав: «Поль­щі, Угорщині та Німеччині потрібно спів­працювати як футбольній команді…» І дійсно, у першій половині березня 1939 року «футболісти» добре попрацювали. Як наслідок, Чехословаччина перестала існувати. Спочатку 14 березня Сло­ваччина проголосила незалежність, а потім Німеччина й Угорщина захопили відповідно Чехію та Моравію й Карпатську Україну. Однак задоволеною від цього залишилася лише Німеччина. Після захоплення Карпатської України Угорщина кінцево потрапила під вплив Німеччини, а Польща опинилася оточеною майже з усіх боків Німеччиною. На думку Д.Домбровського, саме таке вирішення Німеччиною питання Карпатської України стало першим кроком до зближення Гітлера зі Сталіним, яке завершилося підписанням пакту Молотова–Ріббентропа 23 серпня 1939 року.

«КАРПАТСЬКИЙ ВАТИКАН»

Заключний розділ книги порушує питання польської політики на території Словаччини й Закарпаття у часи Карпатської України та напередодні Другої світової війни, а також розповідає про ставлення польської громадськості до цього питання. Після завершення в грудні 1938 року операції «Лом» Польща намагалася продовжити диверсії проти Закарпаття, де до влади прийшли українські сили і де сконцентрувалася велика кількість утікачів з Галичини – членів радикальних українських організацій, але вже використовуючи внутрішню опозицію. Польща, як і раніше, покладалася на Степана Фенцика та його фашистську партію й особливо на Юлія Марину та Рауха. Як доносили з Ужгорода, Ю.Марина очолює таємну організацію, членів якої можна використати в диверсійних і терористичних цілях. Степан Фенцик запропонував полякам свої послуги у налагодженні зв’язків з угор­ською фашистською партією ніл­о­шів та допомогу від претендента на російський царський престол Владіміра. Чимало уваги приділив автор книги відносинам усередині українського табору. Маючи власних агентів серед керівництва Карпатської України, поляки були відносно добре поінформовані про тамтешній стан справ. Читачам цікаво буде дізнатися про складні стосунки між різними течіями, їхніми лідерами і мотиви, що за ними стояли. Детально описуються й події власне Карпатської України, хоч нічого суттєвого в цьому питанні книга не дає. Стосовно долі полонених січовиків, то тут Д.Домбровський вказує лише на поодинокі випадки самосуду над ними з боку польської сторони. Архівні матеріали про розстріл січовиків на Верецькому перевалі ним не наводяться.

У польському суспільстві відношення до Закарпаття й особливо тутешнього українського руху було переважно негативне, хоч серед публіцистів чи політиків зустрічалися й такі, які більш реально дивилися на тутешні політичні процеси. Так, Станіслав Лось писав: «…Карпатська Україна була створена, що­би осяювати національне українське суспільство самим своїм існуванням як єдиного несовєтського політичного українського суб’єкта…». «Він порівняв Карпатську Україну з Ватиканом, – пише Д.Домбровський, – вона була мала, але її створили як вогнище певної ідеї». Після захоплення Карпатської України Угорщиною (з дозволу Німеччини) Поль­ща опинилася в розпачливому становищі. Як зауважує польський історик: «Польща програла двічі – отримавши вороже ставлення від українців, вона втратила довіру до друзів».

Таким чином книга Д.Домбровського – надзвичайно цінна, важлива й цікава робота з історії Закарпаття ХХ століття. Вона не тільки розкриває роль Польщі в процесах, що проходили на Закарпатті протягом міжвоєнного часу, але й дає нам уявлення про невідомі сторінки крайової історії та окремі історичні постаті.

Йосип Кобаль, кандидат історичних наук

 

11 грудня 2012р.

Теги: Домбровський, Кобаль, ТЕМПОРА, Польща, Угорщина

Коментарі

Міжгір'я 2012-12-23 / 17:22:53
Закарпаття - це міні-Швейцарія))))

Rusyn 2012-12-17 / 19:40:04


На сайт дол Старости/Жаливи. Коментар видалено. Адмін


Дюрьо 2012-12-15 / 01:03:51


З такою рекламою - на марґінальний сайт до любителя русинства і бушків. Коментар видалено. Адмін


Олег 2012-12-14 / 21:55:13


Тролінг. Назад на марґінеси Жаливи/Старости. Коментар видалено. Адмін


994 2012-12-14 / 10:01:36
"...дако набуксуєся і бде казати, що він ефіоп і закарпаття земля єфіопії" - тото вже не новоє, вже давно в ходу версія (і книжки пишутся, і ніби наукові досслідження ведуться) що Галичина і Галілея тото єдно і Христос - галичанин...

Русин 2012-12-13 / 17:35:12
Ниє, що доказовати і кому доказовати. Нинішні закарпатські політ-русини нияких аргументів не приймут вни чесно відрабляют свої гроші. Як в наші державі до влади прийдут патріоти, а вни колись прийдут, сисі"русини" пропадут як роса ранішна. А за гроші в Росії найдуться московіти, в Франції -_галли, мижи осетинами алани, румунами-волохи, дадут гроші на закарпатті дако набуксуєся і бде казати, що він ефіоп і закарпаття земля єфіопії. Що ся чудовати кой криза і ниє гроши. Тісний час!

044 2012-12-13 / 16:02:46
До п. Піпаша - а що, власне, Ви розумієте під словом "етнос"? Яким ознакам має відповідати етнос?

В. Піпаш 2012-12-13 / 09:22:43
До "це я".
Ні у такому випалку, візьмемо приклад із греків по віднощенню до Македонії (бачите міжнародний прецедент уже є) та заставимо у міжнародних колах називати цю державу: "Колишня Російська федерація" (скорочено: "колишня еРеФія"), "Колишня Раша". (Жартую заичайн, бо і Ваше запитання більше всього скидається на жарт).
Довідка: Із-за протестів Греції, яка давніх македонців вважає одним із етнонімів греків, Македонське царство (ІУ -І ст. до н. е.)- грецьким, тож сучасні македонці-словяни "привласнили" цей етнонім, офіційно цю державу до сих пір іменують абсолютно безглуздим терміном "Колишня югославська республіка Македонія".

хенк 2012-12-12 / 22:22:43
Заходив у Кобзар. Обіцяли її через 5 днів.

піпл 2012-12-12 / 15:21:04
Чому історики не згадують Віденський арбітраж кінця 1938р?

976 2012-12-12 / 12:15:13


З рекламою русинства та черговою порцією україносрачу – на "сайт" до Старости. Коментар видалено. Адмін


Це я 2012-12-11 / 18:41:20
до В. Піпаш 2012-12-11 / 17:39:01
"тож русинам, з метою збереження свої етнічної індентичності, та аби їх не плутали із московитами, довелося індентифікуватися УКРАЇНЦЯМИ".
А якби Путін надумав перейменувати Росію на Україну, то україці повинні би шукати нової самоназви?

В. Піпаш 2012-12-11 / 17:39:01
До 976
Абсолютно не розумію до чого Ви подаєте цитату, яка жодним чином не має стосунку до теми. Однак, змушений відреагувати.
Понад 2 тис. років тому, такі ж фракійці, що і на Закарпатті, жили і на Галичині. Так само були словянізован. Їх нащадки у останніх століттях І тис. н.є. - словяни Закарпаття (предки сучасних долинян) разом із словянами Галичини (і не тільки) входили до одного "племені" (племінного союзу), яке відоме під іменем білих хорватів (детальніше, кого цікавить, може прочитати у моїй книзі "Закарпатська Гуцульщина: історико-етногравічний нарис", придбавши її в магазині Кбзар"). Разом із деякими іншими східнословянськими (термін - умовний) "племенами" вони стали базою для консолідації в єдиний етнос, який у Середньовіччі та на початку Нового часу відомий під спорідненими етнонімами - русь, руський, козако-руський, русини. Позаяк, московський цар Петро І перейменував Московське царство на Росію (1721 р.), дипломатичними демаршами зумовив іменувати народ який у Європі (і в Україні - теж) та Азії називали московитами (виникли переважно в результаті словянізації низки угро-фінських, тюркських, а також балтських "племен": муроми, мещери, чуді, черемисів, воді, буртасів, іжори, весі, голяді, булгар, золотоординських монголо-татар (останні лягли в основу московського дворянства) тощо, називати росіянами (русскіми),тож русинам, з метою збереження свої етнічної індентичності, та аби їх не плутали із московитами, довелося індентифікуватися УКРАЇНЦЯМИ. Стосується це і закарпатських українців. Хоча і нині у т. зв. "політичних", а вірніше "професійних" "русинів" є примітивні намагання вносити плутанину, спекулюючи на колишньому етнонімі - "русини", яким іменувалися всі українці.

976 2012-12-11 / 14:44:55


Флуд. Ви тему бачите? Для чого всюди без потреби тулити русинство? Видалено два коментарі одного автора. Адмін


сорри 2012-12-11 / 13:52:17
Тримаю в руках цю книжку.Надзвичайно цінне дослідження. Закриває писок політичному русинству, мадяронству і москвофільству. Причому, завважмо, на основі документальних джерел "ворожої" сторони. Це осиновий кіл в серце аґентури чужих держав, що дієпідприкриттям різних відтінків політичного русинства.


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 8Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
» Всі записи