Борис Корнієнко: На знімках радянського періоду – людська скутість, затисненість, політичний і суспільний прес

Пане Борисе, що означає займатися фотографією професійно? І як давно ви вирішили серйозно присвятити себе цьому захопленню?

— Перші фото я почав робити ще в школі. Але то були любительські знімки, думаю, вони не мали особливої професійної чи творчої вартості. Все змінилося на початку 80-х. Тоді я познайомився з художником Миколою Папом, зараз він живе у США. Завдяки йому почав дивитися не тільки на мистецтво, але й на життя інакше. Пап дуже неординарний чоловік, напівжартома можна сказати, що в цієї людини постійно відкритий канал з всесвітом.

Як змінилася фотографія з радянського часу і донині?

— Погляньте на фото газет, журналів радянського періоду. Людська скутість, затисненість, політичний і суспільний прес – все це відображається на світлинах тих років. Ніби і люди ті самі, і деталі ті самі, а скутість, передусім фотографа, видно дуже добре. Я не можу спокійно дивитись на світлини цього періоду, вони огидні. Слава Богу, після 90-х усе це божевілля минулося.

Цікаво, що фактично до 30-х років фотознімки були абсолютно природні, обличчя – впевнені. Не було боязні, що фото може виказати щось зайве, неугодне. 

Ваш батько, Сергій Корнієнко, працював у місцевій виноградівській газеті журналістом і фотокореспондентом. Він якось вплинув на вас?

— Тато все життя працював у районній газеті, хоча спокійно міг вийти навіть на всесоюзний рівень. Батько був дуже багатогранною людиною, всім цікавився, слідкував за новинами і новинками... З ним можна було вільно поговорити на будь-яку тему. У 30-х роках він навіть самотужки склав фотоапарат, пінхол.

І ним можна було фотографувати?

— Так, до того ж фото, зроблені пінхолом, набагато краще передають зображення, ніж сучасні фотооб’єктиви з лінзами. Лінзи в деякій мірі спотворюють зображення, кути у кімнаті на фото трохи деформовані, увігнуті, на портретах обличчя теж дещо змінюються.

А сам пристрій був дуже простим: картонна коробка з  невеликим отвором (це об’єктив) і фотоплівка. Щоб зробити знімок, потрібно почекати не менше півхвилини. Я теж фотографував на пінхол. Тільки зробив його простіше: із звичайного фотоапарата зняв об’єктив.

Зараз багато хто захоплюється фотографією. Дехто навіть підсміюється з великої кількості фотохудожників. А що про це думаєте ви?

— Це добре, однозначно добре, бо люди знаходять час для мистецтва і для самовираження. Я б не сказав, що у нас дуже багато фотоаматорів. Наприклад, в Штатах художнє фото повністю перейшло на вищий рівень, і, як наслідок, на комерцію, на конвеєр, я б сказав. Фотокартини там продаються масово, люди виставляються, у США є безліч фотогалерей. Якщо в Києві, наскільки я знаю, їх усього дві, то у Нью-Йорку — сотні.

Ви захоплюєтесь східними вченнями. Чому вас не задовольнило вже укорінене на Закарпатті християнство?

— Я — за християнство, тому помилково було б говорити, що я відрікаюся від цієї релігії. Просто у східних віруваннях є багато такого, що доповнює християнські...

Є таке прислів’я: не вибирай хату, вибирай сусідів. А я кажу: не вибирай релігію, вибирай священика. Кілька років тому я розговорився з одним православним духівником. І почув від нього багато цікавих, непересічних речей, видно, що людина намагається зрозуміти, осягнути Бога. В кінці розмови священик подарував мені Псалтир церковнослов’янською мовою, до того ж старий, цінний. Засканований з XVII століття. Хотілося заплатити за книгу або якось віддячитися. Навколо церкви будували паркан, і я тачкою цілий день возив каміння для огорожі. Грошей від мене священик брати не захотів, тому я трохи попрацював на знак подяки.

Ще був знайомий з єпископом греко-католиком Іваном Маргітичем, зробив кілька його портретних фото. Пам’ятаю, одного разу знічев’я кинув у траву фотоапаратуру, то він аж прикрикнув на мене, не розумів, як я можу так недбало поводитися зі своїми речами.

Як ви обрали фотографію за хобі? Як взагалі треба обирати улюблену справу?

— Буває так, що відчуваєш серцем – це твоє. Так, як два на два — чотири. Розумієш, що цей шлях покидати не можна, треба боротися. Але людина часто чинить всупереч собі, задкує перед найменшими труднощами. А цього робити не слід.

Я це зрозумів, коли працював кочегаром. Буває, спочатку взагалі не знаєш, в чому проблема, чому механізм не працює. І починаєш крутити. І з того боку підійдеш, і з цього, і там підкрутиш, і там направиш. Головне – не покидати. І тут в  якийсь момент дивишся і розумієш, що було не так, усвідомлюєш, як це вирішити, де підкрутити, а де відпустити. І все починає працювати...

Є такий американський фотограф Ансель Адамс. У нього була сім’я, діти, свої побутові проблеми. Але він знайшов час, щоб подорожувати горами, видиратися на скелі з важким, габаритним фотоапаратом і робити знімки. Його визнали, коли йому стукнуло 70. Але зараз він є одним  з найвідоміших фотографів Америки і світу, його роботи стали результатом відданості своїй справі.

Як думаєте, як далі розвиватиметься фотомистецтво і культура взагалі? Які фактори стануть визначальними в цьому процесі?

— Культура знову повернеться до народного, до своїх основ, усе йде до цього... З огляду на це я й називаю Закарпаття культурним центром, Європою...

Тут ніяка не периферія. Я, до прикладу, в захопленні від культурних надбань наших затисянських сіл, від самих людей. Це неймовірний генофонд, чого тільки варті їхні обличчя, автентичні риси... Їхні орнаменти, вишивки. І, що цікаво, у сусідніх селах, на відстані кілометра, зустрічається зовсім інший орнамент, одяг.

Все це закладено Богом в основах, генах тієї чи іншої нації, у кожній людині. Важливо тільки вміти слухати себе…

Христина Горват

Теги: фотограф, Корнієнко,

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати