«Магазин у СІЗО чудовий, тільки пряників не вистачає»

У кімнаті прийому передач закарпатської установи виконання покарань в Ужгороді завжди людно. Рідні та друзі приносять пакунки для тих, хто чекає тут вироку суду. У тих пакунках – одяг, засоби гігієни і, головне, їжа, адже за ґратами раціон простий, і єдине, чим можна себе побалувати – це смаколики з дому.

«Для мене син зав­жди буде дорогою дитиною, хоч і зробив у житті помилку»

«Замок» поцікавився, що передають ув’язненим рідні та як ці речі перевіряються працівниками СІЗО. «Екскурсію» нам погодився провести заступник начальника закарпатської УВП із соціально-виховної та психологічної роботи Владислав Вербич. 
Разом ідемо повз основного входу до невеличких дверей, піднімаємося сходами і потрапляємо в кімнату, розділену навпіл невеличким віконцем, у яке якраз передає пакунки молода жінка. За нею у черзі стоять ще двоє відвідувачів. Із меблів у приміщенні – кілька столів, ряд стільців, є навіть невеличкий акваріум. 

«Тут, власне, і проводиться прийом передач або посилок для ув’язнених», – розповідає Владислав Володимирович. – Бачите, у нас і магазин є, який, до речі, за результатами всеукраїнського моніторингу визнаний найкращим серед усіх, що знаходяться в СІЗО – як за асортиментом, так і за рівнем продажу».

Люди, що принесли передачі, на розмову йдуть неохоче, та воно й зрозуміло – справа вже занадто особиста. Однак магазин справді хвалять, кажуть, що це зручно, адже там можна купити харчі, які не дозволено приносити «зі свободи»: наприклад, молоко, морозиво та інші наїдки, що швидко псуються. «Все чудово, от тільки пряників, печива би побільше, бо ж дітям тут часто хочеться чогось солоденького», – нарешті включається в розмову одна з жінок. Свого сина вона все ще називає дитиною, хоча він уже далеко не юний. «Ну що вдієш, від цього ніхто не застрахований, – сумно зазначає вона. – Для мене син завжди буде дорогою дитиною, навіть якщо зробив у житті помилку».

В усміхненої продавчині магазину, старшого прапорщика Тетяни Василівни, розпитуємо: які ціни, що рідні ув’язнених купують найчастіше? Жінка зізнається, що ціни на 20% вищі за середні міські, от тільки на цигарки націнка не ставиться, і на цукор трохи нижча – 15%. Частіше за все купують у магазині щось таке, що важко донести – як-от блок мінеральної води або, як уже згадувалось, харчі, що швидко псуються – наприклад, по одній упаковці сметани, молока, кефіру. Ці продукти ув’язненим видають у той же день, аби швидко їх спожили. Воду в магазині також купують через те, що всю продукцію «зі свободи» відкривають, аби перевірити, а відкрита вода зберігатися довго вже не може.

Сім-картки знаходили під шкіркою банана, а гроші – у кетчупі

Завдяки тому, що ув’язненим дозволили використовувати гроші зі спеціальних рахунків, потреба в передачах так гостро не стоїть. Нині кожен, хто чекає рішення суду в СІЗО, може сам купити собі все необхідне в магазині. Відповідно, якщо раніше рідним дозволяли приносити передачі необмежене число разів і в будь-якій кількості, то зараз це можна робити лише двічі на місяць, та й маса пакунків повинна сягати не більше 30 кілограмів (одяг не враховується). Для того, щоб в’язень міг сам обирати, що купувати, його рідні приходять на прохідну, дають певну кількість грошей касирові з бухгалтерії, котрий виписує чек і відкриває ув’язненому його внутрішній рахунок. Користуватися віртуальними грошима він може хоч щодня. Для цього кожного ранку черговий контро¬лер записує номери камер, в яких бажають зробити замовлення, а Тетяна Василівна обходить ці камери, записує замовлення і згодом приносить усе, що забажав купити ув’язнений.

«Хлопці і дівчата в камерах називають мене «сонечком», – сміється продавчиня. 

– Кажуть, коли я заглядаю до них, одразу стає веселіше. Завжди зі мною поговорити хочуть якомога довше. Я, до речі, в СІЗО працюю вже 15 років. 
Бувало, що і з автоматом стояла на вишці, а оце вже кілька років на більш спокійній, хоч і дуже відповідальній, роботі – завідую магазином».

Поки розмовляємо, прийом передач через віконечко продовжується. Працюють двоє співробітників, вони по одному проглядають кожний предмет, старанно його протрушуючи і промацуючи. «На цю ділянку роботи ставлять лише найбільш досвідчених працівників, – веде далі Владислав Вербич. – Вони мусять знати, де можна сховати заборонені речі, бути уважними і спостережливими, адже за поведінкою того, хто приніс передачу – спокійний він чи хвилюється, завжди можна розгледіти, чи передають щось заборонене».

Аби не проґавити чогось, кожну річ піддають справжнім «тортурам». Хліб зазвичай приносять уже порізаний, інакше його розріжуть уздовж, цукор, чай, каву приймають тільки врозсип у кульках, без фірмових упаковок. Кетчуп ретельно промацують, у тюбик із зубною пастою занурюють довге шило, фрукти або розрізають, або проколюють. Одяг теж розглядають дуже уважно: продивляються шви, промацують підкладки, кишені. Такі заходи не є безпідставними. Люди, котрі намагаються передати за колючий дріт для своїх друзів і рідних наркотики або телефонні картки, часом проявляють неабияку фантазію. Так, працівники кімнати прийому передач знаходили телефонні SIM-картки або гроші під шкіркою банана, під устілками взуття, у пачках із кетчупом. 

Алкоголь, бувало, маскували під пляшки з олією, мінеральною водою, всілякими способами намагалися передавати і дріжджі, які ув’язнені використовують, щоб із хліба приготувати брагу. Тих, кого упіймали на спробі передати недозволені речі, притягують до адміністративної і навіть (якщо це наркотики) кримінальної відповідальності.

З ужгородського СІЗО ще ніхто не втікав

Чи є, питаємо, такі ув’язнені, кому передачі не приносять зовсім? Виявляється, таких досить багато, але в слідчому ізоляторі діє неписане правило, за яким той, кому передали щось смачненьке, обов’язково мусить поділитися з сусідами по камері. Однак  не все принесене рідними ув’язненим доставлять до камери одразу. До прикладу, консерви тримають у спеціально відведеному для цього місці. Коли ж ув’язнений попросить, приносять у камеру, відкривають при ньому, але банку (як потенційно небезпечну річ) одразу ж забирають.

Дозволені в’язням й інші побутові блага: одноразові станки для гоління, антиперспіранти та креми (єдина умова – аби не в скляній тарі), для жінок – навіть косметика та засоби гігієни. А от ремені, краватки, годинники і шнурки у тих, хто підозрюється у скоєнні злочину, забирають, аби не виникло думки вкоротити собі віку. З розваг у «постояльців» Ужгородської установи виконання покарань – хіба телевізори, які дозволяється дивитися з ранку до відбою (їх, не більше одного на камеру, також передають рідні), та книжки, які можна взяти у тюремній бібліотеці. До слова, бібліотека в установі досить велика, нараховує більше 3 тисяч видань. Вона постійно поповнюється, тож в’язні можуть читати навіть сучасну українську літературу.

Нині ужгородське СІЗО заповнене. В його стінах перебуває більше 400 в’язнів, з яких 14 – жінок, стільки ж неповнолітніх і близько 20 іноземців. Проживають тут і 20 в’язнів, засуджених до довічного позбавлення волі. Владислав Вербич розповідає: нинішня кількість арештантів – ще не рекорд, адже в минулому році установа вмістила 725 засуджених. Між тим, в історії цієї будівлі був і період, коли вона пустувала. Звели її в 1926 році спеціально як в’язницю. Вона була надсучасною, бо її оснастили каналізацією і надійними засобами охорони. За весь час існування установи з неї не вдалося втекти жодному ув’язненому, а сама споруда настільки добротна, що за ці роки жодного разу не потребувала капітального ремонту (нині треба замінити хіба що покрівлю). Згідно з архівними даними, у 1938 році в стінах будівлі не було жодного арештанта, з чого можна судити як про надзвичайно низький рівень криміналітету в краї, так і про високий тодішній рівень життя закарпатців.

Тетяна Літераті

Теги: СІЗО, магазин

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати