Закопаймо Горбачова

Кількарічний ретро­спективний спецпроект «Замку» про життя краю за часів Радянського Союзу майже добігає кінця. У 1986 році до здобуття Незалежності України залишилася всього одна «п’ятирічка». Найбільше ж цей рік запам’ятався закарпатцям глобальною всерадянською боротьбою з алкоголем і алкоголіками, яка активно провадилася і в нашій області. У краї закривають магазини, які реалізують спиртне, клеймлять соромом найгірших пияків та просять забирати домашній виноград, бо ще, не дай Боже, піде на вино. Закарпатці спекулюють тою невеликою кількістю легального алкоголю, що є у вільному продажу, та женуть самогон з усього, що «горить».

 

 «Лимонадний» генсек

 

Якщо вам знайома імпровізація на мотив пісні Ігоря Скляра «Комарово»: «На недельку, до второго, закопаем Горбачёва. Откопаем Брежнева – будем пить по-прежнему», то ви точно застали «сухі» горбачовські роки. Хоча початком перебудови і вважають 1987 рік, коли на січневому пленумі ЦК КПРС її проголосили новим напрямком розвитку держави, перший етап цього процесу розпочався вже у 1985-му. Відзначився він, щоправда, тільки агресивною антиалкогольною кампанією та «боротьбою з нетрудовими доходами». 

 

У 1986 році боротьба з пиятикою досягла кульмінації. Її методи та їх реалізація були безприкладними за масштабом. Уперше держава свідомо пішла на зниження доходів від алкоголю. І через те, що збитки від скорочення продажу спиртного компенсовані не були, до кінця 1986 року бюджет, фактично, впав. Виявилося, що зменшення продажів алкоголю завдало серйозної шкоди радянській бюджетній системі, оскільки щорічний роздрібний товарообіг у середньому скоротився на 16 мільярдів рублів.

 

Уся кампанія супроводжувалася інтенсивною пропагандою тверезості. З кінофільмів вирізувалися алкогольні сцени, а на екран пустили бойовик «Лимонадний Джо». Головний герой комедійного вестерну скандує: «Чтобы метко муху бить, надо Кола-локу пить». Джо п’є тільки лимонад та бореться проти несправедливості, а принагідно працює торгівельним представником лимонадної фірми. Нічого дивного, що прізвисько «Лимонадний Джо» миттєво приросла до Михайла Горбачова.

 

Завдяки почину «мінерального» генсека – ще одне прізвисько Горбачова – повсюдно у Союзі закривають магазини, що реалізують спиртне. Утім, роблять це теж хитро. Бо часто жаліються на принади трунку нібито самі ж його потенційні споживачі. Так до газети «Закарпатська правда» надійшла скарга про те, що у низці кафе, їдалень та чайних Рахівщини майже повністю зникли з асортименту соки, води та солодощі, натомість реалізують у цих закладах в основному алкоголь. Обурений дописувач нарікає, що, наприклад, у закусочній присілку Вовчий на вітрині є лише яблучний сік.

Більшість же відвідувачів, як не дивно, домогосподарки, п’ють вино починаючи вже з третьої-четвертої години. Оскільки одна з «найгарячіших» чайних знаходилася якраз навпроти контори колгоспу, то передусім у день зарплати жони прямували одразу на погар вина. Не забарилися і рацпропозиції, як вирішити цю проблему. Рахівчанам запропонували організувати у день видачі зарплатні… змагання «Нумо, дівчата!» або якийсь інший спортивний турнір. Історія замовчує, чи вдалося нетверезим молодичкам побігати одна за одною, змагаючись в естафеті, однак достеменно відомо, що спиртне у закладі повністю зняли з реалізації. Всього ж лише в Рахівському районі за півроку кількість торгових точок, в яких продавали алкоголь, скоротилася із 197 до… 42-ох.

 

Ще одна пропагандистська історія зі шпальт тогочасної «Закарпатки»

 

Виноградівський бар «Десертний» свого часу користувався чималою популярністю. Але, як не кумедно це зараз звучить, виручка у кілька разів збільшилася саме тоді, коли із закладу зникло спиртне та побільшало десертів, кремів, морозива і соків. Хоча, можливо, й справді у барі можна було поласувати якимись особливими солодощами, адже кухар у закладі працював не абиякий, а  кавалер ордена «Знак пошани» – Олена Кіш.

 

Виноград під сокиру та вибух на ЧАЕС

 

Радянська агітмашина набирала обертів: близькі самі скаржаться на алкоголіків, на роботі таких штрафують, із соромом виганяють із партії та активно висміюють у місцевих стінгазетах і на сторінках основної на той час новинки краю. Були прийняті жорсткі заходи проти розпивання спиртного в парках і сквериках, а також у поїздах далекого прямування. Цілі колгоспи в області оголошують зонами тверезості, у таких місцях алкоголем, як то кажуть, навіть і не пахло. А весілля і вечірки гучно гуляють із «лимонадом».

 

Найгірше у всій цій історії те, що кампанія надзвичайно негативно відбилася на виноробній галузі та її сировинній базі – виноградарстві. Зокрема, різко скоротили асигнування на закладку виноградників та догляд за насадженнями, збільшили оподаткування господарств. Виноградники вирубувалися в Росії, Україні, Молдавії та інших республіках СРСР. 

 

Екс-секретар ЦК Компартії України Яків Погребняк, який курирував контроль за виконанням постанови ЦК КПРС про посилення боротьби з пияцтвом і алкоголізмом по лінії ЦК Компартії України в республіці, відзначав, що в Україні викорчували 60 000 гектарів виноградників. Саме в результаті безуспішних спроб переконати Михайла Горбачова відмінити знищення виноградних площ наклав на себе руки один із провідних учених-селекціонерів, директор Всесоюзного науково-дослідного інституту виноробства і виноградарства «Магарач», доктор біологічних наук, професор Павло Голодрига.

 

Не минула зла доля і традиційно щедре на виноград Закарпаття. В області прикрили «Закарпатвинтрест» та масово вирубували нелічені гектари чудових виноградників європейських сортів. Саме під час антиалкогольної кампанії знищили найцінніші з них: Рислінг Рейнський, Фурмінт, Трамінер рожевий, Липовина, Леанка (Фетяска), з яких залишилася тільки якась дещиця від колишньої пишноти. Насправді у 1986 році обласні газети про все це, ясна річ, не пишуть. Натомість, виявляється, що навіть деяким закарпатцям «муляв» виноград у власних дворах та садибах. Так, мешканка села Королево скаржиться на сторінках газети: у їх селі, мовляв, як і у всій країні, оголосили бій пияцтву, алкоголізму і самогоноварінню. Втім, у кожному дворі вирощують виноград саме винних сортів. Жінка просить створити побільше заготівельних пунктів, до яких селяни і мусили б здавати усю сировину, аби навіть на корчажку власного винця не залишалося. 

 

Дійсність же суттєво відрізнялася від того, що «малювали» газети. Реальне зниження споживання алкоголю було не таким уже й значним, переважно за рахунок розвитку самогоноваріння. Злісних винокурів ловлять то в одному, то в іншому закарпатському селі. У роздрібному продажу починається дефіцит сировини для варіння самогону. Найперше –  цукру, а за тим – дешевих цукерок, гороху, томатної пасти, круп і багато чого іншого.  

Звісно, про це теж не йшлося у рапортах офіційних джерел. Найкраще побачити, як саме дозували інформацію за часів СРСР, можна на прикладі аварії на Чорнобильській АЕС. Жодного повідомлення в «Закарпатській правді» про цю подію! Проте, як з’ясується згодом, були сотні краян, яких забирали у відрядження «в невідомому» напрямку та 430 міліціонерів від області, що брали участь у ліквідації наслідків катастрофи.

 

Хто – в Сирію, а хто – в Арктику

 

Закарпатці у 1986 році не лише почергово тверезіли, гнали самогон та писали скарги у газети. Дехто з краян навіть винахідництвом займався. Так, майстри лісозаготівельної ділянки Усть-Чорнянського лісництва для власних потреб користувалися переносними електростанціями з бензиновими двигунами. Але такі агрегати незручні, витратні і важкі в експлуатації. Отож, один із майстрів, Михайло Сойма, виметикував встановити малу гідроелектростанцію на одному з лісових потічків. Своїми руками лісоруби виготовили водяне колесо, перехідні дерев’яні шківи та жолоб, що підводив воду. До того ж, рубачі подбали й про те, аби риба не постраждала від їхнього господарювання. Від основного русла відвели невеликий потічок і вже там встановили колесо. Риба ж і далі мала змогу вільно пересуватися струмком. До речі, результати від такого ноу-хау не забарилися. 

 

Станція працювала безшумно, цілодобово та не забруднювала навколишнього середовища. Також вдалося зекономили пальне (більше 6 тонн у рік), а працівника, який обслуговував дизельний генератор, відправили працювати безпосередньо на лісосіку. Розробкою Сойми зацікавилися в адміністрації лісокомбінату, того року там же збудували ще одну малу ГЕС і збиралися працювати у цьому напрямку й далі.

 

Чергову новацію започаткували на базі Берегівської міжрайонної лікарні. Тут створили службу «Нейтротравма», яка надавала допомогу важким ургентним хворим із ближніх районів. Лише за перший місяць саме завдяки злагодженій роботі ДАІ, медиків і авіаторів вдалося витягти трьох людей буквально з того світу, тоді коли лік ішов на хвилини.

 

Рівень медицини та науки того часу й справді багатьох змушує ностальгувати за життям у Союзі. Так, у 1986 році сьогоднішній УжНУ після 5-річного навчання проводжає на батьківщину… аспіранта із Сирії Малека Мухаммеда Алі. Коли сирієць прибув на навчання до вишу у 1981-му, то не знав жодного слова російською чи українською, як і його куратор В. Жураківська не володіла арабською. Але молодий науковець із Дамаску дуже хотів вчитися саме у закарпатському виші. Тож через рік майже вільно спілкувався російською, а через п’ять – лише легкий акцент виказував, що це власне не є його рідна мова. 

Описуючи гуртожицький побут, Алі зауважує, що у кімнаті купа книжок із профільних предметів, але на чільному місці, головний, за словами хлопця, підручник його життя – російська мова у малюнках для другокласників. Насправді ж Алі займався не філологією, як можна подумати, а вивченням домінуючих процесів іонізації у плазмі. Ще до початку роботи над дисертацією за Алі закріпили науковця, кандидата фізико-математичних наук Віктора Папа. Віктор Золтанович проводив з іноземцем заняття з атомної фізики. У результаті всі іспити кандидатського мінімуму хлопець здав на «добре». Сирієць мав повернутися на батьківщину спеціалістом вищої кваліфікації.

 

А от мукачівця Валентина Лоскутова того року близькі відправляли у набагато віддаленіші та суворіші краї. Чоловік зібрався у чергову антарктичну експедицію. 

Непересічний закарпатець був справжнім ветераном-полярником. Уперше його зарахували учасником дрейфуючої станції «Північний Полюс-2», ще в далекому 1962 році. Згодом він вирішив оселитися в Карпатах, працював інженером, однак у 1970-му знову гайнув на Північ і вже не зупинявся. Часто чоловік лише кілька місяців у році проводив удома. Однак саме завдяки такому ритму та жадобі до мандрів Валентин Лоскутов побував на всіх 6 континентах світу. 

 

І на останок. У 1986 році давній Ужгород вкотре перетворився на кіномайданчик. Однак цього разу в обласному центрі знімали особливий фільм – екранізували роман «Жменяки» закарпатця Михайла Томчанія. На вулицях міста в той час запросто можна було зустрітися з відомим режисером Шестопаловим, геніальним Лесем Сердюком чи актрисою Наталією Наум. У стислі строки, за 9 місяців, кіношники мусіли відзняти і змонтувати трьохсерійну телевізійну стрічку «Сила Землі». Крім Ужгорода, зйомки проходили у районі села Лумшори на Перечинщині та в Києві. До речі, зимовий період у фільмі завершувався епізодом смертельної сутички Івана Жменяка з вовком. В одному з лісництв області для цього спеціально відловили двох хижаків.