Документи свідчать... (10)

Звернення русинів Пряшівщини до русинів Закарпаття 1919 року

У минулих випусках я опублікував кілька документів із архіву чеського друга Закарпаття Флоріана Заплетала (1884-1969). Нині подаю документ з архіву іншого чеського приятеля закарпатських русинів-українців – Франтішка Тихого (1886-1968). Його ім’я (як і ім’я

Ф. Заплетала) в часі комуністичного тоталітарного режиму в пресі України та Чехословаччини „не було бажаним”.

Я з ним познайомився десь в середині 60-х років і часто відвідував його празьку квартиру з багатою бібліотекою і ніколи не повертався з неї з порожніми руками. До 80-ліття з дня народження Ф. Тихого в 1966 році я опублікував доволі обширну ювілейну статтю (Дукля, 1966, ч. 3), яка зробила йому велику радість, бо після Другої світової війни це була єдина розвідка про його багатющу карпатознавчу діяльність у міжвоєнному періоді.

До речі, Ф. Тихий в 1922 році був управителем Євангелічної колегіальної гімназії в Пряшеві. В тому ж році він у Беруні видав окремою книжкою драму Івана Даниловича-Коритнянського „Семейное празденство” (Rodinná slavnost) у власному перекладі чеською мовою, а в 1921 році в празькому журналі „Země” фрагмент драми Лесі Українки „Лісова пісня”.

Роком пізніше Ф. Тихий став засновником і головним редактором першого закарпатоукраїнського щоденника „Русин”, що виходив в Ужгороді з цілим рядом додатків у формі окремих брошур. В Ужгороді він видав перший збірник творів О. Духновича, ґрунтовні студії про творчість М. Лучкая, І. Фоґорашія, М. Балудянського, А. Добрянського, Ф. Злоцького, А. Кралицького, І. Даниловича, Ґ. Костельника, про давні закарпатські рукописи та стародруки тощо. Був першим чеським дослідником, який 1927 році побував серед русинів Бачки і Срему, яким присвятив кілька цінних наукових праць.

Його ґрунтовні статті про мову, літературу і культуру Закарпаття появлялися в найпрестижніших чеських наукових журналах. Монографія „Vývoj současného jazyka na Podkarpatské Rusi” (Прага, 1938) не втратила свого значення і по сей день, а в період незалежності України в Ужгороді появилася в перекладі українською мовою. Неперевершеною є і його праця „Československé písně v Moskevském zpěvníku” (Братислава, 1931) – з аналізом кількох рукописних пісенників із Пряшівщини, що зберігаються в Москві. Вже в 1919 р. він окремою брошурою видав у Празі „Єретика”

Т. Г. Шевченка у власному перекладі. В тому ж 1919 р. в його перекладі та з його передмовою окремим виданням появилася українська казка „Як воювали гриби з жуками?”, а в 1930 р. в Кошицях – збірник „Pověsti z Podkarpatské Rusi”. В 1936 році в його перекладі появився збірник віршів десятьох українських поетів, присвячених Т. Ґ. Масарику.

Будучи головним редактором „Наукового збірника Музею української культури в Свиднику”, я опублікував на його сторінках деякі цінні матеріали Ф. Тихого та статтю про нього, що його теж дуже потішило.

При останній нашій зустрічі в празькій Слов’янській бібліотеці навесні 1968 року він дослівно благав мене: „Пане колего, зайдіть до мене! Я слідкую за вашими публікаціями і хочу вам тестаментом подарувати всю свою бібліотеку, якою в Празі ніхто не зацікавлений. Після моєї кончини (а вона вже недалеко) ця скарбниця культури потрапить в збірний пункт утильсировини (do zběru), а це буде велика шкода”. Я категорично відмовився, посилаючись на – „іншим разом”. Через пару тижнів Ф. Тихий раптово помер в лісі біля Бероуна, повертаючись з могили своєї коханої дружини. Мій некролог (Дукля, 1968, ч. 4) був єдиною згадкою про цього визначного дослідника закарпатоукраїнської культури.

Негайно після похорону я розшукав адресу його єдиного сина-спадкоємця, який, ревнуючи на мачуху (Ф. Тихий, повдовівши, одружився вдруге і жив у рідкісно гармонійному подружжі), перервав з батьком будь-які зв’язки. Моїм посередництвом син всю бібліотеку батька продав Державній науковій бібліотеці у Пряшеві. На моє наполягання бібліотека видала друком каталог книгозбірні Ф. Тихого. Нині без книжок з бібліотеки Ф. Тихого не обійдеться жоден пряшівський дослідник історії і культури Закарпаття.

*        *         *

Між іншими матеріалами, Ф. Тихий подарував мені не датований заклик Карпаторуської Народної Ради в Пряшеві до земляків на Закарпатській Україні десь з початку 1919 року, щоб вони, вирішуючи свою дальшу долю, разом з „рідними братами із сіверних комітатів Угорщини” приєднались до Чехословацької республіки, яка понесе назву „Чешсько-словацько-руська республіка”. Це – листівка розмірів 41х27 см, друкована кириличним шрифтом.

В дотеперішній літературі про історію Закарпаття закоренився погляд, що ініціатором приєднання Підкарпатської Русі до новоствореної Чехословаччини була Американська народна рада угрорусинів та Руська народна рада в Ужгороді. Дане звернення, автором якого міг бути Антон Бескид, Еміліян Невицький або хтось із пряшівських народовців, є свідченням, що ініціатором приєднання була Карпаторуська народна рада в Пряшеві, яка першою прийняла ідею об’єднання „сіверних комітатів бувшої Угорщини” з новоствореною Чехословацькою республікою і окремим посланням звернулася до земляків околиць Марамороша, Берегова, Уґоча та Ужгорода (майбутньої Підкарпатської Русі) наслідувати її приклад. Зміст документу є виразно антиугорський, антипольський та антибільшовицький, однак він відбиває реальний стан, який тут існував у часі Першої світової війни та в перші місяці після її закінчення.

Публікуємо цей цінний документ з незначними скороченнями –  з переписом із кирилиці в азбуку за принципами, наведеними в попередніх випусках.

Братья Русины!

Кончилась велика світова война. Кончились звірскіи убійства, кончилось безмилосердноє стріляньє и мордованьє людей; утих гром пушек и карабинов, и вот уж слышится звон радостный, звон мира – спокоя. Лице Європы совсім змінилось. Цари и короли, что выдумали войну, напившись до сыта крови своїх несчастных народов, послітали с тронов и утратили царства и королевства. Царства и Королевства – одни измінили свои границы, другіи розпались на дробныє части. От великой Росіи откололась Польща и Фінляндія [...]

Роспалась и Австро-Угорщина, та стара грішница, что бoльше століть немилосердно мучила славянскіи народы, жившіи в єя границах, розлетілась она на части, а на єя руинах по волі народов возникли новыигосударства.

Из сiверной (полуночной) части бывшей Австро-Угорщины, где живут сплошной массой Чехословаки, образовалась Чешскословенска республика, а из южной, заселяємой сербами, хорватами и словинцами – Югославія.

Австрійскіи німцы провозгласили своє присоєдиненіє к Германіи, восточна же русска Галичина – к сосідной Россіи.

Мадяры заявили себе угорской республикой.

Что же буде с нами, с нами подкарпатскими русинами? Куда нам пристати? К Россіи? Розумієся, что то было бы найприродніше. Росія – то прецінь наша старша сестра, то наша дорога мати. В Россіи живе такій самый народ як мы, говорит тім самым языком, молится тому самому Богу. Однако єсли подумати над теперішнім печальным положенієм Россіи, єсли подумати, что Россія єще веде страшну борьбу с [...] большевицким развратом [...] и что там царят страшныи безпорядки, которыи не так скоро прекратятся, то яку помочь, якоє спасеніє можеме мы ожидати от такой несчастной Россіи?

То може нам прилучитися до Польщи? Но кто из нас не знає, як поляки всегда збытковалися над тым русским народом, над котрым они пановали? Звідаймеся лиш русских галичан, як им жилось под поляками, и охота лучитися с поляками исчезне навсегда. [...].

То може остатися нам под мадярським панованьєм? Николи! Ци можеме мы забыти ті страшныи муки и терпінія, якіи пришлось нам пережити за цілый час світовой войны? [...] Ци можеме забыти, як мадярскіи дикари мучили, стріляли и вішали наших людей, вішали без розбора старых и молодых, мужчин и женщин, дітей даже не щадили зато только, что они русскіи? [...] Ци мали мы хоть найменьшіи права под мадярським правленьєм? Ніяких прав мы от них не мали! Лишь тяжкіи податки, податки грошми и кров’ю мы мусіли платити и платили, за то они все нас гонили, переслідували и немилосердно мучили. [...]

Ніт николи больше под мадярскоє ярмо!

Мы долго думали, что нам робити, куда нам тепер идти, и наконец рішили, что найліпше для нас буде, єсли ціла Подкарпатска Русь прилучится до Чешскословенской республики. Чехи  – народ славянскій, они народ высокой  културы, они любят русских. Чехи всегда дружелюбно относились до нас, а теперь протягают нам свою руку помощи, – чому-ж бы мы мали не приняти той спасительной руки? Чехи гарантуют нам ПОЛНУЮ АВТОНОМІЮ. Мы будеме мати свои русскіи школы, в судах мы сможеме говорити по русски, администрація нашей земли буде в руках наших русских людей. Тому-то мы,  т. є. русскій народ, заселяющій сіверныи комитаты бывшей Угорщины, як также весь русскій народ из  западной Галичины посредством нашей политической организаціи „Карпато-русская Народная Рада” в Пряшеві высказали свою волю, что присоєдиняємся к Чешско-словенской республикі.

И от вас родныи братя из Марамороша, Берега, Уґочи и Унґа ожидаєме, что и вы вскорі выскажетеся за присоєдинєніє к Чешско-словенской республикі. [...]  Єсли так поступите, то голос ваш безпечно солльєся с нашим и буде звучати: присоєдиняємся к Чешско-словенской республикі. [...]

Братья! Біду и нужду, яку мы до тепер переносили, мы ділили межи собою, соєдинімся-же и тепер, чтобы мы могли разом тішитися нашим освобожденієм из тяжкой мадярской неволи! Чтоб разом мы могли встрічати нашу лучшу, світлішу будучность! Чтоб могли мы разом грітися под теплым солнцем, котроє зачинає уже огрівати и нашу слезами и кровью скропленну землю!

Братья! Ожидаєме от вас, что не отколетеся от нас, не зрадите нашей, своєй родной, дорогой Подкарпатской Руси! Знайте, что за таку зраду, народну зраду, діти дітей ваших кости бы ваши прокляли!

Заявіт-же, як мы заявили всему світу, что присоєдиняєтеся до Чешско-словенской республики – и тогды наша Подкарпатска Русь спасена!

Да живе неділима Подкарпатска Русь!

Да живе Чешско-словенска-руська республіка!

Ваши родныи братья из сіверных комитатов бывшей Угорщины.   

«Нове життя», № 12/2012

Теги: русин

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати