Володимир Рудейчук: "…Вірю, що культура знову займе у нашому суспільстві гідне місце"

Біографічна довідка

Народився 16 серпня 1957 року у селі Кострижівка Чернівецької області. Закінчив хореографічний відділ Чернівецького культосвітнього училища (1978), Рівненський державний інститут культури (1986). З 1979 року Володимир Васильович – керівник народного ансамблю танцю села Топорівка Новоселицького району Чернівецької області, з 1981 – художній керівник Заслуженого народного ансамблю танцю України «Ватра» міста Новоселиця Чернівецької області, з 1983 року – методист із хореографії Воловецького районного будинку культури, керівник танцювальної групи самодіяльного ансамблю пісні і танцю «Плай» Воловецького районного будинку культури (Закарпатська область), заввідділом хореографії Воловецької дитячої школи мистецтв. З 1984 по 2000 рік працював директором Воловецького районного будинку культури. З 2003 року був методистом із хореографії відділу народної творчості Закарпатського обласного центру народної творчості, завідувачем сектору культурних зв’язків із зарубіжжям. З квітня 2005 року – директор Закарпатського обласного центру народної творчості, а з лютого 2008 року – Обласного організаційно-методичного центру культури.

Володимир Васильович – співавтор книги «Розвиток аматорського мистецтва Закарпаття» та методичної розробки для хореографів «Танці рідного краю». Працює над вивченням та збереженням закарпатського хореографічного мистецтва.

Нагороджений Почесними грамотами Закарпатської облдержадміністрації, обласної ради та Міністерства культури України, відзнакою Закарпатської облдержадміністрації та обласної ради «За розвиток регіону», відзнакою управління культури Закарпатської облдержадміністрації і Закарпатського обласного комітету профспілки працівників культури.

Культура – це всеохоплююче поняття, що включає всі види життєдіяльності людини, сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії. Вона об’єднує в собі науку й освіту, мистецтво й літературу, світогляд тощо.  Рівень розвитку культури, її характер визначає суспільно-економічний устрій суспільства.  Культура безпосередньо формує економіку, тому грає важливу роль у нашому житті. Ці прості, але непорушні істини свого часу інтуїтивно засвоїв Володимир Рудейчук, пов’язавши своє життя з мистецтвом хореографії. 16 серпня йому виповнилося 55 років. З цієї нагоди наше інтерв’ю з іменинником – директором Обласного організаційно-методичного центру культури Володимиром Рудейчуком.

– Володимире Васильовичу, уже понад 30 років Ваше життя пов’язане з хореографією, народним танцем. Чому Ви обрали саме цей фах?

– Я народився у невеликому селі на Буковині, де на той час народний танець, пісня були найпоширенішими видами народної творчості. У роки моєї юності чи не кожний радгосп, завод чи фабрика мали свої хореографічні колективи. Мистецтво танцю таке ж давнє, як людське суспільство, але водночас воно вічно юне. Протягом тисячоліть танцювальне мистецтво зазнало чималих змін та все ж залишилась його одвічна мета – відтворювати наше життя у всіх його проявах, хвилювати людські серця, радувати нас своєю неповторною красою. Я з дитячих років захоплювався народними танцями. Ще навчаючись у школі з семи років я був учасником танцювального колективу Кострижівської середньої школи. Ми брали участь як у районних, так і обласних оглядах художньої самодіяльності. Уже в 15 років став керівником шкільного танцювального колективу Заставнівського району Чернівецької області, який кілька років поспіль виборював призові місця. Моє захоплення підтримали батьки. Так я опинився на хореографічному відділенні.

– Уже сьомий рік Ви обіймаєте посаду директора. Які досягнення   Обласного організаційно-методичного центру культури нині?

–  У 2011 році в Україні проходив Всеукраїнський огляд-конкурс центрів народної творчості та культурно-освітньої роботи. У грудні 2011 року в Міністерстві культури України відбулося засідання журі, яке визначило переможців. Наш центр культури виборов друге місце, чим я дуже пишаюся. Перше місце було присуджено Кіровоградському обласному центру народної творчості. І це не дивно, адже ця область за територією і населенням набагато більша від нашої, а фінансування, як відомо, здійснюється, виходячи саме з цих показників. Тобто на культуру там виділяється більше коштів, ніж отримує наша область. Вважаю, що друге місце за таких умов – це гарний результат роботи нашого колективу.

–  За якими критеріями журі визначало переможців?

–  На огляд-конкурс ми представили матеріали, які висвітлювали роботу закладу протягом двох останніх років. А це методичні розробки для районних будинків культури, сценарії програм фестивалів, звітна документація, а також журнал «Культурологічні джерела» та каталог «Народні художні промисли та декоративно-прикладне мистецтво Закарпаття». Але друге місце в Україні – це не тільки наша заслуга і досягнення. Це результат роботи усіх працівників галузі культури нашої області під  керівництвом управління культури Закарпатської облдержадміністрації, з яким ми тісно співпрацюємо.

– Що було зроблено центром культури протягом останнього часу?

– Усього, звичайно, не перерахувати. Укінці 2011 року вийшов у світ порадник збирачам пісенного фольклору Закарпаття. Методичку підготували наші працівники Ганна Дрогальчук та Віталій Рац. А зовсім нещодавно вийшов друком практичний посібник «Джерельця Карпат», який упорядкували Ерік Сачко, Тетяна Сакс та Юрій Балега. Він адресований викладачам хореографічних відділів дитячих шкіл мистецтв та керівникам самодіяльних танцювальних колективів. Свого часу у співавторстві з Василем Сможаником ми написали і видали книжку «Розвиток аматорського мистецтва Закарпаття». Вона цінна тим, що це була перша спроба зробити певний аналіз розвитку основних жанрів художньої самодіяльності нашого краю від середини ХІХ століття до 2007 року. У роботі над нею ми використали архівні дані, що зберігаються у нашому закладі. З 2003 року готуємо і видаємо щоквартальний вісник «Культурологічні джерела», у якому відображаємо культурно-мистецьке життя області.

– У рамках святкування 65-річчя з дня створення Закарпатського обласного будинку народної творчості (нині Обласний організаційно-методичний центр культури) 4 листопада 2010 року за Вашої ініціативи було відкрито Обласний музей аматорського мистецтва Закарпаття. Чим музей може подивувати відвідувачів і в чому його родзинка?

– Музей створений з метою збереження, вивчення пам’яток історичної, матеріальної та духовної культури, народного мистецтва і залучення громадян до національної й світової історичної і культурної спадщини і є структурним підрозділом установи, у складі якої він діє. Нині він нараховує понад 3 тисячі експонатів.

Музей складається з таких відділів: історія розвитку клубної справи на Закарпатті; народні ремесла, образотворче мистецтво; методичні видання на допомогу колективам художньої самодіяльності; колекція сценічних костюмів колективів художньої самодіяльності усіх регіонів Закарпаття. 

У відділі історія розвитку клубної справи на Закарпатті зберігаються паспорти клубних закладів області, інформація про діяльність закладів культури клубного типу. В архіві установи є звіти про роботу клубних закладів області, починаючи з 1952 року і донині, перша книга наказів 1945 року Закарпатського обласного будинку народної творчості,  рукопис твору композитора Іштвана Мартона, гармошка 1880 року, музичні видання 1945 року. Уже не перше десятиріччя ми збираємо і поповнюємо новими відеофільмами свою відеотеку, в яку входять фільми, відзняті Золтаном та Євгенією Малошами, Омеляном Коляджиним, керівниками народної самодіяльної кіностудії «Едельвейс».

До слова, 22 квітня 2012 року в Закарпатському обласному академічному театрі ляльок «Бавка» відбулася презентація фільму Омеляна Коляджина «Дорогою любові». Це повнометражний фільм про важку драматичну долю непересічної людини – Івана Васильовича Мирона з села Росішка, що на Рахівщині. Він один із закарпатців, хто відсидів 25 років у таборах Норильська і Мордовії та залишився живим і донині. Йому вже 83 роки. «Дорогою любові» – це фільм-документ, фільм-монолог, своєрідна сповідь Івана Мирона перед краянами, це історія життя людини, історія нашого краю.

Також представлено технічні засоби: друкарська машинка «Москва» 50-х років, магнітофони, програвачі, слайдоскопи, відеокамери, фотоапарати, а також фільми, зняті народною самодіяльною кіностудією «Едельвейс» (режисер Золтан Малош). Родзинкою музею є архів фото- та відео матеріалів, який нараховує 528 одиниць, на яких зафіксовано найбільш яскраві сторінки культурно-мистецького життя нашого краю, починаючи з 1930-х років минулого століття.

– Які зразки народних художніх промислів представлені у музеї?

– В одній із кімнат експонуються вироби, що репрезентують народні ремесла Закарпаття: вишивку, ткацтво, лозоплетіння, гончарство, кераміку, інкрустацію, різьбу по дереву та інші. Вік окремих експонатів понад 50 років.

Кожен район подарував для музею один сценічний костюм колективу художньої самодіяльності, зокрема Рахівський район – ансамблю пісні і танцю «Лісоруб»;  Воловецький район – ансамблю пісні і танцю «Плай»; Іршавський район – народного обрядово-фольклорного ансамблю «Іршавська родина» тощо.

У музеї зберігаються такі народні музичні інструменти Закарпаття, як трембіта, сопілка, дримба, скрипка, цимбали, бубон, кларнет, баян та інші.

В окремій кімнаті знаходяться збірники пісень, методичні та нотні видання, на допомогу колективам художньої самодіяльності, каталоги тощо.

–  Володимире Васильовичу, Ви вже не перше десятиріччя  працюєте  у галузі культури на різних посадах. Коли було найважче?

–  Працювати в культурі ніколи не було легко, але цікаво було завжди. Найважче було в кінці 80-х років минулого століття, в роки горбачовської перебудови, коли стара радянська система була вже майже зруйнована, а нова ще не побудована. У країні панувала базарна економіка, кримінал, інфляція. Десятки тисяч краян виїхали на заробітки за кордон. Заробітна плата в культурі була низькою і виплачувалась невчасно. Відтоді були різні періоди в історії України, більш чи менш важкі. Нині, теж не найкращі.

–  Які проблеми стоять на перешкоді  у роботі?

–  Основними проблемами в роботі клубних закладів залишаються: відсутність належної законодавчої бази, незадовільний технічний стан сільських закладів культури, недостатнє фінансування, низькі власні доходи закладів тощо. Важливими проблемами є також неповна зайнятість працівників культури, недостатній вплив центральної влади на розвиток культури в регіонах та несприятливе для культури податкове й бюджетне законодавство. Звичайно, на цьому перелік проблем не закінчується. Перераховано тільки головні з них.

–  Цього року розпочав свою роботу Міжнародний проект у  рамках реалізації Програми транскордонного співробітництва ENPI, у якому задіяні і Ви. Розкажіть, будь ласка, трохи детальніше про Вашу участь у ньому.

– Відомо, що партнерські економічні зв’язки між країнами розпочинаються зі співпраці у сфері культури. Партнерами цього проекту стали Закарпатський регіональний центр розвитку сільського туризму, який очолює Богдан Пранничук, та Фонд розвитку транскордонного співробітництва та спеціальних економічних зон під головуванням Івана Устича. Проект розрахований на два роки. У його основі лежить ідея, що співпрацю між країнами потрібно налагоджувати через взаєморозуміння, через культуру, її вивчення. А культура, зокрема із словаками, у нас багато в чому схожа, бо певний період ми мали спільну історію. Особливо якщо говорити про народні танці, пісні. Я був запрошений до участі як хореограф з метою проведення у Словаччині семінарів, майстер-класів з народного танцю.

–  Днями у КП «Ужгородська міська друкарня» вийшла друком  книжка «Заклади культури клубного типу Закарпатської області у цифрах і фактах», яку упорядкували Ви із Юрієм Глебою. Скажіть, будь ласка, кілька слів про неї.   

–  Це довідково-інформаційне видання У збірнику подано інформаційно-аналітичні матеріали, що висвітлюють діяльність закладів культури клубного типу нашої області, визначають їх пріоритетні напрями та шляхи впровадження і поширення культурно-освітніх  ідей. Там ідеться про роботу Обласного організаційно-методичного центру культури, що проводиться закладом уже понад 65 років.

–  Кілька слів про колектив, який Ви очолюєте.

–  Переважна більшість працівників мають вищу фахову освіту, пропрацювали багато років у різних сферах культури, мають досвід роботи і вагомі досягнення. Нині це дружний згуртований колектив професіоналів, які знають і люблять свою роботу, яких об’єднують спільні цілі і завдання.

–  Працівник культури нині, що це, професія, хобі чи щось інше?

–  Жартома кажучи – це скоріше хобі. Адже заробітна плата в культурі майже символічна. Вона відчутно нижча середньостатистичної в області. Гадаю, нині в культурі залишились тільки ті, хто працює за покликанням, які не уявляють свого життя без роботи в цій галузі. Сподіваюсь на краще у майбутньому, вірю, що культура знову займе у нашому суспільстві гідне місце.

Теги: Рудейчук, культура

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати