Юрій Боднар: «Головною філософською проблемою сьогодення є проблема сакрального, духовного в житті кожної людини»

Повернувся на Закарпаття у 2003 році. Член Національної спілки художників України з 1999 року. Учасник збірних регіональних, всеукраїнських та міжнародних виставок і пленерів.

– Наприкінці листопада 2011 року Ви взяли участь у ІV бієнале іконописного і сакрального мистецтва Карпатського єврорегіону у місті Требішов (Словаччина), де Ваші полотна  були відзначені головною премією. Розкажіть, будь ласка, трохи детальніше про цю подію.

– Я був представлений кількома картинами, а саме триптихами «Свята Трійця» та «Молитва», 2010 р.в. та картинами «Богородиця» і «Духовний центр «Spania Dolina» 2009 р.в. Загалом можна було представити не більше чотирьох робіт. До участі в конкурсі приймали твори, виконані за останні два роки. Над відбором працювало фахове журі: професори з Пряшівської та Кошицької академій, це художник із світовим визнанням Стефан Бубан (голова журі), Юрій Жаданський (засновник та головний куратор бієнале), магістр Беата Керестанова (нинішній директор Требішевського музею) та інші. Після попереднього відбору вказані вище твори були відправлені для підготовки експозиції. 24 листопада мене запросили на вернісаж, якому передувала конференція на тему іконопису та сакрального мистецтва, що  мені близьке, і я з задоволенням погодився бути учасником цього надзвичайно цікавого дійства. Що дуже важливо, і що приємно вразило, так це те, що організатори бієнале порушили таку актуальну на сьогодні проблематику. Занепад духовної культури є дуже відчутним. Ми часто стикаємося з бездуховністю, черствістю в суспільстві, коли матеріальне починає домінувати над духовним. У світі сучасних глобалізаційних процесів головною філософською, соціальною, психологічною та економічною проблемою сьогодення є проблема сакрального, духовного в житті кожної людини.  Сакральне  це ширше поняття, ніж релігійне, божественне, постає як маніфестація невидимого і надлюдського Абсолюту.

Тому митці, які працюють у подібних напрямках мистецтва, повинні прагнути висловлюватися у своїх творах так, щоб їх розуміла і належно оцінила переважна більшість людей. Власне, метою таких форумів і є – заінтригувати, якомога більше привернути увагу до цієї проблематики, залучити талановитих митців, що зможуть донести до глядача духовність та моральні цінності та в такий спосіб розширити їх світогляд та сприйняття дійсності.

А сама нагорода?! Дуже приємно те, що зумів якнайглибше розкрити тему про Вічне. Нагорода, окрім матеріального призу, несе певне моральне задоволення, стимул рухатися далі та запрошення зробити як переможець персональну виставку у цій прекрасній галереї міста Требішов. Наступне V бієнале  іконопису та сакрального мистецтва відбудеться у 2013 році. Я думаю, що всі охочі зможуть взяти участь у цьому важливому форумі.

– Вам довелося жити і працювати у кількох країнах. Де Ви почувалися найкраще і чому?

– Мені доводилось бувати і співпрацювати у кількох країнах, але не проживати. Це трохи різні речі. Маються на увазі  пленери різного рівня, симпозіуми та декотрі творчі проекти монументального спрямування. На цю тему готується більш об’ємний матеріал – це відео, аудіо та друкована продукція. А де почувався найкраще? Не буду оригінальним якщо скажу, що вдома найкраще. Не даремно наша закарпатська приказка так гласить: «Хоть гурі, хоть дулі, а ниє так, як домі». Хоч завжди їду з великим задоволенням на різні творчі зустрічі з колегами. Це щось неповторне!!! Отримуєш завжди масу нових вражень, емоцій – часом, навіть через край, зустрічаєш дуже багато колег, приятелів, друзів, а це – найбільше багатство. Найцікавіше те, що ми розмовляємо різними мовами, а розуміємо одне одного з півслова. Повернувшись додому, збагачений позитивними емоціями, переосмисливши набутий досвід, перетворюєш його в життя, даєш життя новим творам.

А чому найкраще? Тому, що після кожної поїздки, після періоду, коли ти відірваний на певний час від дому, від рідних, ностальгія несе тебе стрімголов додому, де тобі насправді найкраще. І я щасливий, що я з великою радістю і з любов’ю їду додому. 

– Уже майже десять років, як Ви повернулися із Тернопільщини на Закарпаття, де народилися і виросли. Як зустрів Вас рідний край? Чи вдалося вписатись у дружню сім’ю митців?

– Це дійсно подія! Повернення!!! Наступна моя персональна виставка, мабуть, буде проходити під цим девізом.  Я уже відповідав на це запитання на вернісажі з нагоди мого 50-річчя, але з превеликим задоволенням повторюся, що фактично переходу не відчув. Після приїзду, того ж таки року, з групою закарпатських художників я побував на осінньому пленерів у Лумшорах. Хоча погода була й не дуже сприятлива, але клімат у колективі був теплий та сонячний. Це були перші кроки для того, щоб вписатись у дружню сім’ю закарпатських митців.  Далі була участь у виставках різних рівнів, починаючи з місцевих та закінчуючи міжнародними колективними виставками та пленерами.

Я дуже задоволений, що повернувся на нашу Срібну Землю. Це було не просте рішення. Після прожитих у Тернополі 30 років, обставини склалися так, що потрібно було вирішувати: або тоді переїжджати – або ніколи. Слава Богу, що питання тоді вирішилося саме так. В Ужгороді, та й узагалі на Закарпатті, я почуваюсь дуже комфортно, я у себе в  вдома!

Кожний митець є, звичайно, особистістю зі своїми амбіціями, тому треба поважати позицію кожного. Співіснувати буває іноді не просто, але можливо. А щодо мене – багато говорити не буду, хай, як мовиться, інші скажуть. Але з усього видно, що я зайняв свою нішу і не зіпсував обличчя нашого творчого колективу.

Загалом же, мій творчий доробок та потенціал на Закарпатті дуже великий. Все, що мене оточує, дає мені сили і наснаги продовжувати розпочатий мною цей новий, закарпатський період мого життя.

– Чим, на Ваш погляд, відрізняється мистецтво Тернопільщини від крайового?

– Мистецтво Тернопільщини відрізняється від закарпатського переважно своїм декоративним вирішенням. Багато художників звертаються до історичних, фольклорних, сакральних тем, тоді як закарпатські митці працюють у таких видах мистецтва як жанрова, станкова картина, пейзаж, натюрморт. Чому так? Все залежить від традиції мистецької школи, яка склалася на тих чи інших теренах нашої землі. Тернопільські митці переважно вихідці Львівської школи, де переважає декоративно-прикладне мистецтво. Це мало вплав на формування мене як художника, тому що своє філософсько-психологічне бачення світу, я навчився передавати через складну фігуративну композицію. Але від закарпатської школи я перейняв багатий живописний колорит, яким вона найбільше й славиться у всьому світі. Сама природа, колорит гір, фарби яких змінюються кожної пори року, сприяють формуванню у кожної творчої людини особливої, насиченої палітри картин. Хто ще, крім закарпатців, може малювати гори то фіолетовим, то ніжно-ліловим! Але вони й насправді такі є, коли настає золота осінь і дерева вкриваються багрянцем; або зимою – під променями сонця в димці ранкового повітря. Гори для нас – це не просто природне утворення, рельєф місцевості. Це – «Особа» – вони живі, величні і художник зливається з ними.

Коли я ще жив і творив на Тернопіллі, мене і там впізнавали за цим розмаїтим, сонячним колоритом мистецької палітри. Взагалі, я вважаю, що добре пізнавати щось нове, але ні в якому разі – не втрачати своє власне художнє «я».

– Останнім часом ведеться багато гострих дискусій ведеться щодо існування закарпатської школи живопису. Адже у наші дні від неї мало що залишилось. Досить порівняти, якою була школа у 30–40 роки, коли вона формувалась, і яка вона нині. Яка Ваша думка з цього приводу?

– Щодо існування закарпатської школи живопису, то, як на мене, якихось гострих дискусій не повинно бути. Ніби на перший погляд нічого і не змінилось: в основному, на рівні кращих традицій, за яких була започаткована закарпатська школа живопису, але між рядочками уже десь відчуваються прогалини. А може, виконавці не ті? Може, сучасне, так би мовити, «концептуальне» мистецтво йде такими великими кроками, що витісняє ті найкращі традиції, той величезний багаж класичної школи, що закладався роками, десятками років, формувався по краплинці. Я думаю, це помітно і неозброєним оком. Треба бити у дзвони! Моя думка може й не збігатися з загально-насаджуваною, але проблему приховати неможливо.  Класичне мистецтво ще підтримується митцями старшого покоління, сучасними класиками… Але що буде далі? На що можемо сподіватися? Чи буде продовження, яке привнесе у живопис та й загалом у все мистецтво краю, щось своє, щось нове, але з опорою на стару класичну школу?

Європа, наприклад, уже втратила свої традиції у мистецтві, та й взагалі, художники розучилися малювати, грамотно працювати фарбами, кольором, рисувати фігуру людини, не маючи належної академічної освіти чи підготовки. Там мистецтво уже деградує, воно перетворилось на мистецтво руйнування. За класичною формулою, мистецтво має спілкуватися з глядачем, знаходити відгук у його душі, творити добро, а не руйнувати цю душу, викликаючи агресію та відразу. Ми навіть не можемо собі уявити, який великий вплив мають мистецькі засоби на психіку людини. Є правило: «не нашкодь!» Ми часто дбаємо про тіло: лікуємо його, доглядаємо, даємо йому найкориснішу поживу, а про душу забуваємо. Але саме вона і добро, яке в ній росте, – найголовніше в людині. Тому мені здається, кожен з нас відповідає за той талант, яким його обдарував Господь.

– Уважаєте, що школа заснована Адальбертом Ерделі та Йосипом Бокшаєм ще жива? Яким бачите її майбутнє?

– Так, вона існує, але більше тримається на колишніх здобутках, тобто на самих корифеях та їхніх послідовниках другого, третього покоління. Про  це можна судити з популярності їхніх картин та попиту на їх творчість. А майбутнє, звичайно ж, за молодими, але грамотними художниками, які не цураються своїх традицій. Один великий мудрець сказав: «Ми сильні, коли стоїмо на плечах своїх попередників».

– Пане Юрію, Ви часто відвідуєте культурно-мистецькі акції. Нещодавно у галереї «Ужгород» відбулася виставка вихованців Закарпатського художнього інституту, членів молодіжного об’єднання Закарпатської організації Національної спілки художників України. Чим живе молодь нині, які її творчі орієнтири?

– З великим задоволенням відвідую такі акції, переважно вернісажі моїх колег, індивідуальні та колективні виставки. Це завжди приємно. На людей подивишся і себе покажеш!

Щодо виставки вихованців Закарпатського художнього інституту, на жаль я на ній не був, тому й коментувати не буду. Але знаю. Що був резонанс, чув коментарі. І це вже добре, це свідчить про те, що люди не байдужі, цікавляться мистецьким життям нашого краю. Тому це я можу тільки вітати.

А чим живе молодь сьогодні? Також відповідь неоднозначна. Якось я був на одній виставці молодого «перспективного» художника і після перегляду у мене було таке відчуття, що те приміщення треба було освятити. Одним словом – без коментарів.

А орієнтуватися молоді потрібно все-таки на серйозне, якісне мистецтво, цікавитися світовим надбанням, не залишатися в шаблонах, намагатися випрацювати свій власний художній почерк і вчитися поєднувати традиційне з сучасним.

– Пане Юрію, які творчі досягнення у вас за цей рік?

– Було кілька цікавих пленерів, зокрема «Київ живописний», і саме 15 грудня в Українському Домі у Києві відбулася презентація виставки та календаря на 2012 рік, який став неочікуваним, приємним сюрпризом від організаторів пленеру. Моя робота і мого колеги Василя Вовчка, з яким ми разом були на пленері, прикрашають сторінки цього календаря. Крім того, брав участь у дуже цікавому пленері у Славську та в Словаччині в м.Сабінов.

А перед Великодніми святами у Мукачівському замку «Паланок» відкрилась моя персональна виставка, яка була логічним продовженням вернісажу, який  відбувся в  Ужгородській галереї перед Різдвом.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати