Василь Сідак: Дар розкрилювати душу дерева я перелляв у власну творчість

Все, що дало мені життя,

В красу перетопляв я.

(Іван Франко)

Живильною волею різця його герої розламують вікову кору і видибаються з
дерева, немовби з далекої історії. Розпростерши рамена та струсивши геть
лузгу забуття, розплющують очі, мружаться від безміру світла і парсунами
вподібнюються усміхненим птахам. Ця осібна світла печать виразу відтепер
позначатиме їх назавжди і скрізь суворими карпатськими буднями: у селянській
праці, повсякденних родинних клопотах, у празникових розвагах-балюваннях, у
коханні і щасті материнства, в зустрічах і провадинах, у радості й журбі. Бо
тепер вони житимуть усім, що наповнює життя, не очікуючи смерті і тліну:
істинний мистецький твір гине лише з останнім його шанувальником. Насправді ж
саме таїна сього "пташиного" усміху берегтиме їх від занехаяння мінливим та
перебірливим на смаки часом: покоління пильно вдивлятимуться в них з
честолюбною надією осягнути умом те, що одного разу збагнув лише творець, а
натомість радо відкриватимуть свою премудрість. Як упродовж огрому літ
відкриваємо кожен свою першопричину таємничого осяяння на кам'яних лицях
степових скіфських баб чи легендарних єгипетських сфінксів.

Тим, хто хоч раз побачить дерев'яні скульптури і різьблені картини
закарпатського митця Василя Сідака, обличчя його героїв-верховинців справді
западуть у душу великою загадкою. Розгадуючи яку, вчитуючись у ці неповторні
риси усміхнених птахів, можливо, ви зробите для себе несподівані мистецькі,
навіть народознавчі відкриття. Скажімо, зрозумієте, чому одного зі своїх
найблискучіших літературних персонажів, премудрого лицаря-боронителя
Верховинського краю, великий Іван Франко нарік іменем благородного
карпатського птаха - Захаром Беркутом.

Василь Сідак і сам признається, що дар розкрилювати душу дерева перелляв у
власну творчість "доста пізно". Хоча різьбленням, чи правильніше -
сницарством, жив-кормився багато років: з тих пір, як дев'ятнадцятилітком
закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва. На ту пору добрий сницар
на Закарпатті не бідував. Сувенірні цехи при колгоспах росли і множилися,
наче гриби по дощі. Різьблені з дерева карпатські олені, орли та ведмеді
розліталися з конвеєра в неосяжні простори країни від Ужгорода до Курильських
островів. То були знакові витвори, що символізували універсальну картину
радянських універмагів 70-х років. Повсюдно стіною заступаючи вітрини
сувенірних відділів, насправді ховали голість тамтешніх полиць та й убозтво
тогочасної торгівлі, розтлінної тотальними дефіцитом і переплатами. Тому-то,
природно, на товарному безриб'ї користувалися неабияким попитом: ледь не з
першими віншувальниками переступали пороги новоселів, молодят чи поважних
ювілянтів. То й майстрам було - як з живої води: стабільний заробіток, ще й
такий, що тогочасному дипломованому інженерові і в рожевих снах не снився. З
легкої Сідакової руки кілька господарств розжилося різьбярськими цехами,
навіть устиг Василь Васильович попрацювати заступником директора радгоспу з
художніх промислів. Але недовго: душа не змирилися з роботою
"діставайла"-постачальника, хай при посаді. Руки тягнулися до різця.

Та ще як на те з якихось пір оселилося в душі безцеремонне і задерикувате
бісеня: тільки-но заходив у цех, тільки-но кидав оком на роботу різьбярів,
особливо на готову продукцію, - починало воно, бісова кров, десь на дні серця
млоїти. Та так, що стугоніло у скронях, і невідь-звідки Василь раптом чув
голос: "Ти можеш краще... Значно краще". Розгублений, спантеличений, часом на
півслові виходив з цеху, підставляв обличчя бадьорому гірському
фенові-легковієві, аби той вивітрив геть оті капосні думки. Але голос не
змовкав. Тихий, спокійний, далекий, проте до щему знайомий, рідний. Чий?
Може, діда Федора, неньчиного тата, вічного шляхового обхідника на малій
залізниці, що звивалася з бутина - гірської лісорозробки - в долину? "Федора
Мудрого", так його у селі називали, хоча той і письма не знав: міг лише своє
прізвище сяк-так вивести - "Русин"... Та ні ж бо, дідо завше віршами говорив,
навіть у буденній розмові, а тут... Тато? Чи, може, татів батько? Оба Василі
Васильовичі, мов родову животворну ікону, свої ім'я йому у спадок передали. А
ще - селянську майстровитість, і пильне до життя хлопське око, і трудну та
сувору науку сповідувати совість. Не стелитися пологом перед можновладним
нікчемою, не потурати лиходієві, не ганити слабшого. І, пантруючи, як своє
серце, власну родину, не перейматися лишень осібним ситим затишком, а бути
газдою трібним, себто порядним, трудитися так, щоби довкола добро паном
панувало, намножувалося людською радістю, а люте зло гибіло на пуп'янку...

Той загадковий, доскіпливий, далекий чи голос, чи відголосок не полишав його,
і він справді все частіше вловлював у ньому то змаленства знайомий батьків
тембр, то рідні нотки діда Федора чи діда Василя. А то раптом вчувався Іван
Іванович Гарапко, його наставник з училища, неперевершений митець пластики,
людина-легенда вже тому, що набирався мистецької премудрості геть у Франції,
в генія скульптури Огюста Родена.

"Ти можеш краще... Значно краще".

І треба ж такому статися: якоюсь оказією до нього саме нагодився інструктор з
відділу культури тодішнього обкому компартії. На ту пору Сідак уже залишив
адміністративну роботу, займався хоч і не повносилою, а все ж творчістю:
готував взірці сницарських виробів, що їх після затвердження художньою радою
ставили на потік у сувенірних цехах, - тих-таки різьблених ведмедів, оленів,
орлів... Інструктор виявився чоловіком неабияким - воістину посланцем долі.
Оглядав Сідакові роботи і не ховав дитинного захоплення: "Та у вас, Василю
Васильовичу, дар Божий великого митця!" А далі читав його ж, Сідакові, думки:
"Вам треба душею творити, а не лиш руками". І запропонував: незабаром у Києві
відповідальна виставка - змобілізуйтеся, спробуйте підготувати для неї пару
своїх самобутніх робіт.

Дивна то була стріча: Василь Сідак досі згадує її з несхололою пам'яттю, хоч
відтоді минуло літ тридцять - не менше. Світлим променем лягла вона йому на
життєвій стежці, та й долю змінила, стрімчаком над буденністю підняла. Тоді
таки послухав інструктора - вирізьбив дві скульптурні композиції, одну з яких
йому навіяли рядки дорогої серцю Кобзаревої поезії: "Пішла в снопи,
пошкандибала Івана сина годувать". І на виставці народної творчості в Києві
несподівано для себе здобув перше визнання - диплом ІІ ступеня.

Відтоді Василь Сідак почав жити наново. Є в істинного митця такий дарований
Усевишнім привілей: змога повернути час назад, закарбувати "во плоті"
спалах-спогад, вдихнути дихання у те, що, здавалось би, безповоротно
віддаліло і відбуло, - воскресити таїнством творчості.

Мовби заслону припіднято у греблі, що зазвичай устоює людське життя,
розмірюючи його буденними клопотами: враз пружним потоком-звором
заструменіли, заіскрилися нечувані досі емоції. Як верховинські квіти на
бистрині, граційно спліталися небаченими візерунками-згардами, являли йому
першоджерелі диво-образи, віддзеркалювали і яскравили притлумлені довголіттям
незворотної розлуки дорогі серцю парсуни дідів, батька, матері, сусідів,
односельців. І непогасною ватрою з самісіньких глибин душі нуртувало дихання
найсвятішого місця на землі, отчини, села Жденеве в смерековій облозі Карпат,
що своїми велетами-маківками справіку небо слухали і світ тримали. Бо ж
тільки там живе неопалима казка, у яку й досі віриться. Тільки там просторінь
духу, і така горда постава страж-гір, таке розкрилля, яке спромога осягнути
тільки давньою мудрістю: на одній зворині - "Добрий ранок!", на другій -
"Добривечір!", а "Добрий день!" поміж тими стрімчаками долом туманами
пливе... І немеркнучі, ще й дитячою уявою заклечані дідові оповідки-примовки
про славетних лицарів гір, грізних, непокірних, безстрашних: "Ой опришок
молоденький дуже гарний хлопець, в одній руці пістоль держить, а в другій -
топорець". І неголосні бабусині чи мамині співи: там по сей бік гора, а по
той - друга, і красна дівчина непогасною зорею сяє, козакові душу перевертає:
"Дівчино моя, напій ми коня"... І грайлива та стрімкуча, на стонадцяти
смерекових хащах вколисана, у стонадцяти потічках купана, стонадцятьма
квітоньками заклечана, верховинська мелодія весільних музик. І традиційні,
лише тут устояні звичаї та обряди, що з нащада віку бережуть осібне і вже
тому прекрасне обличчя його добросердих, трудящих, майстровитих родаків.

ВІН жадібно пив з того цілющого живчика розкриленої уяви, світлих спогадів,
розбурханих почуттів, пив і не міг втамувати власну наснагу. "Врем'янка", у
якій вони мешкали довгий час, спершу вдвох з Анною, а потім і з
сином-первістком, аж поки не перебралися у власноруч збудований дім, - тепер
стала його майстернею. Тут оселилися його задуми і спогади, тут йому у світлі
віконця розповнювалися колись мовби й мимоволі бачені миттєвості людської
радості і жури, буденної праці і святкувань. Тут майоріли стрічки-пантлики
давно нечутих пісень і коломийок, а в закутках з позачасся розсипали пацьорки
запальні сопілка, скрипка та цимбали... Тут воскресала, стугоніла в скроні
рідна кров окрушинами предковічних голосів, і дідо Федір знову мудро говорив
віршами. І він, Василь, молодий та дужий, як весняний явір, укотре знову і
знову їхав з Ужгорода на гостину до приятеля, а потім з першими сутінками біг
з ним бережиною в доти невідоме сусіднє село, до клубу на танці, аби там
несподівано зустріти свою чічку, свою єдину і неповторну долю, свою Анну. Все
достоту, як у давній коломийці, що щебетання закоханих передала:

- Ой доріжко, доріженько,

веди ня до Анці,

Веди мене до милої,

там гуляння, танці.

- Прилетіла ластівочка

та сіла на сливку,

Ні з ким мені так не мило,

як з тобов, Васильку.

З тієї стобарвної веселки споминів, обрисів, голосів, мелодій, співу, з
божественної високості й живодайних ароматів Карпат, з теплої родимої оселі,
яку осявали жіноча вірна любов і щастя батьківства, - з усього дару Божого,
впокорюючи натхненною силою норовисту вдачу дерева, волею віртуозної десниці
Творця народжувалися його мистецькі діти. Після вельми вдалого почину у Києві
- справжній тріумф у "білокам'яній": на Всесоюзній виставці
декоративно-прикладного мистецтва Василя Сідака увінчують пальмою першості.

Про нього гучно заговорили колеги по сницарському цеху, знавці і шанувальники
народного мистецтва не лише в Україні. У село Середнє Ужгородського району,
до будинку Сідаків зачастили музейні працівники та організатори вернісажів -
з Ужгорода, Києва, Москви. Кілька разів скарбниця Митця вирушала мандрувати
виставковими залами не лише України - побувала і в Росії, і в Словаччині, і в
Польщі. Нещодавно, якраз у день його шістдесятиліття, рідна йому Національна
спілка майстрів народного мистецтва України порадувала киян та гостей столиці
розкішною експозицією, а ще - прекрасним альбомом витворів Василя Сідака.
Трохи згодом виставка перебралася в Ужгород: на її відкриття зібрався ледь не
увесь цвіт творчої інтелігенції Закарпаття. Сідакові диво-творіння стали
окрасою музеїв та приватних колекцій. Є вони у домашніх мистецьких збірках
нинішніх президентів Чехії та Словаччини і в колишніх наших президентів та
прем'єрів. Тільки Майстрове життя від того не власкавилося особливими
почестями, гідними його таланту. Та й статками вельми не приросло.
Зізнається, що часто живе в борг - поки не продасть щось із робіт. Але йде на
це вельми рідко, радше з принуки: деревина нині у добрячу копійчину
обходиться. Натомість мріє, аби його мистецькі діти зажили красно родиною під
одним виставковим дахом - звісно, на отчій землі. А поки десь-колись теє чудо
станеться, Василь Сідак творить нові дива. Трудиться самозречено, воістину за
знаменитим приписом великого митця - не задумуючись, аби зробити цей світ хоч
на крихту стерпнішим.

Неговіркий, він наче стріпує з себе роки, фізичну втому, недуги, коли
розповідає про свої роботи. Його скульптури, а особливо різьблені картини,
можна "читати" годинами, зачаровуючись не лише дивовижною пластикою, що
відтворює психологічний стан персонажів, не лише філігранністю та правдивістю
щонайменшої деталі - від автентичного узору на сорочці до традиційного
вбрання чи вжиткових предметів, що їм слугують. Саме розташування героїв,
"оживлення" їх стосунків у мізансценах нагадує монументальну фреску. А ще -
творіння великого режисера. Біля картини "Клятва" Василь Васильович переповів
мені те, що почув од діда Федора:

- Так посвячували в опришки. Приймали клятву топором. Клали на кобицю руку,
хтось з опришків замахувався. Боягуз обов'язково пудився, одхапував руку -
такого в опришки не брали, гнали геть. А не одсахнувся - підводили до діжі з
вином, наливали повні погарі та й обмивали гуртом нового побратима...

Його велика скруха - те, що руки, як каже, "урваті", вже не встигають за
невтомним польотом мистецької фантазії. А зі справжніми учнями поки що не
таланить. Бувало, прибивалися хлопці, але так - на ази сницарювання.
Справжній художник-різьбяр на такі випробування наражається, що порівняно з
ними ота сувора опришківська "клятва топором" забавою видасться. Дерево і
криця - антиподи, як вогонь і вода: у цюканні сокири чи надсадному шелестінні
стамески зримо вчувається протиборство стихій. Тому-то найподатливіша
деревина не пробачає озброєному крицею майстрові ані найменших похибок -
немовби й справді люто бореться з ним. Що вже Василь Васильович з деревиною
на "ти", а й він пошрамований тією борнею, як бувалий вояка. Каже,
часто-густо ранився знічев'я, на рівному місці, навіть сухожилля тяв. Каже, у
такі моменти дерево справді лютою силою вивертало сокиру чи різець.

Ті, хто пробував вчитися у Сідака, зазвичай терпіли до перших ран...

Напевне, ніде більше, ніж у різьбярстві, велич насолоди витвором так
безпосередньо не залежить від ступеня духовної самовіддачі та фізичної
самопожертви самого творця.

*

Усі, хто прочиняє хвіртку до садиби Василя та Анни Сідаків, тут же
потрапляють в обійми виноградника: живу смарагдову галерею, що веде до
подвір'я, обрамлюють розкішні кущі троянд. І двір, і квітник, і винорадна
галерея укохані, мов на картинці, - замилуєшся. Молодший син Сідаків, Микола,
за фахом юрист, який нині мешкає з батьками, розповідає: і троянди, і
виноград тато з мамою доглядають разом.

- У них навіть майстерні поряд, - сміється син, і веде нас у вже відому
"врем'янку". - Ось мамина, - показує літню кухню, - а за дверима татова. Ще
ні світ ні зоря - а вони вже священнодіють, кожен за своїм столом. Мама у нас
теж неабияка майстриня: коли готує страви, особливо коли своє фірмове печиво
випікає, аромат свята геть на вулиці стоїть...

ПРОЩАВСЯ з гостинними господарями, милувався дбайливо доглянутим селянським
обійстям справжнього газди, - і виноградом, і трояндами... Згадався
хрестоматійний вірш Максима Рильського - про два крила людського щастя. І
враз відчув полегкість, таку полегкість, наче несподівано знайшов те, що
довго та нудно шукав. Неначе відгадав хитромудру загадку. Весняне сонце
квітло врозповні. Вулицею підстрибом бігли, щебечучи, школярики. Підняли
личка і, мружачись, з дитячою цікавістю задивилися на нас.

Тієї миті вони були так схожі на усміхнених птахів!
Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ, "Сільські вісті"
18 травня 2007р.

Теги:

Коментарі

НОВИНИ: Культура

10:52
Сьогодні, у четвер, в Ужгородському скансені відкриється виставка Мирослава Ясінського "Карби"
17:49
В ужгородському скансені відкриється виставка "Світ писанки"
05:49
У квітні в Ужгороді пройде VIII Міжнародний фестиваль "Музика без кордонів"
00:16
У середу в Хусті стартує IІ Всеукраїнський театральний фестиваль "FantaziaFest"
13:31
У скансені в Львові завершують масштабну реставрацію садиби з закарпатської Іршавщини
05:50
Із безодні
22:26
"Закарпатську" "Маріупольську драму" з успіхом показали в Києві
17:55
У Хусті відбулися нагородження переможців і гала-концерт ХІІІ Відкритого фестивалю-конкурсу стрілецької пісні "Красне поле"
15:41
Відвертий щоденник чи казка для європейців: як читати "Війну з тильного боку" Андрія Любки
15:09
У Хусті відбудеться нагородження переможців та гала-концерт Відкритого фестивалю-конкурсу стрілецької пісні "Красне поле"
14:25
Закарпатський облмуздрамтеатр розповів про свої найближчі події
14:26
У суботу в Хусті зіграють прем’єру вистави про Августина Волошина
15:11
Як відомі українські письменники хотіли поселитися на Закарпатті
08:20
/ 1
Обережно, любов
11:16
/ 1
Автор споруд ПАДІЮНу і "Едельвейсу" представив в Ужгороді виставку акварелей
22:08
/ 1
"Маріупольську драму" покажуть в Ужгороді та Києві
10:12
/ 1
У четвер відбудеться концерт Закарпатського народного хору "Загуди ми, гудаченьку"
11:08
Закарпатська філармонія запрошує на концерт "Музичне мереживо бароко"
05:09
У коледжі мистецтв ім.А.Ерделі провели конкурс дитячого малюнку
17:34
/ 1
В Ужгороді відбудеться "вуличний" поетичний марафон
20:11
До Дня Валентина в Ужгороді відбудеться романтичний вечір "Любов в опері"
03:44
/ 2
Кошиці, Пряшів і Михайлівці
11:06
У Румунії вийшла книжка про князя Корятовича
18:00
В Ужгородському замку "камерно" виставили "Художню спадщину Імре Ревеса на Закарпатті"
17:48
/ 2
"Жадан і Собаки" відвідають Ужгород і Мукачево в межах Благодійного зимового туру
» Всі новини