Закарпаття дитячими очима нині 87-річної бабусі з Австралії (ФОТО)

Наталка Наріжна з батьками в часі приїзду в Прагу 1927 року

І ось, на схилі свого віку вона вирішила повернутися в роки своєї молодості віночком спогадів, які влучно назвала „Дитячими очима". Це її суб'єктивні спомини на події і людей, з якими їй доводилось зустрічатися в молодості. Треба подивляти феноменальну пам'ять пані Наталки, її дар спостерігання, але й неабиякий художній талант.

 

Спогади призначені, в основному, її чотирьом дітям (які, як і їх мати, хоч виростали в чужому середовищі, володіють українською мовою і є патріотами України), внукам та правнукам. Щоб вони знали історію свого роду-племені та умови, в яких виростала їх мати, бабуся та прабабуся. Спогади Наталії Симонівни бездоганні. Кількома імпресіоністичними штрихами вона подала образ свого діда по матері та його дружини, маминої сестри та інших членів сім'ї. Набагато більше уваги вона приділила батькові Симонові – визначному українському історикові, довгорічному працівникові, згодом директорові Музею визвольної боротьби України в Празі та авторові і досі не перевершеної монографії „Українська еміграція" (Прага, 1942; передрук: – Острог, 2006) та матері Ірині – талановитій поетесі. Правда, вона не оцінює наукову та літературну діяльність своїх батьків, а представляє їх як найближчих людей із свого оточення.

Старший батьків брат Олександр у 20-30-х роках, живучи на Закарпатті, розгорнув там кооперативний рух і став редактором української газети „Свобода". Принагідно Наталка згадує і батькового молодшого брата Григорія, якого „особая тройка УНКВД Полтавской области" в листопаді 1937 року засудила на десять років таборів суворого режиму за переховування двох листівок від братів з Праги. В таборі він і загинув.

В центрі її спогадів однак не є життя сім'ї, а життя української громади Праги та її близької околиці. А ця важлива тема описана і справді „дитячими очима" та описана так майстерно й переконливо, що читач вірить кожному слову авторки, яка від дитинства жила в оточенні чехів, однак рухалася в українському середовищі. Початкову й середню освіту здобула в українській гімназії, вищу – в Українському вільному університеті. В Австралії вийшла заміж за українського журналіста, військового та громадського діяча Анатолія Жуківського і до пенсії працювала у Федеральному статистичному бюрі в м. Канберра.

В 1927 році Наталка разом з батьками провела літні канікули у дядька Олександра в селі Зарічево на Закарпатській Україні, який там заснував кооперативну молочарню. В Зарічеві п'ятирічна дитина вперше усвідомила собі, що там, на відміну від Праги, всі люди говорять так як вона – українською мовою і що вона споріднена саме з цими людьми.

 

Влітку 2009-го року я побував у Зарічеві і був здивований, що 87-літня бабця Марія Кошута-Мошко (в спогадах – Марка) пригадала „Наталочку з Праги", з якою гралася понад вісімдесят років тому. Вона розказала мені про свою тяжку долю, зокрема під час мадярської окупації. Про покійного діда Юрія Ґерича розповіла мені його внучка Марія Матвієнко (1964 року народження). Виходить, що в нього було двоє дітей, один з них її батько – теж Юрій. Батько стару хату розвалив і на її місці побудував нову, яка в останньому часі теж зазнала суттєвих змін.

 

Молочарня Наріжного існувала ще „за мадярів". „За русів" вона перетворилася в збірний пункт обов'язкових поставок молока (контиґенту). Наприкінці сорокових років молочарня стала помешканням першого шофера заріцького колгоспу Андрія Барзака, який в 1954-55 роках біля неї побудував новий будинок, а молочарню розвалив. Немає вже там ні хати селянина Юрія Ґерича, в якій Наталка мешкала, ні його сина Дюря (помер пару років тому), ні молочарні дядька Олександра. Зате добра пам'ять про його кооператив живе там досі.

Нижче друкуємо цю частину спогадів, яка торкається перебування Наталки Наріжної-Жуківської в селі Зарічево на Закарпатті 1927 року. Із попередніх частин подаємо лише незначні фрагменти. Пропуски означенні трьома крапками. Повністю спомини Наталки Наріжної з'явилися в Празі 2010 року – окремою книжкою.

 

 

 

 

 

Народилася я у повітовому місті Кобеляках на Полтавщині в так званій малій хаті, в якій після шлюбу жили мої батьки. З моїм народженням зв'язані найрізноманітніші перекази, не завжди акуратні, так що вірити їм не варто.... Оповідають,що народилась я зі жмутом червонявого волосся , що в скорому часі повипадало через золотуху і з виразно означеним носом, одідиченим від батька. День мого народження припав на 12-те липня голодного 1922-го року...

 

Я не буду тут описувати кулінарії року мого народження. Тих, хто жили тоді, вже немає, а коли є,то пам΄ятають і кандьор, і макуху, і мертвих, що сиділи обперті об хати чи плоти і від дотику вітру хилилися, кому куди попало. Через той голод моїй сім΄ї дозволили попрощатися з рідною землею і докинувши до нас ще кілька знайомих, щоб нам не було сумно, випустили за границю, де сяко-тако можна було жити бідним, багатим і середнякам. Для нас такою заграницею була Чехословацька Республіка. Там вже жив батька найстарший брат Олександер, який попав туди з армією УНР. Батькова мама, старша сестра Варвара і старший брат Гриць залишилися дома на своєму хуторі в Сокілці над Ворсклою...

 

Чехословаччина була країна чудес з найліпше виробленим демократичним устроєм, який мені досі прийшлось зустрічати...

 

Перша чеська місцевість, в якій ми жили, називалася Уєзд над Леси. Звідти ми невдовзі переїхали в курортне містечко Клановіце... В Клановіцах ми наймали простору кімнату в будинку місцевого бондаря. Його прізвище я ніколи не знала. Для мене він був „пан домаці Бурда", а його жінка просто „пані домаці"... Наші господарі мене дуже любили – може тому, бо самі були бездітні. Правда, в них був дорослий племінник Фаноушек. Фаноушкові завжди щось було не до вподоби, так що бідну пані домаці, під час його відвідин, боліла голова. Крім нецікавого Фаноушка Бурби ще мали білого пса, що називався Кікі і був вовчої породи. Кікі був моїм приятелем і в його буді, що стояла саме під вікном, біля якого містився комод з моїми забавками і книжками, я дуже часто проводила час. Мамі не спеціяльно подобалася така приязнь, але вона не дуже протестувала,бо сама виростала в товаристві аж двох санбернарів, яким правда, дозволялося заходити в хату.

Оточення, в якому я тоді виростала, складалося з трьох протилежних до себе фронтів, які між собою, хоч і безкровно, але завзято змагалися... Аж не вірилося, що дорослим людям хотілося витрачати стільки енергії на те, щоб здобути беззастережну прихильність малої дитини – себто мене. Сили тих фронтів були нерівномірні. До першого, українського, належали мама, батько, Клименки, рідко коли присутній Олександер, тоді ще студент медицини, Коля Нездійминога і пару інших. На чолі другого фронту стояла моя Баба, яка говорила російською мовою, як решта маминої родини... Дома в нас не було традиційно-українського виховання. Я знала, що ми українці, вухом чула різницю в мовах і, не дивлячись на зосім ще дитячий вік, звертала увагу на зовнішні розбіжності...

 

*     *     *

Червень 1927-го року приніс зі собою величезні зміни. В той час ми їхали на ціле літо до Олександра на Підкарпаття. Олександер жив у селі Зарічеві, на самому підніжжі Карпат. Село з одного боку оточувала річка Уж. Олександер мав молочарню, а крім того писав фейлетони під псевдонімом Максим Сливка і назагал займався громадською роботою. Для нас він винайняв помешкання в родині селянина, що називався Ґерич і посідав у своїй хаті панську кімнату з правдивою підлогою, панськими меблями і з не менше панськими блощицями. Сама хата була під солом΄яною стріхою, передня її стіна, та, що до вулиці, мала два вікна для вигляду, бо вони не відкривалися, а між ними хрест. Перед вікнами був квітник,обгороджений плотом, біля якого росли мальви. На кілках висіли розмальовані глечики. Хата була біла-біла, з долівкою, яку підмазували жовтою глиною. Тільки одна "панська" кімната не мала долівки.

 

Крім старого Ґерича була ще Ґеричка, одягнена завжди в чорне й обмотана чотками, та двоє дорослих дітей : дочка Мар΄я і син Дюрьо. Ґеричі мали пару волів, дві корови, кілька шматків поля, порозкидуваних по узгір΄ях і чорного песика, Жучку. Вхід у хату був з просторого подвір΄я ,з лівого боку воріт. Хата мала прибудівку, в якій містилося всяке господарське приладдя. Напроти воріт стояли хлів і клуні. Врешті за хатою був розкішний садок – дерева гнули свої гілки під тягарем груш, вишень, яблук і слив. У садок можна було ходити тільки за спеціяльним дозволом господарів. Коло хати була призьба,на якій вечорами сідала ціла родина Ґеричів і я між ними.

 

Старий Ґерич любив проводити розмову з батьком.

 

"А то скажіт но, чиї то ви будете?" 

 

"Та як ви думаєте, діду ?"

 

"Бо виглядаїте як пани, а говорите як ми ," – продовжував Ґерич.

 

Батько своїми чорними очима пронизав старому наскрізь душу, заглядаючи йому прямо в п΄яти:

"Та як же ж ви, діду, думаєте, чиї то ми будем, коли говоримо так, як ви? "

 

"Та мабут таки наші, бо й пісні співаїте. . . А ми чекаїмо наших ! Ото прийдут наші, а ми зустрінемо їх тута з червоним прапором, но. І буде нам добре ," – продовжував Ґерич. В його голосі бреніла надія.

 

"А скільки ж у вас корів, діду, і волів?" – спитав батько.

 

"Та дві корови і два воли," – відповів Ґерич. – "А то пощо?"

 

"Та по те," – продовжував батько спокійним голосом, тільки очі йому горіли ," –  що як прийдуть ті ваші з червоними прапорами , то й скажуть вам : „А пощо вам дві корови та два воли? Вистарчить по одному, а решту давайте нам . . . "

 

"А як то так ?" – аж запінився старий . – "А мозолі ж мої нащо?! "

 

Під час таких розмов я сиділа на воротях, куди мені помагав вилазити Дюрьо – це щоб мені було ліпше видно – і терпеливо чекала, чим закінчиться ота словесна перепалка. Кінчалася вона завжди побідоносно для батька. Чим кінчилася зустріч ΄середняків ґеричів΄ з "визволителями із доблєсної армії" у 1945-му році – не знаю, та чомусь мені здається, що їхніх мозолів не вистарчило і що вони почимчикували кудись за Байкал, слідами мого хресного батька, Максима Лебідя.. 

 

"А скажи но, Наталочко, що воно буде таке ΄еге΄?" – спитав якось Дюрьо.

 

"Еге – це так."

 

"А що таке так?" – це Дюрьо.

 

"Так – це айно ". – Це я.

 

"Так це значит, що еге це айно ?" – промовив зі щасливою усмішкою і великим задоволенням Дюрьо.

 

"Айно", – відповіла я.

 

Дюрьо підхопив мене, посадив на свої плечі і почав витанцьовувати якийсь незнаний танець на подвір΄ї , співаючи : "Так – це айно, айно – це еге , еге – це так."

 

Через вікно дивилася на нас мама. Тоді я не знала , про що вона думала , але тепер мені здається , що пригадувався їй рідний вигін з м΄ягкою зеленою травою і різними польовими квітами – не бракувало між ними й барвінку. За вигоном простелився степ "мов море безкрає" – очам не стояли на перешкоді ні гори, ні горбки, ні дерева – ну просто нічого. Мама любила степ і їй тяжко приходилося жити в кітловинах , оточених довкруги горами. Куди не глянь – там стіна і неможливо було розбігтися очам, і неможливо було почути степової луни, коли вечорами дівчата й хлопці посходяться , бувало , на вигоні і заведуть хочби "через річеньку." Пригадувався мабуть і ΄Папа΄, і може ті дні, коли він , ідучи до хати , казав : "Хрестіться, діти. Сьогодня "польский барщ" на обід . . . "

Добре подурачившись, Дюрьо врешті ставив мене на землю.

 

Зарічево стало для мене тим, чим для інших українських дітей мого віку, що жили в Празі чи Подєбрадах, в самій гущі української еміґраційної інтеліґенції, були дитячі садочки, рідна школа "бабці Русової", всякі імпрези – коротко сказавши щоденне українське середовище, через яке вони могли розуміти великі і невидимі поняття як Україна, власна держава, чи навіть еміґрація і її причина. Маю враження, що для них все українське була справа внутрішня. Чехи стояли ззовні і так довго, як вони не перешкаджали , на них не треба було звертати уваги.

 

Я дуже не хотіла покидати Зарічева, де мені не тільки рідною була природа, але й люди, дорослі і діти , а про сім΄ю Ґеричів нема що й говорити. 

 

Посередині двору, майже що напроти дверей у "панську кімнату", лежали чепурно поскладані дошки, так з пів метра вгору. Бували дні, що на них спереду, лицем до воріт і до вулиці, сідала стара Ґеричка з чотками в руках і бубоніла в пів-голоса якісь дивні, мені незнані молитви. Ззаду за дошками тихенько тулилася я. В такі дні обов΄язково з хати з΄являвся й сам Ґерич. Тоді Ґеричка повертала в його сторону голову і просто серед молитви починала на всі лади лаяти старого.

"А бодай би тя святий Ілля громом розбив на половину! А бодай би ті кишки пупом вилізли ! " 

Перед моїми очима оживали баба Параска і баба Палажка Нечуя-Левицького , про які мені частенько читав мій "непедагогічний" батько.

 

"Ну,Симоне, і чого б то читати малій дитині такі речі, коли є стільки багато гарних дитячих книжок ", – казала пані Віруся. – "Наталочка ж і так нічого з того не розуміє!" Тут ясно пані Віруся і вся решта "протестантів" гірко помилялися, бо про бабу Палажку й Параску Наталочка дуже добре розуміла, що вони сваряться тільки не способом знайомих нашої родини, а зовсім так, як стара Ґеричка, тож значить нашим, українським. Мама старалася мені пояснити, що ховатися за колодами і підслуховувати, як хтось "молиться" – негарно і так не треба робити. Мама знала, що я не ховаюся, знала вона також, що я знаю, що вона знає і що Ґеричка не раз "вчила мене молитися так, як сі має". . . Тож з мого боку не було жодного підступу.

 

Постоявши трохи на порозі, старий Ґерич підходив до колод і брав мене за руку.

 

"А диви но", – говорив він. – "Чи ж не правда, що стара здуріла ? Ходи но ліпше зо мнов, я поведу тебе до твого стрийка . . . "

 

Мій стрийко Олександер мав майже що на середині села простору – як мені тоді здавалося – хату. В дійсності то була невелика, хоч і солідна будівля , де Олександер мав для свого вжитку пару кімнат, досить скромно умебльованих , а решта була правдива фабрика знаменитого сиру і масла. В подвір΄ї біля хати був невеликий город з яриною і кілька овочевих дерев та кущів. В кутку подвір΄я була висока загорожа, де доживали своє існування кури і дві великі свинки, що називалися "цьке". За тим господарством глядів дядько з чорним волоссям і чорнющими зубами на ім΄я Король. Королиха доглядала, щоб в хаті було прибрано і "аби пан Наріжні порядно харчувалися".

 

Дві свинки мене полюбили так, як бурбівський Кікі – це тому, бо я мабуть від народження любила звірят. Коли нікого не було в подвір΄ї, я якимсь чином пролазила до "цьків" у загорожу, вилазила їм на спину, а вони обережно мене возили. Олександер вдавав, що не бачить, як я їздю верхи , так само"не бачив" і Король. Бачив тільки один батько, який порадив мені, щоб я тримала свинок за вуха, : " тільки обережно, щоб їх не боліло. Як будеш триматися, то не впадеш. "

 

"А ти мамі скажеш, що мене "цьке" возять ?" – питала я.

 

"Ну, як мама питатиме, то скажу ," – відповідав батько, знаючи так само добре, як і я, що мамі в голову не прийде питатися.

 

 

"Чи ти зостанеш ту з нами?" – питала вони.

 

"Ні, я мусітиму їхати вже скоро . ." – хотілося сказати додому, але слово застряло в горлі. Мені здавалося, що "цар" споважнів – це я так називала Короля і не розуміла, чого він розреготався "на всю пику" . Я не знала, що таке "пика" і , як звичайно пішла питатися мами , яка також не знала. Але очевидячки знали і батько, і Олександер, бо й самі сміялись. Я ж зовсім правильно зрозуміла, що сміялися вони з "царя", а не з '"пики". Мені стало сумно і я пішла до Дюря.

 

" Посади мене на ворота".

 

"А то чому?" питався Дюрьо.

 

"А бо так ми сі хоче".

 

Дюрьо посадив мене на ворота. Я дивилася в сторону лісу. Скільки там дерев і які ж величезні дуби !

 

"Чому ти мене ніколи не повів в ліс?" – спитала я.

 

"Е", – затягнувся Дюрьо. – "В ліс не можна ходити. Там 'Вуйко' стереже лісові скарби".

"Не вуйко, а стрийко".

 

Тут і сам Дюрьо почав сміятись.

 

"Чому ти смієшся?" – спитала я.

 

Дюрьо пояснив мені, що Вуйко то ведмідь: великий, кудлатий і як стане на задні ноги, то "вищий за твого дєдя ... "

 

"Чому всі насупилися?" – питала я Дюря.

 

"Нам сумно, що вже скоро їдете до..." Так то додому залишилося не висказане.

 

Нарешті прийшов "день розлуки". Я наперед домовилася, що поїду на возі з Дюрьом і рештою Ґеричів, Маркою і Юлею, які тиснули по черзі до себе книжку з казками Бехштайна, що колись була моєю, а мама, батько й Олександер їхатимуть якимсь 'фіякром' з нашими речами. По дорозі я просила Дюря, щоб завернув волів і вернувся назад. Стара Ґеричка не витримала і почала завивати, як правдива плакальниця. Їй допомагала Мар'я , а старий Ґерич тільки шморгнув носом. Я не плакала. Дюрьо їхав поволі і за нашим драбинчастим возом ішло майже ціле село, аж до містечка, де була залізниця.

 

Минули роки. Перед моїми очима знову стає ціле Зарічево, шумить праліс зі столітніми дубами й соснами, наче в сні появляється величезний Вуйко, женеться мов на перегони з часом, вода в прозорому Ужі, бачиться вигін , Юля і Марка, і я на все то дивлюся очима мого діда, який усміхається до мене, ніби говорить, що то нічого, що там зараз все мабуть інакше, бо хоч і змінилося все, зв'язок між тобою і тим малим селом, де люди говорять, як ти , залишився незмінним назавжди.