Людвіг Вітгенштайн (Шенбурн): "Всі кліше, які нам нав’язували – цілковита вигадка!"

Яка вона – молода європейська аристократія? Це ми намагалися вивідати в розмові з князем, нащадком (по материнській лінії) роду Шенбурнів, що має пряме відношення до нашого краю, громадянином двох країн – Німеччини та Австрії, висококваліфікованим банкіром з Лондонським дипломом, фанатом футболу та мисливської зброї (далі йде повне ім'я та титул) Людвігом Франц Фердінанд Марія Карл Август Сімон Теодор принцом цу Зайн-Вітгенштайном Бергбургзьким. Молодий Віттгенштайн вперше відвідав Україну і Закарпаття, побував у кількох замках та родовому маєтку Шенбурнів і відкрив для себе чимало нового, про що розповідатиме в Європі, покращуючи імідж України та туристичної Срібної Землі.

– Яка головна мета вашого візиту на Закарпаття?

– Мій дід, котрому нині 90 років, завжди, відколи його знаю, говорив про важливість збереження традицій, про усвідомлення власного коріння, про ті землі, де жили наші предки, зокрема і про Закарпаття. Батьки вже виконали його волю і відвідали ваш край два роки тому. Хоча до замку Шенбурнів не дісталися – це була більше бізнесова поїздка й часу на все забракло. Тож черга була за мною: більш належним чином відвідати місця, пов'язані з історією нашої родини. До того ж дуже цікаво вперше побувати на Україні. Також приємне співпало з корисним, адже паралельно я домовився презентувати наш родинний бізнес – виготовлення мисливської зброї та влаштування мисливських заходів (турів).

– Що конкретно розповідав вам князь Віттенгштайн про Закарпаття?

– Про Україну в нього залишилося чимало дитячих спогадів, адже до 6 років він мешкав у родовому помісті на Мукачівщині ("Замок Шенбурнів" на території санаторію "Карпати"). Потім почалася революція й довелося емігрувати. І коли Радянський Союз розвалився, дід одразу ж виявив бажання приїхати в рідні краї, аби освіжити в пам'яті ті приємні епізоди його дитинства. Втім уже тоді лікарі не радили йому здійснювати такі довгі мандрівки через океан (найстарший із родини Шенбурнів громадянин США). Тому його побажанням чи навіть установкою для моїх батьків та особисто для мене стало повернення до України й ознайомлення з однією із батьківщин наших предків.

– Які перші враження від побаченого у нас?

– Почну з того, що для європейців Україна завжди здавалася дуже далекою, чужою й непривітною країною. Це такий собі шаблон, підкріплений комуністичними і посткомуністичними жахливчиками. Навіть мовний бар'єр видавався перепоною. І коли я мешкав у Відні, що відносно не далеко до Закарпаття, я досить довго не наважувався махнути сюди. Втім нині не жалкую, що таки навідався. Враження фантастичні! Всі ті кліше, які нам нав'язували – цілковита вигадка. Єдине, що відповідає дійсності в гіперболістичних оповідях очевидців – це стан ваших доріг. Після німецьких автобанів Українські шляхи навіюють здивування і смуток.

– А що вразило в позитивному плані?

– Надзвичайно добре збережена етнічна ідентифікація. Такої яскравої давньої культури, специфічної музики та традицій я особисто не бачив уже давно. Дуже хочу вивчити це все детальніше. Ну й, звичайно, привітність і щирість людей на Закарпатті.

– На території Закарпаття розташований один із географічних центрів Європи, але і надалі точаться суперечки, чи дотягує Україна до статусу європейської держави за різними показниками...

– Безсумнівно те, що я побачив дуже близько до європейської культури, цінностей та стандартів. Особливо в плані спадщини – це і замки та церкви, і археологічні знахідки, і давні обряди тощо. Крім того, в Закарпатті вже проглядається європейська багатонаціональна специфіка. Тут не роблять особливої різниці чи не почуваються незручно, коли в компанії присутні словаки, угорці, англійці, австрійці, українці чи росіяни. Все сприймається як належне. Це продовжує ті традиції, які склалися історично. Звичайно, Закарпаття дуже довгий час перебувало під владою різних країн і крім позитивів були й негативні моменти. Втім нині це інтегрована частинка України, можливо, одна з найкращих, найяскравіших частинок!

– Які пам'ятки Закарпаття встигли побачити й що вразило найбільше?

– Передовсім Ужгородський та мукачівський замки – просто неймовірно, як вони збережені: коли заходив туди справді відчував якусь атмосферу древності. Навіть промайнула думка, що я вдома: це ж настільки подібно до замків та помість у Європі, зокрема в Німеччині та Австрії! Також з цікавістю оглядав Ротонду в Горянах, і, зрештою, власне, помістя, в якому провів дитячі роки мій дід – "Замок Шенбурнів".

– Як це бути принцом у Європі, адже в Україні аристократія сприймається ще дещо насторожено...

– В Німеччині й Австрії офіційно немає аристократії. Я використовую своє ім'я разом із титулом не дуже часто. Людська підозріливість і настороженість – вони однакові всюди. В мене на батьківщині також бачив на собі погляди типу "от ще один зіпсований синок багатих знатних батьків". До того ж Австрія та Німеччина мають дуже глибокі традиції аристократичні, тож для простого громадянина немає нічого надзвичайного, якщо він зустріне принца!

– А чи не дає це якісь переваги у відносинах із властями чи поліцією?

– Поліцейські загалом мають бути еталоном непідкупності. У Європі так воно і є. Тож будь ти хоч велика знаменитість, хоч принц, хоч простий громадянин – з тобою поведуться однаково – чемно і по закону! Хоча, звісно, зі мною були випадки, коли за незначне порушення полісмен, після перегляду документів не штрафував, а лише наголошував – щоб більше такого не повторилося. Хоча не факт, що це сталося саме через моє походження! Але пригадую випадок, коли років 5-6 тому полісмен читав мені-юному моралі, мовляв, ти принц і маєш поводитися відповідно, а не порушувати правила!

– Родинні традиції мають для вас велике значення. А як щодо поведінки, професій, захоплень – чи не було конфлікту інтересів, приміром в юності, коли ви, наприклад, могли заявити "хочу бути рок-музикантом"?

– Ну я ніколи не думав про те, щоб бути рок-музикантом чи футболістом (хоча є футбольним фантом ще змалку)... Але можливо тільки тому, що точно знав – батьки нізащо цього не дозволять! (сміється. – Авт.) Звичайно, є певні типові професії та заняття, в яких давні аристократичні родини мають традиції – юрист, банкір, політик. Відповідно юнак чи дитина змалку волею-неволею "вариться" в тому казані. І бачачи успішність та привабливість батьківських та дідівських професій і собі хочеш досягнути чогось в цій сфері, продовжити родинну справу. Я вибрав професію банкіра, отримав диплом в Лондоні, був співробітником "Дойчебанку", а нині працюю на нашу родинну компанію "Шпрінгерс" ("Springer's") з вироблення мисливської зброї. Саме цю компанію і наші можливості й презентуватиму в Закарпатті.

– Хто найбільше цікавиться мисливством і чи маєте клієнтів з України?

– Ми – компанія, яка сама виробляє, продає й обслуговує найвищої якості елітну зброю для полювання, відповідно й коштує це не дешево. Тому нашими клієнтами є знатні та багаті люди по всій Європі. Приємно, що і в Україні вже спостерігається жвавий інтерес до полювання, до того, аби мати "обладунки" найвищої якості. Також маємо вже кілька клієнтів із Закарпаття. Сподіваємося, найближчим часом їх буде більше.

– Нині все більше звучить думок (переважно з уст представників організацій по захисту тварин), що полювання – це злочинна забавка, і взагалі – вбивство...

– Не погоджуюся з цим твердженням. По-перше, мисливці не вбивають тварин якихось рідкісних видів – тож не шкодять екології. По-друге, хороший мисливець вміє застрелити здобич так, щоб тварина не страждала. По-третє, дозволи на відстріл скрупульозно перевіряються й видаються на відстріл тварин лише певного віку чи стану. Приміром, диких тварин полюють переважно на піку їхнього життя, логіка така, що тварина прожила вільно і далі їй вестиметься гірше – прийде старість... Пор-четверте, ми продаємо м'ясо впольованих тварин, а виручка йде на благодійність. Крім того, ми тісно співпрацюємо з численними організаціями з підтримки диких тварин та видів під загрозою зникнення. Тож, гадаю, фауна в глобальному плані отримає більш користі від того, що хтось вполює кількох особин, ніж якби цього не ставалося. Щодо мене особисто, то процес полювання цікавий мені як давня традиція: занурюєшся ніби в минулі епохи, якщо звісно придержуватися канонів класичного полювання.

– Крім полювання, які захоплення у принців?

– Не знаю як щодо інших (сміється. – Авт.), але я, як і більшість громадян Німеччини (маю подвійне Австро-Німецьке громадянство) фанатію футболом. Маю в знайомих кількох відомих гравців, як от Міха ель Баллак чи Крістоф Метцельдер (поважаю більше другого, адже Міха вже дуже зірковим став). Дуже побивався нещодавно, коли Німеччина вдруге поспіль вилетіла у півфіналі чемпіонату світу. Радий, що Євро-2012 пройде в Україні та Польщі. Вже відтепер дізнаюся, які міста прийматимуть форум і як потрапити на матчі. Тож сподіваюся, що зустрінемося наступного разу на футболі!

– Ви всього кілька днів були в Україні, але крім простих відвідин вихідці з України переважно привносять якийсь вклад, намагаються зробити щось для своєї малої батьківщини. Як щодо вас особисто?

 – Оскільки я не маю серйозних статків, аби займатися благодійністю чи піднімати економіку (сміється. – Авт.), то віддам це поки що на відкуп батькам: вони виділили чималу суму на дитячий притулок в Молдові (де колись мешкали Шенбурни), тож думаю що не за горами подібна акція і на Україні. Я ж передовсім намагатимуся донести інформацію до всіх, що більшість стереотипів, які сформовані про пострадянські країни, зокрема про Україну – лише забобони. Я розповім, які тут милі й гостинні люди, з високим рівнем культури, цікавими традиціями. Яка тут природа – туристичний рай із замками, церквами, горами, власним виноробством, автентичними промислами... Тож приїжджатиму сам і агітуватиму за те, аби європейці вкладали сюди гроші і їхали на відпочинок.

Теги: Шенбурн, аристократ, санаторій Карпати,

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати