Терезія Фернега: “Я народилася у п’ятницю 13-го, але вважаю себе щасливою людиною”

Привід був - 13 липня вона відзначила 77 і, виявляється, ще ні разу в житті не давала інтерв'ю. Та оскільки ця наша традиційна рубрика розписана на кілька тижнів уперед, довелося трохи зачекати з розмовою. Щоправда, скромна Терезія Федорівна спробувала перевести центр уваги з себе на школу, котрій віддала понад 2 десятиліття (це Ужгородська загальноосвітня спеціалізована школа-інтернат з поглибленим вивченням окремих предметів, яка цьогоріч святкує піввіковий ювілей). Жінка віддала належне всім талановитим колегам-педагогам, та ми дозволимо собі скоротити цю частину розповіді. Нехай згадані непересічні особистості стануть кандидатами на майбутні "Суботні зустрічі", а зараз зосередимося на нашій героїні.

"Почувши про Сталінську стипендію, вирішила, що мушу її отримати"

- Терезіє Федорівно, колишні вихованці вважають вас учителем від Бога. Ви педагог у першому поколінні, чи це спадково?

- Можна сказати, що спадково. За чехів батько був активістом "Просвіти", ще працюючи в Кальнику, їздив зі своїм хором виступати до Праги. Одружившись, став працювати у горожанській школі Берегова. Пам'ятаю, як у нас збиралися члени "Просвіти", співали гімн "Подкарпатські русини, оставте глубокий сон". Власне, саме за участь у роботі товариства його перевели вчителювати подалі, у Солотвино. Вже після війни він працював заступником завідувача Берегівського райвно, а на пенсію вийшов директором восьмирічної школи. Мама ж наша була домогосподаркою. Вона походила з багатої родини з 12-ма дітьми, де традиційно для жінки головним вважалося вдало вийти заміж і опікуватися сім'єю.

Я дуже вдячна батькам, чиї прогресивні погляди дозволили мені реалізуватися в житті. Незважаючи на тяжкі повоєнні роки, вони дали змогу нам, дітям, учитися. Правда, настав час, коли відразу троє нас мали здобувати вищу освіту. На одну зарплату утримувати всіх було ой як нелегко. Мене віддали в Ужгородський учительський інститут. І от на перших же зборах директор оголосив: на заклад виділена одна Сталінська стипендія. Я тоді подумки вирішила, що отримаю її. Вдалося, хоч бажаного для таких випадків пролетарського походження і не мала. Як випускниця-червоно-дипломниця на розподіл потрапила першою і мала з чого вибирати, та зупинилася на Солотвині.

- Із працевлаштуванням молоді тоді проблем не виникало?

- Та ви що! Тільки прийшла в райвно, отримала запрошення вчителювати від директора російськомовної Солотвинської школи № 2, котрий знав мене з Ужгорода. (У 1953 р. у Солотвино з Австрії перевели цілий полк, тож там навчалися діти військових). Я відповіла, що практично не володію російською, та він запевнив: головне, що знаю математику. І я на той час стала єдиною неросіянкою у школі. Думаю, директор не пошкодував, що взяв мене, бо вже навесні під час випускних іспитів я сама розв'язала завдання швидше, ніж четверо вчителів із сусідньої школи разом узяті. Мій керівник навіть жартома написав на листочку: "1 = 4″.

- Як потрапили з Солотвина до Ужгорода?

- Випадково. Зустріла якось тодішнього директора обласного інституту вдосконалення вчителів, котра була наступною після мене сталінською стипендіаткою в нашій альма-матер, і та запросила до себе методистом. Там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, одружилися. Працювала в цьому інституті, доки старший син не пішов у 1-й клас. Постійно їздити у відрядження і поратися з двома дітьми стало важко, тож перейшла в Ужгородську школу-інтернат. Хоча робота методиста дала мені дуже багато в плані педагогічного досвіду. Я іноді потрапляла на такі уроки, що просто казка! Дещо з побаченого потім і сама використовувала.

Ужгородська школа-інтернат славилася експериментами

- А чому обрали саме школу-інтернат?

- Ужгородська школа-інтернат на той час мала особливий статус. Вона була, так би мовити, експериментальною. Її відкрили з початку другої чверті 1960 року, учнів, як і зараз, було 450. У 1963-му обласний відділ народної освіти, УжДУ та обласний інститут удосконалення вчителів організували там перший набір у фізико-математичні класи. Причому приймали виключно дітей із сільських шкіл! Чому? Бо здебільшого учні з них не могли конкурувати з міськими, тож таким чином збиралися урівняти шанси обдарованих дітей із глибинки. Представники усіх згаданих структур, у тому числі і я як тоді ще методист, їздили по районах та проводили відбір. У школі-інтернаті для вихованців дійсно створили всі умови для поглибленого вивчення фізики й математики: 1 день на тиждень навчання проводилося на базі обчислювального центру УжДУ, кількість уроків із фізики й математики була збільшена, працював лекторій для учнів, викладачі університету водили їх на станцію спостереження за супутниками землі. І вже перший випуск у 1965-му показав, що ідея виявилася хорошою, наші юнаки й дівчата успішно конкурували при вступі з іншими абітурієнтами. Саме з цього року в інтернаті стала працювати і я, зокрема й у класах із поглибленим вивченням математики. До речі, ми, опитуючи дітей, дозволяли їм відповідати сидячи. Це додавало невимушеності та щирості у спілкуванні. Вдячна долі, що потрапила в колектив, де майже кожен педагог був неповторною особистістю. Як не згадати чудового математика Олену Михайлівну Кішко, філологів Терезію Василівну Сідей, Галину Степанівну Стенчук, Ольгу Степанівну Мондич?! До слова, одного разу до неї прийшов на урок української літератури інспектор із Міносвіти, причому попередив про це за 20 хвилин до початку. І був такий вражений побаченим, що в кінці низько вклонився вчительці, а діти аплодували стоячи майже всю перерву. Цікавий факт: куди б не вступали тоді наші випускники, усюди доводилося писати твір, і жоден учень не отримав за нього незадовільну оцінку! Взагалі, талановитих педагогів різних спеціальностей у нас працювало дуже багато - і досвідчених, і молодих, - тож особливо прикро, що в один "прекрасний" момент керівництво школи з ними стало прощатися. Вважаю це непоправною помилкою того періоду. Щоправда, всіх звільнених дуже швидко позапрошували в інші школи міста.

- Були ще якісь експерименти в школі-інтернаті, крім того, що туди брали лише сільських дітей?

- Один рік проводився загальноукраїнський експеримент - результат випускного іспиту у червні зараховувався як вступний до вузу. Тоді через телебачення спочатку зачитали завдання з математики для звичайних шкіл, а потім - із поглибленим вивченням математики. У нас на екзамені в комісії були зокрема й викладачі матфаку УжДУ. Із 12 медалістів 9 зразу підтвердили свій статус і стали студентами, а інші троє ще раз вступали на загальних підставах і без проблем вступили. Зрештою в Києві вирішили, що продовжувати такі експерименти недоцільно.

Іще був унікальний випадок, коли до нас у 10-й клас (адже тільки тоді починалося поглиблене вивчення математики) прийшов разом із учнями знаменитий не лише на всю область, а й республіку учитель математики з СШ № 2 Мар'ян Ткач, котрий в порядку експерименту поглиблено навчав свого предмета з 5-го класу. Він пропрацював тут років зо 2, а потім, знов-таки, зі своїм класом, повернувся у рідну школу, де керівництво, на відміну від нашого, творчих учителів мало не на руках носило...

- Схоже, з керівництвом на той час у колективу не дуже складалися стосунки...

- Я, у принципі, неконфліктна людина, але не кожен міг пристосуватися. Ви, напевно, звернули увагу, що мої теплі спогади стосуються лише "некерівних" педагогів. А все тому, що за роки роботи в інтернаті можу пригадати тільки одного достойного завуча - І. Білака. Він був ерудованим і тактовним до всіх без винятку. Проте оскільки на території школи трагічно загинув учень, його зробили крайнім, зняли з посади й перевели вчителем біології у СШ № 1. Від чого та, звісно, тільки виграла. Натомість інші колеги-завучі запам'яталися хіба курйозами. Так, один із них 20 хвилин малював на дошці переріз циліндра, проведений паралельно до його осі, хоча для розв'язку задачі потреби в цьому не було. Інший задачу "На прямій дано 4 точки: А, В, С і D. Скільки променів із початком у цих точках є на прямій?" пояснив так, що з кожної з цих точок можна провести безліч променів (але ж не на одній прямій - авт.), а відповідь оформив "коронним" власноруч написаним виразом: "4 х безліч = безліч". І це фаховий рівень у школі з поглибленим вивченням математики і фізики! Звісно, діти потім підсміювалися.

Колишні голомозі бешкетники і нинішні відомі люди

- Давайте краще поговоримо про ваших учнів. Вони вас пам'ятають. А ви їх? І хто більше врізався у пам'ять: відмінники чи бешкетники?

- Гортаючи старі альбоми, я не просто згадую своїх випускників, а навіть подумки бачу, хто за якою партою сидів. Але сказати, хто був круглим відмінником, точно не можу. Зате бешкети їхні добре пам'ятаю. Якось вихователька збиралася провести з учнями захід до Дня Радянської армії. Мої якраз усім класом готувалися до математичної олімпіади, тож усіляко намагалися відкрутитися від участі у вечорі. Та ніяк не виходило, тож хлопці на знак протесту домовилися... постригтися наголо. Я, звичайно, про це не знала. Приходжу вранці на роботу - у дворі одного лисого зустрічаю, потім другого. Ну, думаю, всяке трапляється - воші, короста абощо. Та в школі помічаю якесь дивне збудження. Заходжу у свій клас і застаю таку картину: практично всі хлопці лисі, а вихователька лупить їх по голомозих головах чим попало. Зрештою вона розплакалася, а я швиденько зачинила двері і підперла спиною, щоб не заглядали охочі посміятися. Потроху приходжу до себе, оцінюю ситуацію і вихоплюю поглядом дві чубаті голови. Ну, кажу, хоч ви розумні, не постриглися. І знаєте, що вони мені відповіли? "Терезіє Федорівно, ми не встигли...". НП було на всю школу. Утім від виступу до Дня Армії це їх не врятувало: всім зробили пілотки з газет - і на сцену.

- А ви були суворим учителем? Покарання застосовували?

- Та ні. Якось так виходило, що частіше доводилося не "вживати заходів", а захищати своїх учнів від інших учителів та керівництва школи. Бо діти є діти, на витівки в них фантазія завжди добре працює. А тут ще інтернат, де вони днюють і ночують. Одного разу вранці двері спальні, де розміщувалося 26 підлітків, виявилися геть поколоті ножем - видно, перед сном організували масштабні змагання на предмет, хто влучніше поцілить. Як на біду, під час підйому це засік директор і здійняв цілу бурю: мовляв, негайно збирайте батьківські збори, виявляйте ініціаторів. Ну, яке має значення, хто почав, коли ножа метали всі, і винні так само всі. Кажу хлопцям: мерщій до столяра, "скидайтеся", і щоб були нові двері! Вони це оперативно вирішили, і наступного дня, коли директор став вимагати ім'я заводили, я заявила: проблема знята - двері замінені. Тож усе потрошку вляглося.

- А були у вас учні, котрі згодом стали відомими людьми?

- Були, і немало. Всіх називати не стану - боюся когось пропустити. Розповім про двох, із якими вийшли цікаві випадки. В газеті кинувся у вічі портрет мого учня Дмитра Креміня. Поруч розміщався його вірш, присвячений ювілею Петра Скунця, а нижче - замітка однокласниці Дмитра із заголовком "Ми з інтернату". Серед іншого там прочитала, що вчителька математики Фернега Т.Ф., себто я, дозволяла йому писати вірші на уроках математики, бо вважала: поет має творити тоді, коли приходить натхнення. Я це призабула, але приємно було згадати.

Інший випадок пов'язаний із Михайлом Куциним. Щороку я вела облік, куди планують вступати наші учні (власне, мене цікавило, здаватимуть вони математику чи ні). І ось почула від одного з них відповідь: "У Ленінградське військове училище сухопутних військ". "Що ж, побажаємо тобі стати генералом", - кажу. Як у воду дивилася! Уже за часів незалежності України прибігає з двору онук і кричить: "Бабко, бабко! До тебе генерал на "Мерседесі" приїхав!" На той час Михайло Куцин був наймолодшим генералом України, у 43 роки командував Прикарпатським військовим округом.

- Напевно, траплялося й таке, що вас просили підвищити комусь оцінку. Як чинили в таких випадках?

- Якщо дитина не збиралася вступати за математичним профілем, я не робила з того проблеми. Розуміла, що не можуть усі досконало знати математику, хтось піде гуманітарною стежкою і зовсім забуде про логарифми та інтеграли. Думаю, я нікому не зіпсувала атестат.

"Я була першою власницею "Жигулів" в Ужгороді"

- До речі, ви були однією з небагатьох на той час жінок-учителів, котрі мали власний автомобіль.

- Більше того, я була першою в Ужгороді жінкою - власницею "Жигулів". Узагалі, покупка автомобіля - одна з чергових випадковостей у моєму житті. Трапилося так, що сестра, котра жила в Берегові, попросила купити в Ужгороді в автомагазині якусь деталь. Я, живучи тут, і не знала про його існування, але пішла за вказаною адресою. Придбала, що потрібно, і "зачепилася" за оголошення: "Записуємо в чергу на "Запорожець". Поцікавилася, коли треба давати гроші. Виявилося, як надійде машина, а станеться це років через 3-5. Ну, думаю, ще встигну зібрати. І записалася. А потім у газеті бачу: чергу на "Запорожець" можна замінити на "Жигулі". Теж ризикнула. І головне, нікому з рідних не кажу, що збираюся придбати автомобіль, - а раптом не вийде? І тут його привозять. Я 3 тис. рублів накопила, двох тисяч не вистачає. Зняла страховку, позичила, скільки треба, і все ж придбала. От тільки в очікуванні авто на курси я записалася за 2 роки до цього (звісно, теж таємно), і здобуті навички заправського водія встигла начисто втратити. Довелося просити колегу пригнати "копійку" додому. Згодом приїхав із Києва брат і за тиждень заново навчив мене їздити. З вибором номера в ДАІ теж була смішна історія. Лежать номерні знаки у двох купках, і мені кажуть: "Вибирайте!". Іду до першої, а вони сміються: "Так то ж зняті номери!". Переглянула другу, вибрала один: 89-11. "А чому саме цей?" - питають. Бо обидва числа, кажу, прості, а в сумі дають 100. Сміялися, звичайно. Тоді ж мені повідомили, що я стала першою власницею "Жигулів" у місті. Коли поставила чоловіка до відома, що купила машину, він був ошелешений. Правда, я відразу обумовила, що у відрядження він нею не їздитиме - мав службове авто. Зараз тої "копійки" вже давно нема. Продали, бо як одну ділити між двома синами?

- Обоє ваших синів закінчили школу-інтернат, де ви працювали. Це їм не створювало дискомфорту?

- Не скаржилися. Але якось, пригадую, старший син прийшов зі школи і розповідає, мовляв, однокласники питали, яка я дома. "І що ж ти відповів?" - цікавлюся. "Те, що є". "А що є?". "Ти прогресивно-агресивна". Ну, кажу, спасибі, що прогресивна хоча б на першому місці (сміється - авт.). Узагалі, у нас у сім'ї завжди складалися демократичні стосунки. Чоловік був дуже порядною, інтелігентною і толерантною людиною, в такому дусі виховували і дітей. Сини закінчили біологічний факультет УжДУ, чотирьом онукам пригодилося, що я математик - навчаються на інженерно-технічному та економічному факультетах УжНУ і ЗакДУ, тож і до вступного іспиту з мого предмета готувалися, і вищу математику вчили. Один онук став менеджером ресторанного і готельного бізнесу, зараз працює у Туреччині. Єдина внучка, котра є для нашої родини сонечком, закінчила 1-й курс факультету психології УжНУ.

- Себто, всупереч забобонам щодо 13 числа, вважаєте себе щасливою людиною?

- Я не просто 13-го народилася, а в п'ятницю 13-го (сміється - авт.). І це не заважає мені почуватися щасливою. У мене чудова велика рідня, доля дала можливість працювати на улюбленій роботі, доки дозволяло здоров'я, за що особливо вдячна директору ЗАШ № 15 В. Поліщуку. Уже домовилася про вступ через рік у ЗОШ № 5 свого наймолодшого внука. Чого ж іще можна бажати?

P.S. Редакція "Ужгорода" сердечно бажає Терезії Федорівні до всього, що в неї є, міцного здоров'я. Нехай його підживлює любов близьких та глибока повага і вдячність колишніх випускників.

Теги: Терезія Форнега, учителька, школа

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати