Ангелом-охоронцем закарпатця в Афганістані була ще не народжена донька

Пізніше на його шляху ще було випробування Чорнобилем, тож нині капітану міліції у відставці є про що згадувати й розповідати. Причому робить він це без зайвих патетики і сентиментів: мовляв, раз обрав професію військового, значить, був готовим до всього

- Василю Васильовичу, скільки вам було, коли опинилися в Афганістані?

- 23. Я був “свіжоспеченим” спеціалістом - тільки закінчив навчання в інституті прапорщиків у Горьківській області. 2 тижні прослужив у Західній групі військ в Угорщині й відразу з’їздив у відпустку додому в с. Броньки на Іршавщину, щоб одружитися. Щойно повернувся, і тут Батьківщина сказала “треба”. Звечора зібрали гарнізон, назвали прізвища тих, хто їде у відрядження (яке саме - не уточнялося), і кінець розмові. Я зауважив, що вислав дружині виклик, уже й контейнер із домашніми речами в дорозі, та мене “заспокоїли”: контейнер завернемо, дружину про зміну планів попередимо. Тоді ж “мобілок” не було, де опинився, своїй Ганні зміг повідомити тільки листом із нового місця служби… На ранок ми вже їхали поїздом до Будапешта, звідти - в Ташкент на 3 дні в пересильний пункт і літаком у Кабул. Ішов 1980-й, радянські війська масово вводили в Афганістан, інколи навіть серед ночі піднімали цілі полки й переправляли туди. Тож наша піхотна дивізія не стала винятком.

- Якими були перші враження від Афганістану?

- Усе там здавалося дивним і незрозумілим. Ніхто ж не розповідав наперед, що нас чекає. Приземлилися в Кабулі (він наче у котлі між горами знаходиться) - спека, стрілянина, аж відлунює. Літаки й гелікоптери стоять чорні від гару. Нас же в Союзі привчили, що зброя, техніка мають блищати, інакше покарання не уникнути. Тут на це ніхто не зважав - не до того було. До місця дислокації, за 50 км у Баграм, везли засвітла, аби приїхати до настання комендантського часу, трьома закритими “Уралами” в супроводі 3 БТРів, та ще й наказували не висовуватися з машин. Ми, звичайно, з цікавості таки визирали. Та незабаром зрозуміли, що пересторога недаремна - тут на кожному кроці пастки, засідки, в тебе може полетіти град куль чи вибухнути міна. Довелося швидко акліматизовуватися й мобілізовуватися.

- Можете пригадати найстрашніший для вас момент на війні?

- Напевно, це виглядає дивно, але найстрашніше було, коли нас тільки привезли в Баграм і відразу стали записувати домашні адреси кожного. Я поцікавився, для чого такий поспіх, і отримав вичерпну відповідь: “Зараз тебе повезуть у частину, причому дорогою можуть розстріляти. Треба знати, куди тіло потім відправляти”. Це був психологічний шок - наче обухом по голові вдарили. Після цього прийшло повне усвідомлення ситуації, в якій перебуваю. А власне під час операцій боятися ніколи, там усі дії доведені до автоматизму й базуються на принципі “Або ти, або тебе”. Частини стоять за 40-50 км одна від одної, і коли починають бити з кулеметів, особливо вночі, надіятися можна лише на себе. Загалом із 12 хлопців, з якими я приїхав, шестеро загинули. Тож хоч-не-хоч, мусили швидко зосередитися, внутрішньо мобілізуватися. До прикладу, коли пішли на перше тренування зі стрільби (а до того мені доводилося стріляти з бойового пістолета всього раз, бо в рідній армії і в ті часи економили набої), не могли в пляшку поцілити, а невдовзі в кулеметний патрон як мінімум із 50 метрів попадали. Тамтешні “старожили” нам чітко пояснили, що правила мирного життя з його розслабленістю залишилися в минулому. Були випадки, коли днювальний засинав на посту і душмани тихо, без зайвого шуму вирізали весь намет: по черзі кожному шомполом від автомата у вухо - і все.

Наша батарея ПТУР стояла у Теплому Стані, її завданням було охороняти артилерійські склади дивізії. Поряд був аеропорт, оточений 2-метровим земляним валом, по периметру танки зариті, так що лиш башта видніється, а також землянки - повністю в піску, нагорі тільки двері, аби стріляти. Екіпаж у танку по черзі мінявся, бо там усередині, як у духовці, - 50 градусів, не менше. Ну й на бойові операції, звісно, виїздили.

- За одну з них ви отримали медаль “За відвагу”…

- Так. Це бойова нагорода, що цінується більше за орден Червоної Зірки. Отримав її в 1981 році, будучи на операції, що тривала 3 тижні. У гірському кишлаку виявили радіостанцію, й командування прийняло рішення знищити її. Та шлях до села захищала бурхлива глибока річка завширшки метрів 50. Оскільки з гір ми проглядалися, як на долоні, форсувати її довелося вночі, без освітлення, за допомогою приладів нічного бачення. Задачу з ліквідації радіостанції мала виконати 1 піхотна рота, і саме її до 5-ї ранку треба було.

БТРами переправити на той берег.

В одному з них старшим призначили мене. Раз переїхав нормально, хоч і знесла нас вода вниз метрів на 100. Висадив людей, повернувся, знов завантажився, і тут в ефірі тривожний сигнал: тоне БТР. Повний він чи там тільки екіпаж - нічого не відомо. Я виявився найближче, тож, переправивши “пасажирів”, поїхав берегом угору шукати потерпілих. Нас уже засікли: кулі свистіли і билися в броню, точно як у кінофільмах. Водій через маленьке віконечко серед ночі нічого не бачить, тож довелося мені, не звертаючи уваги на постріли, вилізти з БТРа і вести його, показуючи напрям. Підійшли до машини, яка тонула. Вона стояла у воді сторчма, солдат-водій і офіцер вибралися на башту й трималися за ствол, щоб не знесло течією, - вже по коліна у воді. На щастя, з’ясувалося, що більше там нікого нема, бо з великою вагою точно вже пішли б на дно. Оцінивши ситуацію, бачу, що до них не підберемося, - надто глибока й швидка течія. Відв’язав телеграфні стовпи (на БТРах їх завжди возили про всяк випадок, скажімо, щоб спорудити символічний міст), наблизилися, наскільки можна, і зробили “розтяжку”: один стовп за землю зачепили, другий я кинув так, щоб його знесло прямо до БТРа й екіпаж міг перейти до нас. Подав людям дріт, аби обв’язалися для підстраховки, і так їх урятував. І все це відбувалося під прицільним вогнем. Пізніше, оцінюючи ситуацію, зрозумів, що мене мав берегти могутній ангел-охоронець, бо смерті уник тільки дивом. А вже в рідному селі, коли приїхав у відпустку, старі люди переконали: завдячувати життям можу ще не народженій доньці. Дружина тоді була вагітна, а кажуть, що навіть у Велику Вітчизняну війну чоловіки, чиї дружини носили під серцем дитину, поверталися живими й неушкодженими.

- Тобто донька народилася, коли ви знаходилися в Афганістані?

- Я в той період приїхав у відпустку і, як з’ясувалося, зовсім трохи не встиг до її народження - в той час якраз летів у літаку. До речі, доки не покинули межі Афгану, напруження було неймовірне. Ми знаходилися на висоті 10 тис. метрів, але ж і гори там заввишки до 6 тисяч, тож із будь-якої вершини нас цілком могли розстріляти. Зітхнули з полегшенням, аж коли опинилися на території Союзу. Тільки тоді став планувати, як добиратимусь додому, що робитиму під час відпустки. Та приїхав до тещі у Броньку (ми з дружиною з одного села), а ворота зачинені. Сестра моєї Ганни, котра жила через хату, повідомила: мама зараз прийде, а дружина в Іршаві - на світанку народила донечку. Зрозуміло, помчав у лікарню. Та коли їй переказали, що приїхав чоловік - не повірила…

- Напевно, після відпустки повертатися в пекло війни було ще важче…

- Безумовно. Вже знав, куди йду, і розумів, що можу не повернутися. До того ж удома залишав не тільки дружину, а й дитину. Та Бог милував, свої 2 роки відслужив, обійшовшись тільки контузією й опіками. Період очікування змінника здався дуже напруженим, проте коли хлопці повідомили, що той приїхав і вони його ізолювали в окрему кімнату, щоб хтось не перехопив (сміється - авт.), відчув себе щасливчиком.

- А з місцевим населенням ви там контактували?

- Аякже. Там, де стояла наша частина, навколо сама пустеля та верблюжі колючки, гори кілометрів за 30. Хоча місцеві мешканці канали рили, орошувальну систему запускали й збирали непогані врожаї. Правда, іноді селяни з мотиками аж до нашого наметового містечка підходили, наче мирно працюють собі, а потім виявилося, що вони кроками відстань міряли, передавали душманам отриману інформацію, і вночі нас обстрілювали з мінометів та снарядами “Град”.

Узагалі в Афганістані бідність і розкіш зустрічалися поряд на кожному кроці. Убогі кишлаки не виключали наявності шикарних автомобілів та японської техніки. Проте основна стаття доходів тих, хто піднявся, - мак. Ішаки з соломкою курсували безперервно. У них наркотики продавалися так вільно, як у нас овочі на базарі. Зілля у вигляді різних сигарет було розкладено на столах - вибирай, що хочеш. Слабка влада навіть не намагалася боротися з цим явищем.

- Наші не підсідали на наркотики?

- У когось, може, й виникала залежність. У курців спокуса була більша. Я ж ніколи не палив і не палю, тому навіть бажання спробувати не виникало.

- А зрадники серед радянських воїнів траплялися?

- Так, але тільки серед людей їхньої віри. Спочатку ж усіх підряд в Афганістан посилали, а як пішли прикрі випадки співпраці, то обмежилися українцями, росіянами, білорусами й молдаванами. Навіть солдатів-грузинів не брали туди. Хоча й серед наших знаходилися такі, що крадькома продавали душманам бензин, зброю, не думаючи, що нею стрілятимуть у наших же хлопців. Таких не раз виявляли, карали, але жадоба наживи брала своє.

- Як вас зустріла Батьківщина? Після повернення афганськими пільгами скористатися вдалося?

- Спершу все йшло нормально. Ще в Афганістані нам запропонували писати заяви на квартири, хто де хоче, і ми з дружиною шляхом листування зупинилися на Ужгороді, де жив її дядько і я без проблем міг влаштуватися на роботу. Заповнені папери Ганна віднесла, куди слід, ми навіть документи отримали на конкретну двокімнатну квартиру в хорошому будинку на вул. Лавріщева.

Та коли його здали в експлуатацію, наше помешкання якимось чином передали офіцеру, що недавно приїхав до Ужгорода, проте одружився на доньці впливового начальника. А мені сказали: ти, мовляв, з Афганістану чеків мішками привіз, то можеш собі купити квартиру. Людям здавалося, що 240 чеків на місяць, які йшли один до одного з карбованцями, це бозна-які гроші. Ніхто не враховував, що в нас там вся їжа була порошковою, вода - у залізній бочці, куди просто кидали шматок хлору (відповідно гаряча і з металевим присмаком), тож хотілося іноді й шматок ковбаси собі купити чи пляшечку пепсі, яка коштувала більше 1 чека. А ще всім родичам по подарунку - і гроші розійшлися. Я не міг придбати навіть телевізор, який у “Берізці” коштував 850 чеків.

Та повернуся до ситуації з квартирою. Ми молоді були, не знали, як реагувати на таке свавілля. Нарешті надумали поїхати до міністра оборони в Москву. Виклали все в листі, дружина занесла його в приймальню, пояснила в чому річ, і це таки допомогло. Видно, не ми одні опинилися поза грою, тож зі столиці прийшов наказ будбатальйону зводити там же на Лавріщева ще одну 5-поверхівку, малосімейку. Правда, 2-кімнатна квартира, яку ми в ній отримали, мала всього 24 м2, та все одно дах над головою. Я влаштувався у досить секретному підрозділі в протитанковій батареї на Горького, життя пішло своїм чередом.

- В Чорнобиль мене відправили, знов-таки, як то кажуть, з коліс. В кінці робочого дня викликали у відділ кадрів і з аргументацією “Ти з такого серйозного підрозділу, герой Афганістану” повідомили, що вранці треба їхати. Накази обговоренню не підлягають, тож я став начальником секретної частини спецохорони, мав у підпорядкуванні 50 чоловік. Стояли за 70 км від Прип’яті, а почерез 1-2 дні (частіше не дозволялося, бо зразу відчувалися запаморочення, слабкість) їздили до реактора, буквально за кілька метрів від нього, проводити дезактивацію різних об’єктів. У нас було відділення дозиметристів, щоб контролювати, хто скільки радіації схопив. Набрав 19 рентген - пора додому. Хоча це теоретично, а на практиці поки не приїхав змінник потрібної спеціальності з твого округу (кожен із них формував 1 полк), ти мусів працювати. У нас у батальйоні служив один командир роти, білорус, котрий отримав 23 рентгени, весь пожовтів, але його не відпускали, бо нікому було підмінити. Я теж трохи перебрав норму - до 21 рентген. 3,5 місяця там пропрацював.

- Якісь захисні костюми вам видавали?

- Про що ви говорите? Ніхто ж не знав толком, як захищатися і які можуть бути наслідки. Єдиним нашим “щитом” стали марлеві пов’язки. Все-таки хоч трохи менше радіоактивного пилу з ними ковтали.

- Перебування в Чорнобилі позначилося на здоров’ї?

- Не можу скаржитися. Напевно, тому, що весь час лікувався червоним сухим вином і суворо дотримувався усіх рекомендацій медиків: щороку навесні й восени по тижню перебуваю в стаціонарі, регулярно їжджу в санаторії. Правда, ми з дружиною тоді молоді були, хотіли ще одну дитину, та лікарі радили не ризикувати… Тож Оксана - наша єдина донька. До речі, здобула дві вищі освіти. Живе зараз далеко, в Полтавській області, де її чоловік викладає в духовній академії. Подарували нам двох онуків, їм по 4 і 2 роки.

- Чорнобиль щось змінив у вашому житті?

- Хіба що після нього всіх афганців-чорнобильців розпорядилися відправити служити за кордон. У 1988-му наша сім’я потрапила до Західної Німеччини, тож побачив, як там люди живуть, і що таке “загниваючий капіталізм”, міг переконатися на власні очі. Після її об’єднання зі Східною Німеччиною нас там іще залишили, хоч уже почалося виведення радянських військ. Адже сім’я могла перебувати за кордоном 5 років, а ми приїхали недавно. Та потім пішли розмови, що квартиру в Ужгороді можуть відібрати, оскільки не проживаємо в ній, тому вирішили повернутися. Вдома йшли нелегкі часи - економічні зв’язки між підприємствами різних союзних республік рвалися, наступала криза. Нашу дивізію розформовували, тож я спершу прийняв запрошення стати помічником воєнного коменданта Ужгородського гарнізону, а коли й там пішло скорочення - вирішив попрощатися з армією й перейти в УМВС. Мене пробували стримати, та варіанти “вважаєшся на одній посаді, а працюєш на іншій” я не сприймав. У міліції трудився на різних посадах, показав, що можу, і на пенсію пішов як помічник начальника Ужгородського МВ УМВС з тилового забезпечення. Себто я піклувався всією господарською частиною міськвідділу включно з автопарком і складами для зберігання речдоків. Приблизно тим самим потім до 2007 року займався в обласній прокуратурі як начальник відділу господарського забезпечення. Потім реально вийшов на пенсію.

- Не важко було звикати до думки, що в 50 років уже не працюєте - адже в такому віці є великий досвід, багаж знань, і ще є сили…

- Звичайно, психологічно це нелегко. Та, на жаль, іншого варіанту тоді не мав. Тому дуже вдячний начальнику Ужгородського МУ ГУМВС Івану Цьоці, котрий зібрав нас, ветеранів, з нагоди 24-ї річниці Чорнобильської аварії, сердечно привітав і запропонував допомагати піднімати професійний рівень нинішнього молодого колективу. Кожного з нас закріпили за тими підрозділами, котрі раніше очолювали, і будемо передавати досвід. Це, звичайно, робота на громадських засадах, проте вона дає відчути свою потрібність суспільству. Іван Степанович сам просидів на пенсії 5 років, тож добре розуміє, як це образливо, коли в тебе ще є великий потенціал і охота трудитися, а про тебе ніхто й не згадає… Словом, коли мені зателефонували з відділу кадрів, стало затишно й тепло на душі. Пізніше запропонували очолити ще й раду ветеранів Ужгородського МУ, на що я з радістю погодився. Уже місяць працюю, є результат. Зокрема разом із Іваном Цьокою та начальником Ужгородського міського відділення УжМУ ГУМВС Катериною Кийович вітаємо з днями народження й професійними святами наших ветеранів Великої Вітчизняної та “афганців” і “чорнобильців”. Перших маємо 5, других - 3, третіх - 7. Так що я знову в строю (сміється - авт.).

Теги: афганець, закарпатець, війна, донька

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати