Олександр Гаврош: "Фелікс Кривін називав мої методи роботи "кадебістськими"

В останні три роки Сашко зайнявся ще й літературою. Видав чотири власні книжки, ще чотири впорядкував. І кожна з них по-своєму неповторна -- чи то „Фалічні знаки”, „Мукачівська епопея”, „Моя р-р-революція”, „Карпатський словоблуд”, „Тіло лучниці”. Ми ж вирішили поговорити про найостанніше видання, яке, без сумніву, приречене на значний резонанс.

 Сашко, „Закарпатське століття: ХХ століття” щойно з’явилося, а вже отримало нагороду. На „Ужгородському книжковому Миколаї-2006” воно визнане кращим виданням року в номінації „публіцистика”...
 На жаль, закарпатські журналісти – люди доволі інертні. Тому маємо мало книжок, виданих ними. Їх можна на пальцях перерахувати. Саме тому торік у номінації „публіцистика” навіть не визначали переможця. Мені приємно, що книжка, над якою я так довго працював, однозначно перемогла у своїй номінації.


-- Кожне видання має свою ідею. Яка мета твого „Закарпатського століття”?
 Ми живемо в цікавий і розбурханий час. Коли на кожну думку є антидумка, а на кожну цитату -- антицитата. Час руйнування не тільки стереотипів, але й авторитетів. Але ця піна суспільних перемін спаде, а видатні постаті залишаться. І от коли настане час по-новому осмислити нашу спадщину, дуже доречними будуть думки тих, кого вже не буде поруч з нами.
Мета цієї книжки – фіксація прямої мови, аби ніхто в подальшому не міг перекрутити бачення письменника Івана Чендея, єпископа Івана Маргітича чи художника Павла Бедзіра. Тобто подати дійсність очима головних персонажів.
 Як ти добирав героїв своєї книжки?
 Їх обирав не я, а саме життя. Адже це результат моєї десятирічної газетярської праці. Це просто була добра журналістика, яка з часом доросла до окремого публіцистичного проекту.

У цій книжці нема прохідних імен. За кожним з них – постать, величина, яка окреслює цілий напрям. Без Олени Рудловчак що би ми знали про Духновича і його епоху? Без Степана Стойки не мали би біосферних заповідників. Без перекладача Юрія Шкробинця не відчули би смак угорської літератури. І таке можна сказати про кожного.

Це наш „золотий фонд”. Ті, чиїми іменами Закарпаття відоме у світі. Наприклад, із дев’яти Шевченківських лауреатів, яких дав наш край, шість стали героями „Закарпатського століття”.
-- Назва книжки зобов’язує...
-- Всі ці люди родом із 20-го віку. Найстарішому – народному художнику України Ернесту Контратовичу йде 97-й рік, наймолодшому – поетові Петру Мідянці – на півстоліття менше. Ці розмови не тільки про долю героїв, але й про час, в якому вони жили. Час, переломний для Закарпаття.
Протягом століття край пережив Австро-Угорську імперію, Чехословацьку республіку, Карпатську Україну, угорський режим Горті, совєтський тоталітаризм і нарешті незалежну Україну. До плюсуйте до цього ще дві світові війни, які відчутно пройшлися Карпатами. Все це відбилося у долі кожної закарпатської родини.

Саме тому зібрані разом розповіді видатних земляків про себе і свою добу творять опуклу і містку картину цілого століття, яке я назвав „закарпатським”. Окрім того, тут згадуються в контексті сотні інших людей, подано понад сто унікальних фото.
 Чому саме двадцять інтерв’ю, а не більше чи менше?
 Так сталося. Я не прихильник громіздких книжок. Їх потім важко читати. Окрім того, цифра „двадцять” набула певного символізму. Оскільки йдеться саме про двадцяте століття. Ми навіть в назві книжки підзаголовок подали римськими літерами: „ХХ інтерв’ю”, як зазвичай позначають століття.
 Усе –таки, яку би ти виділив спільну рису у героїв „Закарпатського століття”, адже насправді вони дуже різні?
 Так, тут зібрані закарпатці, які не тільки займаються абсолютно різними речами, але й роз’єднані навіть географічно. Юрій Бадзьо, Євген Станкович, Олекса Мишанич стали киянами. Андрій Бокотей та Степан Стойко – нині відомі „львів’яни”, Дмитро Кремінь очолює письменників у Миколаєві. Знайшли свою долю в Америці Василь Маркусь та Петро Часто. В Словаччині живе Олена Рудловчак, в Ізраїлі – Фелікс Кривін. Як бачимо, у закарпатців просто незборима тяга розходитися по світу.

Але попри це, є те, що їх об’єднуватиме завжди – це любов до свого краю. Кажуть, люди, які виросли біля моря або в горах, ніколи не знайдуть спокою в іншому ландшафті. В закарпатців це глибоко закорінене почуття. Водночас в усіх цих наших світочах нема протиставлення Закарпаття та України, яке нам дехто так старається нав’язати. Навпаки: усі вони – великі патріоти України, які відстоювали її словом і ділом. І багато перетерпіли за неї.

В ситуації, коли закарпатців вчергове хочуть перебаламутити, саме голос наших старійшин є найрозумнішим і найвиваженішим.

 Не важко було спілкувати з такими неординарними людьми?
 Спілкування з ними було не роботою, а причащанням. Після кожної такої розмови виходиш сповнений якоїсь особливої мудрості і світлої енергетики. Адже це не просто буденна бесіда. Я завжди націлював своїх героїв на відверту і серйозну душевну роботу, своєрідну сповідь перед собою і читачами. Тож до розмови готувався не тільки я. (Фелікс Кривін назвав мої методи роботи „кадебістськими”, бо я розпитував про нього в його знайомих). Більшість поданих розмов тривали годинами, коли люди розповідали навіть те, в чому ніколи не думали зізнаватися публічно.

Я щасливий, що це зафіксував. Багатьох з них уже нема серед нас. І подані тут інтерв’ю сьогодні є найповнішою „прямою мовою”, своєрідним зверненням до нащадків.

 А надзвичайні ситуації бували?
 Бували. Після п’ятигодинного інтерв’ю Фелікса Кривіна і важкої моєї праці над розшифруванням, він раптом вирішив, що не хоче, аби це інтерв’ю публікувалося.
 Чому?
 Занадто воно вийшло відвертим.
 І що ти зробив?
 Надрукував без його дозволу.
 І як відреагував Кривін?
 Коли всі довкола захоплювалися інтерв’ю, що йому залишалося робити? Одне слово, ми помирилися.
 А що є найважчим під час такої роботи?
 Як не дивно, найважче домовитися. Ці люди знають собі ціну, мають достатньо визнання і бережуть свій час і настрій.
 І кого найважче було вмовити?
 Того ж Кривіна, Юрія Шкробинця, Ернеста Контратовича. Останній взагалі відмовився записуватися на диктофон. Тож довелося все писати від руки.
 А з ким було найлегше?
 З Павлом Бедзіром у нас були дружні стосунки, тож інтерв’ю ми робили в Комсомольському парку, на березі озера, добре затоварившись пивом. Дивилися у літнє небо і говорили про філософію.
 А що тобі особисто дали ці розмови?
 Багато чого. Ці люди є дуже мудрими, інакше ніколи би не стали тим, ким стали. Їхні фрази й дотепер живуть у мені. Наприклад, Бокотеєве: „Треба вміти чекати” чи Шкробинцеве: „Не варто відкривати кожному душу. Обов’язково знайдуться ті, хто до неї наплює”. Або Бедзірове: „Я повен внутрішньої радості”.
У кожному інтерв’ю я задавав одне обов’язкове запитання: „Яка ваша філософія життя?”. От до цієї філософії я й припадав, як спраглий до криниці.
-- Як ти сам оцінюєш свою книжку?
-- Робота над нею йшла нелегко. Адже ми вирішили подати не тільки інтерв’ю, але й фотоархів, біографії і цитату з іншого джерела у формі постскриптуму. Таким чином „Закарпатське століття” дає широку характеристику кожного з двадцяти героїв. Я вдячний видавництву „Мистецька лінія” та художнику Миколі Дем’яну, які натрудилися над книжкою не менше за мене.

Думаю, що цінність „Закарпатського століття” буде з часом тільки зростати. Адже ніхто вже не візьме інтерв’ю в Чендея чи Маргітича. Проте цікавіть до їхніх постатей зберігатиметься й надалі. Така книжка мали би бути в хаті кожного закарпатського інтелігента. На жаль, її наклад усього півтисячі примірників.

З яким задоволенням ми би сьогодні прочитали докладні біографічні інтерв’ю діячів 20-30 років Закарпаття! Та на жаль, такого матеріалу не маємо. Тому й народилося „Закарпатське століття”, аби про нашу журналістику не думали, що вона була не варта своїх великих сучасників.

 А чого бракує нашій журналістиці?
 Яскравих особистостей, людей зі своїм баченням, стилем, навіть легендою. Коли ти пізнаєш журналіста по перших кількох реченнях. Коли розгортаєш газету, шукаючи прізвище автора і радієш у передчутті спілкування з ним. Колись метр закарпатської журналістики Михайло Бабидорич в одному з інтерв’ю сказав: „Хай буде щасливим мій читач!”. Так-от, мати „свого” читача – це найбільше, що можна собі побажати.
 Свого часу ти зініціював створення неформального журналістського клубу „НеТаємна вечеря”, чиї акції мали резонанс по всій Україні. Але останнім часом щось про нього нічого не чути...
 Ми задумали клуб у найжахливіші кучмівські часи, коли всі центральні канали були переповнені брехнею „темників”, коли нормою для журналістів стало на біле казати „чорне”. Ми вирішили об’єднати колег з різних видань, попри антипатії чи симпатії їхніх власників. Аби перестати бути тупим інструментом, яким одурманюють народ. І нам це вдалося. Абсолютна більшість журналістів перестала ворогувати між собою.

На жаль, після перемоги над спільним ворогом -- кучмізмом і настанням найдемократичніших часів для журналістики, знову почалася гризня, поділ на „своїх” і „чужих”. І зробили це не журналісти, а політики, які є власниками видань. Вони втягнули у боротьбу за найжирніший шматок влади і журналістів. Почалися образи, несприйняття.

Одне слово, нині клуб перебуває „на ремонті”. А шкода, бо це було унікальне явище в усій українській журналістиці. Згадай, хоча б щорічне присудження антипремії „Мадам за викликом”.
 А, може, ти просто втомився? Адже саме Гаврош організовував роботу клубу, придумував більшість атракцій.
 (Задумався --авт). Щось у цьому є. Очевидно, я зрозумів, що витрачаю дуже багато енергії і часу на інших. Настав час приділяти увагу собі. У мене є дуже багато творчих задумок. І в один день я зрозумів, що якщо й надалі житиму таким активним громадським життям, то вони залишаться фантазіями. А я цього собі ніколи не пробачу.
 І ти взявся за книжки?
 І за них – теж.
 А чому журналісти видають книжки? Переростають журналістику чи просто втомлюються від неї?
 Думаю, і одне, і друге. У Великобританії журналістика – це професія молодих. Старші колеги стають викладачами, або починають писати книжки. Так воно, зрештою, і має бути. Молодь має ділитися враженнями, зрілість – досвідом.

На жаль, закарпатській журналістиці бракує переосмислення, самоіндентифікаціїі у часі і просторі. Тому й мало маємо „журналістських” книжок. Публіцистичні проекти можемо порахувати на пальцях. А дарма. Бо газета живе один день, а книжка розрахована на роки.
 Але тобі однієї журналістики замало. Маю на увазі еротичні збірки „Фалічні знаки” та „Тіло лучниці”...
 Журналістикою я заробляю на хліб насущний. Так само, як музикант, який грає на вулиці. Він, може, любить музику і свій інструмент. Але час від часу його це грання за гроші „задовбує”. Інколи хочеться пограти й для себе. І зовсім не те, що цікавить „громадськість” .

Так і я – втікаю у літературу, коли журналістика вже „дістає”. Насолоду від цього дістаю набагато більшу, ніж від свого ремесла. На жаль, з літературної праці у нас не виживеш. Тож доводиться розриватися між „хочу” і „мушу”.
 Чим потішиш нас наступного разу?
 Обіцяю тільки одне: далі обов’язково буде! І воно буде абсолютно не схоже на все попереднє.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати