Андрій Любка: "Справжній поет тотально нещасний"

 Частково схожим на нього постає в нашій уяві його ліричний персонаж. Як вдало зауважує поет і літературознавець Юрко Завадський, намагаючись убити себе кожним новим віршем, персонаж Андрія Любки продовжує жити.

Нещодавно Андрій Любка здобув стипендію міністра культури Польщі в межах програми Gaude Polonia і до 31 липня писатиме у Варшаві книжку про повоєнний Ужгород. Саме з цього розпочалася наша розмова.

Література  – це війна із собою

– На якому етапі  написання твоя прозова  книга з історії  Ужгорода? Як ведеться в Польщі? За Україною сумуєш?

– Саме сьогодні писав розділ про визволення Ужгорода, а це означає, що підповзаю до середини. Насправді дуже повільно пишу, аж занадто. І вже розумію, що книжка буде не стільки про історію Ужгорода, Варшави, не про війну, хоч усе це там буде, а більше про історію людей, які вмирають. Зрештою, всі помираємо. Доволі сумний виходить твір, й історія, яку розповідаю, є лише тлом. Люди, які помирають у містах і заради міст, або, що найгірше, помирають просто так. Наразі сюжет, який маю в голові, не передбачає жодного оптимістичного завершення, але як уже є. А в Польщі добре, бо маю спокій і безліч часу на роздуми і писання. Такий тайм-аут у вигляді стипендії – дуже позитивний. А чому ж за Україною ностальгувати, її любити треба!

– “Мистецтво – найлютіший бунт людини проти долі”, – так дещо радикально та різко свого часу висловився А. Мальро. А чим для тебе є, зокрема, література?

– Скажімо, доволі амбітна війна з вічністю і  забуттям. Але література – це і  війна із собою. Люблю, коли мистецький твір провокує мене, спонукає до роздумів. Один із моїх улюблених режисерів Ларс фон Трієр сказав нещодавно: “Погано, коли все дуже красиво”. І мені подобається його думка, треба поменше брехні й театрального пафосу. Література – так само квітка, як і смітник. Література – жінка, повія, черниця, сенс сенсів, храм, сигаретна пачка. Відповідати на це запитання можна безкінечно, але це не наближає нас до суті літератури, яка в кожного своя. Думаю, це – гра (азартна доволі, мушу визнати). Гра з добром і злом, зі святим і грішним. Залишилося з’ясувати, хто в цій грі роздає карти. 

Відомість лише примушує копати глибше, аби з часом  не розчарувати читача

– Квентін Крісп  свого часу сказав: “Є три причини, через  які стають письменниками. Перша – вам  потрібні гроші; друга – ви хочете сказати світу щось важливе; третя – ви не знаєте, чим зайнятися довгими зимовими вечорами”. Цікаво, які три причини можеш назвати, через які став поетом ти?

– Напевно, це доволі банально, але мені хотілося здобути  прихильність однієї дівчини в класі, тож накалякав якусь нісенітницю про те, що “журавлі летять у далечінь, а на землі від них лиш тінь”. Тоді думав, що це “тягне” на філософію. Це смішно й соромно, але що поробиш. Мені завжди подобалися дві професії: військового й письменника, з військом у мене не склалося, то й не біда. Зрештою, письменник – найнебезпечніша професія, це мінне поле, лінія вогню, де ти відповідаєш за кожен крок і кожне слово. Третя причина – після дівчини і небезпеки – таємничість. Коли шукаєш сюжет – не знаєш, що буде в наступному рядку, а це інтригує. Починаєш писати вірш і часто не знаєш, чим він завершиться.

– “Писати не люблю, люблю жити”, –  сказав ти в одному з інтерв’ю. Чи не заважає жити популярність, в якої, як у медалі, два боки, зокрема  вразливість?

– Популярність – у кіно й шоу-бізнесі, а не в літературі. Відомі радше кіноактори і співаки, а письменницька відомість  – на сміх курям. І не думаю, що вона аж так заважає, може, більше розважає. Письменництво – це робота, ти маєш постійно копати себе, як екскаватор. І відомість лише примушує копати глибше, аби з часом не розчарувати читача. 

Бути  поетом в наш час  – різновид терористичної  діяльності

– Яка твоя “ціна  творчості”? Тобто  чим довелося пожертвувати, ставши поетом?

– Якщо я скажу, що всім, то хіба хтось повірить? Не пішов до аспірантури, бо академічний стиль штампує мислення, позбавляє його свіжості. Не роблю кар’єри, бо це вимагає щоденної праці, яка несумісна з виступами, фестивалями, поїздками. Гребую спокоєм, бо спокій – смерть для поета. В очах громадськості “поет” – це щось не надто нормальне, це якесь відхилення. Бути поетом у наш час я розглядаю як різновид терористичної діяльності. І це прекрасно, бо справжній поет завжди має почуватися на вістрі, на лезі часу й дійсності.

– До “ціни творчості” можна, мабуть, зарахувати й дні, проведені в білоруській тюрмі… Чи є в тебе інші “екзотичні” місця, де хотів би побувати?

– Напевно, бо тюрма  дала мені досвід, а це дуже важливо. Ціною творчості є поетичний  спосіб життя – не боятися, а шукати небезпек і випробувань. Це був один із найкращих періодів мого життя, ніколи не жалкував із цього приводу. Сидів за політичною статтею, за протидію режиму Лукашенка, і якийсь час опісля жартував, що я, як Чорновіл і Стус, теж політв’язень і дисидент. Узагалі, якби брався описати образно письменницьку працю, то це була б робота пожежника – постійно гасити пожежі в собі, відчувати, як світ обпікає тебе зсередини і ззовні. І знаходити слова, котрими можна все це описати. А екзотичні місця... Екзотику треба шукати в собі.

– Окрім усього іншого, ти ще й політикою  займаєшся... А як же відомий вислів Бродського: “Між поезією та політикою є лише дві спільні речі: літери “п” та “о”?

– Ну, політикою  вже давно не займаюся, це просто був такий романтичний період, коли хотілося боротися й творити  революції, рання юність, коли віриш, що борешся за якісь вищі цінності. Тепер я так патетично не мислю..

Слід  більше писати, ніж  говорити про написане

– “Хай краще мене засвистять за хороші вірші, ніж нагородять за погані”, – такого принципу додержувався Віктор Гюго. За яким принципом пишеш  ти? Чи зважаєш на читача, його запити тощо?

– Хороша фраза. Пишу за принципом цікавості передовсім мені, особливо останнім часом. Те, що мені нині подобається в поезії, –  це доволі вузька й небезпечна стежка. Це переважно неримовані вірші, чіткий сюжет і короткі фрази –  вітаються. Маю точно бачити картину, образ, який описую, це своєрідна кінокадровість. Вірш виходить, ніби кліпом, – зі своїми героями, інтригою, конфліктом, димом і вітром. Тому найкращий комплімент, який можу нині почути: “А хіба це можна вважати віршем?” Це те, що мене цікавить у поезії й мистецтві в цей час, – зміна нарації й форми, пошук поетичності в непоетичності, тоді виходить таке напруження, такий струм, який може дуже сильно й емоційно вдарити. А коли тебе б’є, валить із ніг якийсь образ чи рядок, якщо дивуєшся, як це можна вважати віршем, – це і є поезія.

–  “Принципово не стежу  за долею того, що пишу. Для мене це ознака марнославства  та прихованих незадоволених  потреб: ну, як там, мене, прекрасного, більше люблять чи вже  менше? Твір справді  є моїм лише доти, доки в рукописі не поставлено останню крапку”. – висловився в одному з інтерв’ю Олег Покальчук, брат покійного Юрка Покальчука. А ти стежиш за відгуками читачів? Коли твір перестає бути твоїм?

– Буде брехнею, якщо скажу, що не стежу, хоча звертаю  на це мало уваги. Мене, напевно, в цьому плані можна назвати “товстошкірим”. Не те, щоб не дослухався до розумної критики, але просто доволі чітко знаю, що хочу сказати і чому для мене це важливо. Хтось може це не сприйняти – це теж нормально. Щоб зловити рибу, треба кілька разів міняти наживку і закидати у воду. Так і з віршами: справді “великі” вірші пишуться нечасто, є “промахи”, але це теж нормально, не думаю, що цього варто боятися. Тільки-но текст опубліковано – він уже не мій, напруження, яке в ньому є, розсіюється між сотнями читачів, вірш починає собі жити, як автономна республіка.

– Поль Валері свого  часу про письменників сказав: “Оптимісти пишуть погано”. Цікаво, тема смерті у твоїй  поезії – це свідомий вибір, мовляв: гарна  тема, яка “зачіпає”? Чи щось особисте?

– Смерть – моя  основна тема, хоч це не означає, що пишу лише про це, в мене безліч веселих віршів, але все ж саме тема смерті “тримає” мене найбільше. Можливо, тому, що саме смерть дозволяє передати якісь надпочуття, задуматися про справді важливе та, хоча це пафосно звучить, метафізичне. Я народився з вадою серця і хронічною астмою, лікарі казали, що не проживу й місяця, але тепер усе нормально. Таке враження, що ми зі смертю посміхаємося одне одному. А оптимісти справді пишуть погано, особливо – щось оптимістичне й життєрадісне, про пташок і зачудування красою світу. Це поза сумнівом. Такого читати не можу.

– Дещо каверзне запитання: Вольтер свого  часу так висловився про успіх: “Щоб бути задоволеним своїми творами, не будь надто  задоволений собою”. А ти задоволений собою?

– Я, звісно, незадоволений  собою, це й рухає мене вперед. Мені хочеться постійно бути на крок попереду в усьому, справді поспішаю жити. Незадоволеність допомагає зціпити  зуби й побільше працювати. Я почуваюся  останнім поетом. Думаю, так має мислити про себе кожен поет, віддатися на всі сто, розуміти відповідальність за слово. Класичний образ поета – ніч, відчинене в грозу вікно, вітер куйовдить волосся – так, це моє. Справжній поет тотально нещасний, так є, про це навіть говорити не треба, а нещасна людина не може бути задоволена собою.

– Які “прості” задоволення  тобі небайдужі?

– Риболовля  – з трьох років цим займаюся. Добрий алкоголь. Готування їжі. Читання. Футбол. Інтернет. Зваблювання жінок, куди ж без цього.

– Пихатим і гордим назвати тебе може тільки той, хто нічого не тямить ані в поезії, ані в уставі життя поета. Порадь, які “ліки” вживати, щоб виробити імунітет на “зіркову” пихатість і зарозумілість?

– Частіше дивитися в дзеркало й на годинник. Бачити, як поступово старієш і як швидко біжить час. І поменше спілкуватися з письменниками, всією цією арт-тусівкою, більше писати, ніж говорити про написане. Ставитися до письменницької праці, як до будь-якої іншої роботи, наприклад, працівника заводу з виготовлення презервативів чи діяльності мера. Всюди є свої плюси, є свої мінуси.

Теги: Любка, поет, поезія. вірші

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати