У полоні ілюзій

Цьогорічні політичні канікули мають специфічний характер, оскільки супроводжуються фактичним стартом президентської кампанії. Точніше – слід говорити радше про наближення до фінішної прямої, тому що, по суті, кампанія не припинялася з 2005 року і тепер просто набуває формальних ознак. Свої чергові заяви з цього приводу зробили В. Литвин, Ю. Тимошенко, В. Янукович та В. Ющенко, який таки під час традиційного сходження на Говерлу підтвердив своє бажання перемогти. Причому заяви останньої пари, як головних учасників попередньої епохальної гонки, є вельми показовими не так з погляду конкретних політичних гравців, як уособленням двох принципових підходів, якщо хочете – двох ментальних світоглядів, що охоплюють суспільне життя в цілому.

В. Ющенко, зупинившись на проблемах парламентської кризи, укотре підкреслив, що коли політичні сили не можуть у Верховній Раді створити реальної робочої більшості, то вихід один: звернутися до головного джерела влади – народу, тобто йти на дочасні вибори. Якщо від глави держави потрібен крок назустріч, то він готовий його зробити, оголосивши також дострокові президентські вибори. Звичайно, більшість коментаторів, журналістів, політтехнологів, спи­раючись на власну меркантильну психологію, схильні бачити в цьому винятково практичну вигоду, мовляв, лише так Ющенко може залишитися у великій політиці, провівши власну фракцію до парламенту. Але мова тепер не про те, щоб критикувати такий підхід, який все­таки не здатен вийти за межі чотирьох стін кухонного мислення, а про те, що у зверненні до виборців задіюється головний ресурс суспільного розвитку – людська думка. Лише вона, часом хибна, часом мудра, визначає той рівень, до якого суспільство дозріло, і ні перескочити його, ні спресувати не можливо.

Протилежний погляд у відповідь на пропозиції Президента висловив В. Янукович в ефірі "5 каналу". Мова знову ж іде не про конкретний політичний розрахунок, бо ще кілька тижнів то­му саме регіонали найбільше наполягали на одночасності президентських і парламентських виборів, а про ментальне розуміння проблеми. Ось пряма мова: "На мій погляд, планувати війну може тільки хвора людина. Тим паче під час такої ситуації. Є два шляхи: чи війна, як кажуть до останнього патрона, чи врешті знайти спільну мову, об’єднатися, побороти кризу і будувати країну".

Так­ от, саме у ставленні до виборів і приховується те глибинне колективне підсвідоме, яке стоїть за позиціями названих політиків. І річ тут не лише в політичних голосуваннях, а у виборі як способі життя, що стосується й місця проживання, і роду занять, і сфери знань, культури, релігії, приватного життя тощо. Власне, культура вибору й відрізняє ті дві глобальні цивілізації, які в геополітиці заведено ділити на Схід і Захід. Починаючи з Давньої Греції, Європа, а потім і Північна Америка будували свій устрій на праві індивіда визначати власний спосіб життя. З певним відкатом в епоху середньовіччя воно стосувалося не стільки політики, як самого вершечка айсбергу, скільки всіх зазначених сфер, і розширення цього права якраз визначало прогрес суспільства. Автономія, а потім і реформація церкви, місцевого самоврядування (Магдебурське право), традиції університетів, недоторканність приватної власності й розвиток ринкових відносин створювали ті соціальні люфти, які не давали можливості встановлювати диктатуру кланів і таким чином відкривали шлях до нових ідей та вдосконалення.

Східна традиція, що базувалася на величезних запасах природних ресурсів, навпаки, давала можливість панівній верхівці розподіляти ці ресурси, таким чином на століття утверджувати свою владу й гальмувати впровадження нового. Звідси тотальний контроль держави не лише над політичними процесами, а й над приватним життям (система каст, кріпосне право), яке в тій чи тій формі закріпилося в суспільній психології. У науково­технічному вимірі західна цивілізація досить швидко довела свою перевагу, що дало їй можливість встановити колоніальну систему. Хоча це вже інша історія, і поневолення пригальмувало загальний прогрес, схиливши терези в інший бік. Однак мова тут не про глобальні геополітичні процеси, а про той відбиток, який вони залишили в українській ментальності, що опинилася якраз на роздоріжжі цивілізацій.

І ось тепер він відображається відомими соціальними парадоксами, коли більшість українців готові голосувати, але з великим песимізмом сприймають сам процес виборів. Коли громадяни вимагають зміни влади, але не хочуть пришвидшити цей процес через дострокові процедури. Показовий факт: вже майже два роки Президент має вкрай низький рівень довіри, тобто не має суспільної леґітимності, проте водночас виборці не бажають дочасних змін. Це ж саме стосується парламенту, місцевої влади, інших суспільних інституцій. Бо, як висловися В. Янукович: "Вибори – це війна", а ми мирна нація, то хай все минеться само собою.

Так­от, доки вибори сприйматимуться як війна, а не єдиний можливий варіант розвитку суспільства, доти ми й залишатимемося в полоні ілюзій, що хтось колись усе вирішить по справедливості, звільнивши громадян від індивідуальної відповідальності. У світовій літературі такий психологічний феномен описав ще в 30-­х роках Еріх Фромм у знаменитій праці "Втеча від свободи", але вона в нас є надбанням хіба купки інтелектуалів і зовсім, на відміну від спотвореного марксизму, не стала складовою сучасного розуміння громадянства. Знову ж мова йде про значно банальніші, побутові речі. До прикладу, Болонська система навчання насамперед у нас на рівні масової свідомості сприймається як право користуватися дипломом у Європі та постійним контролем знань і відвідування занять через систему балів. Але справжня суть її міститься у вільному виборі предметів навчання, за що студент несе персональну відповідальність. У силу зазначеної психології ми її не бачимо. Або добре викохана радянською системою традиція професійних династій точно виражена в анекдоті, коли син полковника не може стати генералом, бо у генерала є свій син. Якщо на певному рівні про це говориться з іронією, то в реальному житті кожен батько намагається якомога щільніше й довше вести свого нащадка за руку, позбавляючи індивідуальної відповідальності, а потім жалкує про брак самостійності. Вже тут не говоримо про сумнозвісну прописку, від якої аж ніяк не позбавитися, про систему пільг, яка є основою кланово­бюрократичної системи, про патріархальну охорону суспільної моралі, ніби всі ми до закінчення віку залишаємося дітьми і не здатні вибрати, що нам дивитися, читати чи з ким спілкуватися. І все це є складовою нашого суспільства, яке прагне вільного заможного життя, проте не розуміє, що воно пов’язане з можливістю реалізації особистісного потенціалу, яка в свою чергу неможлива без свободи, а отже, і ризиків.

Усі зазначені феномени дуже добре проявляються у псевдоінтелектуалізованій грі, що дістала назву "пошук національної ідеї". За своєю суттю вона на всі 100 % обернена обличчям до вчорашнього дня, не має нічого спільного з роз­вит­ком сучасного інформаційного суспільства. Бо завдяки Інтернету, можливостям мобільного зв’язку, транспортним та іншим комунікаціям традиційні спільноти що далі, то більше набувають консервативного характеру, а на перший план виходять об’єднання за інтересами, яких уже є безліч у Всесвітньому Павутинні. Вони набагато міцніші й мобільніші завдяки індивідуальним можливостям і вибору. Процес космополітизації, попри зусилля антиглобалістів, уже став реальністю, зокрема й українського життя. Звичайно, можна й надалі викохувати свою безініціативність і лінь, старатися втекти від відповідальності й вибору, але це нічого, крім відставання від потягу, не дасть. Потім однаково доведеться пристати до якогось вагону, але він, на жаль, виявиться дуже дешевим, незручним, тобто загальним. Їхати, звичайно, в ньому можна, але хто мав можливість порівняти його з СВ, а чи й з літаком, у того вже бажання вибору забрати важко. На цьому й тримається розвиток.

Теги: виборчий, політик, президентський, суспільний, Ющенко, Янукович, політик

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати