Наталія Петій-Потапчук: "Керувати таким колективом, як Заслужений Закарпатський народний хор, — це найвища мрія диригента"

Із приходом пані Наталії в Закарпатський хор фахівці пов’язують початок його піднесення. Вони одностайно відзначають, що нині колектив перебуває в чудовій формі і з таким потенціалом здатен досягти чималих успіхів, репрезентуючи закарпатську пісню й танець далеко за межами нашого краю. Про це мріє і вона, тендітна жінка, що зовні мало схожа на вимогливого керівника, з великою захопленістю справою, яку робить, і майже фанатичною любов’ю до рідної культури.

— Пані Наталіє, ви перша жінка — художній керівник заслуженого, а тепер уже й академічного Закарпатського народного хору. Наскільки це важко і наскільки відповідально?

— Як художній керівник та головний диригент хору я справді перша. Проте більшу частину із 63 років своєї роботи в цьому колективі його балетмейстером-постановником є Клара Федорівна Балог, котра мені слугує прикладом. Тож виходить, нині нас двоє жінок-керівників. А відносно того, чи важко це. Безумовно. Втім не через те, що я жінка. Керувати таким відомим колективом, який по праву вважається візиткою Закарпаття, — це надзвичайна відповідальність. Ти мусиш тримати високу планку, встановлену попередниками, і робити справу не гірше за них, а то і краще. Це непросто. Та якщо є люди, на котрих можна покластися, тоді багато що вдається здійснити.

— У вас власне бачення того, яким має бути колектив, чи все-таки спираєтеся на напрацювання попередників?

— У роботі з хором, у котрого майже 65-річна історія, переконана, має бути послідовність. Основні критерії, що визначають його обличчя, залишаються незмінними. Зрозуміло, привношу і своє: репертуар поповнюємо новими творами чи відроджуємо забуті старі, при цьому можуть бути інші форми їх виконання; в колективі з’являються нові обличчя. Радує, що останнім часом до нас прийшло багато молоді, котра хоче працювати в тому стилі, який притаманний Закарпатському хору. Бо те, що він робить, — справді цінне, нескороминуче. Сказала б, воно вічне. Звісно, за час свого існування колектив мав злети й падіння. Проте, зараз ми, гадаю, в пристойній формі.

— Фахівці вважають, що не в останню чергу завдяки його нинішньому художньому керівнику.

— Мені таке приємно чути. Та це не лише моя заслуга, а результат спільних із членами колективу зусиль. Моя робота як керівника більшою мірою полягає в тому, щоб люди повірили в мене і в те, що ми можемо піднести наш колектив на той рівень, який він мав у найкращі часи, і навіть вище. Цього прагну не лише я, а й кожен артист. Мої колеги — це високопрофесійні спеціалісти, й окрім того, що всі вони з вищою музичною та хореографічною освітою, ще мають різноманітні музичні обдаровання. Кожен із них — це особистість. Хтось є чудовим вокалістом, хтось має прекрасне бачення інтерпретації народної пісні чи танцю, хтось віртуозно володіє грою на музичних інструментах. До речі, наші оркестранти грають на таких рідкісних інструментах, які не використовуються в жодних інших професійних колективах. Наприклад, тароґот є лише в нас. Оскільки ми маємо за мету пропаганду закарпатського фольклору, то включаємо до свого репертуару номери, що репрезентують мистецтво всіх етнічних культур, які в нас проживають. Тож на одному концерті виконуємо твори 6-ти народностей Закарпаття. Такого не робить більше ніхто в Україні.

— Кілька років тому громадськість била на сполох, що без належної підтримки уславлений колектив може припинити своє існування. Нині, я так розумію, цієї небезпеки немає. Чи не так?

— На щастя, так. Гадаю, важкі у фінансовому плані часи для нас позаду. Але найбільш радує те, що ми підвищилися в статусі, — нам присвоєно звання академічного. До речі, ми єдиний такий колектив в області. Приємно, що це сталося тепер, але я вважаю, цілком заслужено могло бути й набагато раніше.

— Що цей статус вам дає?

— Насамперед це є визнанням державою внеску нашого колективу в розвиток національного музичного мистецтва та високого професіоналізму, як зазначено в наказі Міністерства культури і туризму України. Та окрім морального й матеріального зиску, це накладає на нас чималу відповідальність. Щоправда, те, що ми є посланцями рідної культури, пам’ятаємо завжди, тому до кожного виступу ставимо однаково високі вимоги, навіть якщо в залі одна людина.

— Щодо програм концертів маєте власні уподобання?

— Звісно, та я повинна показувати не лише те, що мені подобається, а й ураховувати… (пауза)

— … запити публіки?

— Я б так не казала, бо слухача треба виховувати. І це бачу одним із наших завдань. Де теперішня молодь почує й побачить народну пісню чи танець, або ж обряд?! Це раніше просто співали на селах вечорами. Тому при доборі програми керуюся тим, що людина, котра прийде на концерт Закарпатського хору, особливо та, що вперше, має запам’ятати його на все життя.

Зрозуміло, програми бувають різні. Якась вимагає більшої підготовки, наприклад, з акапельних творів. Загалом акапельний спів є еталоном та одним із основних критеріїв виконавської майстерності заслуженого Закарпатського народного хору. На нього робили ставку перші керівники колективу Петро Милославський, Михайло Кречко й Микола Попенко. Я теж вважаю, що такий спів традиційний для нашого краю. Завдяки йому можна показати різноманіття пісенних жанрів — від тужливих, героїчних, сумних, жартівливих до весільних та різних обрядових.

Загалом у нашому доробку кілька готових програм, але щороку обов’язково готуємо якусь нову. Так, наприкінці квітня представили твори “Із золотого фонду”, які не виконуються десятиріччями. Попереду — концерт етнічних культур та участь у творчому звіті Закарпаття в київському палаці “Україна” у листопаді цього року.

— Кажете, слухача треба виховувати. А що ви робили в цьому напрямі, можливо, якісь презентаційні концерти для школярів?

— Як приклад можу навести серію концертів за творами Кобзаря для учнів ужгородських шкіл, які організувала торік наша філармонія до Шевченківських днів. Ми теж у них брали участь і пересвідчилися: навіть при тому, що діти замало цікавляться серйозною музикою, якщо виконання творів переконливе, вони його обов’язково сприймуть. Відрадно було бачити їхню реакцію на “Реве та стогне Дніпр широкий” в обробці Іштвана Мартона, яку свого часу він зробив спеціально для Закарпатського хору. Зазначу, що такої вражаючої обробки не доводилося чути ніде.

— Ті, хто вас знає, кажуть, що ви дуже вимоглива не лише до підлеглих, а й до себе. В чому ця вимогливість виявляється?

— Я, наприклад, вважаю: якщо мені довірили такий колектив, то мушу щодня підтверджувати цю довіру. І не лише перед артистами, а й перед слухачами та глядачами. А значить, повинна постійно працювати, бути в пошуку, вдосконалювати свою професійну майстерність і як диригент, і як керівник, і просто музикант. Беручись за новий твір, ти повинен обов’язково пропустити його через себе, свої емоції й побачити кінцевий результат. Якщо це не так, нема чого починати — нічого путнього не вийде. А ще треба бути впевненим у тому, що робиш, — це передається колективу. Цю енергетику відчуває навіть зал.

— Ви важко утверджувалися в колективі?

— Спочатку було дуже непросто. Перші кілька днів я лише придивлялася. Найважчим видалося те, що я, як кажуть музиканти, не була в репертуарі. Проте показувати, що чогось не знаю (а як я можу знати тисячі творів, з якими ніколи не працювала?!), вважала, не маю права. Тож уперто вчила репертуар. І якби не підтримка людей, зокрема Клари Балог, Федора Копинця, досвідчених артистів хору, хтозна, як би все склалося.

— А чим ви їх переконали, що вони вас підтримали?

— Гадаю, цим я можу завдячувати своїй попередній роботі — до Закарпатського хору працювала з вокальним народним ансамблем “Красія”, створеним при училищі культури, який чимало успішно гастролював по Україні й за кордоном. Залишала його з важкою душею. Проте керувати таким колективом, як заслужений Закарпатський народний хор, — це найвища мрія диригента. До речі, стати його хормейстером могла вже одразу після консерваторії — була така думка в облуправлінні культури. Та, видно, не викликала довіри (сміється — авт.). Тож отримала направлення в училище культури. Але не шкодую, бо досвід, який там здобула, а згодом і в музичному училищі, величезний. З іншого боку, якби почала працювати одразу в Закарпатському хорі, пройшла б усе від азів і зрештою мені було б набагато легше. Хоча хтозна… А з колективом ми гарно спрацювалися. Нині багато виступаємо з концертами. За цей час побували в багатьох містах сусідніх Словаччини, Чехії та Угорщини. Водночас радо приймаємо запрошення в закарпатські села. Ось і недавно повернулися з дня Чумальова на Тячівщині та міжгірської Колочави. Як там нас гарно зустрічали!

— Хтось би зухвало повважав такий рівень занизьким…

— Я, навпаки, щаслива. Бо переконана: нас насамперед мають чути наші земляки. Якщо ми обличчя Закарпаття, а саме так воно і є, то повинні вдома черпати натхнення. Закарпатський фольклор має основу в селі, тут він і зберігається. Я загалом дуже люблю село. Напевно, тому, що сама там народилася. Й однозначно займалася б народною піснею: чи то в сільському клубі, чи в філармонії.

— Коли зрозуміли, що хочете нею займатися?

— Коли закінчувала консерваторію. Я розривалася між академічним і народним співом. Але завжди більше тяжіла до народної пісні й мріяла створити народний колектив високого виконавського рівня. За еталон був заслужений Закарпатський народний хор.

— А взагалі коли музика ввійшла у ваше життя?

— Навіть не можу сказати, коли її не було. Я з дитинства співала і в майбутньому бачила себе співачкою. А коли після закінчення музичної школи, де вчилася гри на фортепіано, мені порадили вступати на теоретичний відділ у музучилище, я подумала: як на теоретичний, якщо я хочу співати?! Зрештою обрала диригентський відділ, де були і теорія, і спів. Потім вступила до Львівської державної консерваторії імені Лисенка на диригентський факультет. Ідучи на роботу, уявляла, що буду диригентом. Правда, багато часу віддала педагогічній роботі. В останні роки викладацької діяльності для відродження й підтримки закарпатського народного співу створила дитячу студію, в якій училися дітки майже з усіх районів Закарпаття і співали наші пісні.

— А самі де співали?

— Школяркою — в хорі й ансамблі, часто солірувала. Після консерваторії —трохи в “Писанці”, “Кантусі”. Та здебільшого доводилося керувати колективами, тож не могла сповна віддаватися співу. Як диригент завжди прагнула якнайкраще розкрити того співака, в чиєму виконанні народна пісня набула б неповторного звучання.

— Ваше ім’я пов’язують зі створенням цілої вокальної школи…

— Звучить заголосно. Не можна сказати, що вона моя. Це школа нашого закарпатського співу. Мені ріже вухо, коли окремі колективи називають себе народними, насправді ж такими не є, бо виконують пісню не народною манерою, а напівестрадною або стилізованою, хай навіть і вдягли автентичний костюм. Важливо ж не лише правильно відтворити мелодію, а й манеру, що вимагає відповідної підготовки. А де цього навчитися? Наприклад, у нас у хорі ця манера передається від старших виконавців до молодших. Натомість у нашій музичній освіті їй приділяється мало уваги, що є величезним мінусом. Тому збереження закарпатської манери співу вважаю своїм найбільшим завданням у співочій школі. Починала з маленьких дітей у місті. Кажуть, міські діти не в змозі цього передати. Аж ніяк. Якщо їм правильно все донести, то вони сприймуть і манеру, і слово, і пісню, і традицію. Просто має бути пріоритет. Пріоритет національної культури.

— Ви й досі продовжуєте займатися з дітьми?

— Дуже мало. Основний час віддаю роботі в Закарпатському хорі. Не хочу розпорошуватися, але із такими самородками, як, наприклад, Даринка Степанюк, котру за унікальний голос уже охрестили верховинським соловейком, не можу, радше не маю права не займатися.

— Долучаєте їх до співу в хорі?

— Звичайно. Кілька разів із нами співала Даринка, і це було сприйнято надзвичайно гарно. Вона теж не уявляє себе поза хором. Нерідко в мене запитує: “Наталіє Йосипівно, а коли я виросту, де співатиму: в альтах чи сопрано?”. Та й не тільки вона. Чимало моїх вихованців уже є артистами хору. Загалом, вважаю, в нашому краї дуже багато талановитих дітей та молоді. Їх треба побільше виводити на велику сцену й усіляко підтримувати.

— Як примудряєтеся з усім справлятися: бути успішною на роботі й приділяти увагу сім’ї?

— Цим завдячую своїм рідним. Якби не їхня підтримка, я б не відбулась як професіонал. Чоловік, мама, тато, брат та вже й син чудово розуміють, що без своєї роботи я не буду щаслива. Тож, сказати б, забезпечують мені тили. Дуже ціную підтримку чоловіка. Знаєте, я завжди мріяла, щоб мій чоловік був мені і другом. На щастя, так і сталося. Він радіє моїм успіхам, може щось доречне порадити, а може й покритикувати. Та, напевно, найголовніше для мене те, що вдома я почуваюся просто жінкою. На роботі мені як керівнику постійно доводиться приймати рішення. У сім’ї це право з радою душею залишаю за чоловіком. Я щаслива, що в мене доля склалася саме так і що мої рідні розуміють важливість справи, якою я займаюся.

Наша довідка. Народилася Наталія Петій-Потапчук в с. Доманинці. Закінчила з відзнакою Ужгородське державне музичне училище (1982 р.) та диригентський факультет Львівської державної консерваторії ім. М.В. Лисенка (1987 р.). З 1987 p. — викладач Ужгородського училища культури, у 1990—2003 рр. — завідувач відділу хорового диригування, старший викладач. З 2003 р. — старший викладач Ужгородського державного музичного училища ім. Д. Задора, з грудня 2004 р. — доцент місцевих філій Київського національного університету культури і мистецтв та Донецької музичної академії ім. С. Прокоф’єва. Заслужений працівник культури України (1988 р.), нагороджена почесною відзнакою Міністерства культури і мистецтв України “За особливі досягнення в розвитку культури і мистецтв” (2003 р.). З 15 серпня 2006 р. — художній керівник та головний диригент Заслуженого Закарпатського народного хору. Заміжня. Чоловік — Анатолій Потапчук — професор, доктор медичних наук. Має 10-річного сина Анатолія.

Теги: Ужгород, обласна філармонія, танці, пісні, художній керівник, фольклор, диригент

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати