Головний офтальмолог Закарпаття Олег Мороз: "Нині в кожному класі – до десятка дітей в окулярах"

"Добрий день, я вчора вас оперував, добре бачите мене?" – зав. очного відділення обласної клінічної лікарні Олег Мороз дозволяє нам бути свідками чергового дива – напередодні літнього чоловіка, який встає і впевнено подає йому руку, привезли повністю сліпим.  З цього й почалося інтерв’ю Олега Олександровича "СЗ "Паланку".

– Я щасливий, що став саме офтальмологом, бо це надзвичайно цікава галузь медицини – є можливість кардинально змінити людині життя, надати йому нову якість. Ось учора привели сліпого чоловіка, що не міг виконувати найелементарнішого, потребував стороннього догляду, був тягарем для близьких. А вдала операція знову зробила його щасливим. Здорові зрячі люди мають зовсім іншу психологію і не можуть повною мірою розуміти незрячих – дуже ранимих, дуже чутливих людей, які потребують великої уваги і терпіння.

— Майже щодня під дверима очних кабінетів у поліклініці обласної лікарні величезні черги людей. Чому?

– На жаль, в усьому світі є чітка тенденція до збільшення очних хвороб. Це плата людства за блага цивілізації. Пристосовуючись до швидкого темпу нинішнього життя, мусимо володіти  різними технічними пристроями і засобами, а телевізори, комп’ютери, мо­більні телефони, де зображення концентрується на маленькому екрані, здоров’я очам не додають. Відтак, якщо ра­ніше в класі з 30 дітей лише один-двоє мали окуляри, то нині таких не менше десятка. В Японії, яка є високотехнологічною країною, уже близько половини школярів потребує корекцієї зору. 

На стан зорових функцій впливає також тривалість життя. Більшість літ­ніх людей мають вікові хвороби очей. Але якщо за кордоном головною причиною слабкозорості є так звана вікова макулярна дегенерація, то у нас тенденція дещо інша: на першому місці серед недуг ока – глаукома, на другому – дегенеративні захворювання сіт­ківки та хвороби зорового нерва, на третє місце виходять травми очей та їх наслідки.

Глаукома – хвороба, пов’язана з підвищеним внутрішньоочним тиском. Він порушує кровообіг у судинах зорового нерва, і через це надзвичайно швид­ко розвивається глаукомна атрофія зорового нерва. Оскільки нервові клітини не відновлюють своєї функції, настає невідворотна сліпота. Якщо людина приходить до офтальмолога з глаукомою і ще бачить хоч на рівні 50 %, то в ліпшому разі зможемо їх зберегти, якщо приходить уже сліпа – повернути зір наразі неможливо. Кількість хворих на глаукому не на початковій стадії, а на розвинутій і кінцевій в Україні значно вища, ніж у більшості інших держав. За кордоном люди більш свідомо ставляться до свого здоров’я, адже знають, що лікуватися дорого, значно легше запобігти хворобі чи вилікувати на ранній стадії. 

Наприклад, чоловік, якого вчора оперували, живе за кілька кілометрів від Ужгорода, та дочекався, поки розвинулася сліпота на обидва ока. На щастя, це була катаракта, при якій можна повернути зір, а якби глаукома – ми б лише винесли вирок.

– І все-таки до окулістів звер­таються тоді, коли вже погано бачать. А чи треба приходити як до стоматологів – просто аби перевіритись?

– Зниження гостроти зору виникає у більшості людей після 40 років. Найчастіше це пов’язано з початковими змінами у кришталику. І за кордоном люди знають, що вони зобов’язані після 40 років пройти огляд окуліста. Спеці­аліст, зокрема, повинен виміряти внутрішньоочний тиск, перевірити, чи немає  хвороб сітківки, кришталика. А у нас людина йде базаром, дивиться – продають окуляри. Згадує, що якось погано бачить, приміряє, яка оправа пасує до обличчя, обирає, через які краще бачить – і заспокоюється. Або зустрічаються в церкві дві бабусі, одна розказує: я сліпла, сліпла, пішла в лікарню, прооперували і тепер бачу. Друга ду­має: я теж сліпну, ще трохи почекаю, а тоді піду й теж буду зряча.

Профілактичною медициною повинна перейматися первинна ланка – сімейні лікарі, які добре знають людину, спостерігають за нею чи не щодня. Але навіть найбільші бюджетні кошти на розвиток профілактичної медицини не виправлять ситуації – велика відповідальність має бути у самої людини. Якщо за кордоном стоматолог виявить, що ви вранці не почистили зуби, він позбавить вас страховки, й усю плату за лікування доведеться викласти з кишені. А у нас законом гарантована державна безкоштовна допомога, і людина знає: хай на якій стадії звернеться, її зобов’язані лікувати.

– Ви сказали, що на третє місце виходять травми очей. Чому зазвичай вони бувають?

– Насамперед через особисту недбалість. Найчастіше травми пов’язані з порушенням правил безпеки при виконанні якихось робіт. Треба мати не лише хороший інструмент, а й належної якості засоби захисту, наприклад, зварювальникам, слюсарям, фрезерувальникам – спеціальні окуляри.

Якщо в людини спостерігається зниження зору чи ще якісь проблеми, вона ходить до лікаря й завжди має час психологічно підготуватися до лікування чи операції, додатково проконсультуватися, обрати лікаря чи заклад, травми ж завжди стаються зненацька і часто мають невиправні наслідки. Отож де й коли б не сталася травма, в око втрапив сторонній предмет, треба негайно звернутися до лікаря. Якщо біда сталася уночі, треба пам’ятати, що на ба­зі очного відділення обласної клінічної лікарні працює цілодобовий офтальмотравматологічний центр. Без попереднього огляду й направлення кожен, хто перебуває на Закарпатті, може звернутися до нас і дістати кваліфіковану медичну допомогу. Що швидше відновиться цілісність ока, то більше шан­сів на збереження зорових функцій.

– Значно зростають нині й он­козахворювання. Чи й для оф­тальмології це характерно?

– На щастя, такої тенденції немає. Лякає інша – зростання вад зору у дітей.

Зазвичай починається з навчання. Батьки б мали простежити, в яких умовах здобуває освіту дитина, чи добре освітлюється клас, яка осанка під час читання, писання, чи не менша за 30 см відстань від очей до зошита, не можна змушувати дитину працювати без відпочинку понад 45 хвилин.

— Але у деяких районах нашої області навіть немає дитячих офтальмологів, од­на людина змушена займатися і новонародженими, і пенсіонерами.

– Ставки лікарів прив’язані до кіль­кості населення на певній території. Тому в таких малих районах, як Перечинський, Великоберезнянський, немає змоги ввести посаду дитячого офтальмолога. Але всі діти в садочках, школах проходять раз на рік диспансерний огляд, і в разі виявлення відхилень їм призначають лікування, корекцію чи додаткове обстеження.

Часто причиною зниження гостроти зору є не безпосередньо хвороба ока, а ураження центральної нервової системи, ускладнення внаслідок цукрового діабету, гіпертонічної хвороби й багатьох інших. І зарадити офтальмолог часто може тільки спільно з іншими спеціалістами. Наприклад, при цукровому діабеті треба лікувати насамперед не наслідок – погіршення зору, а причину – нормалізувати рівень цукру. 

– Медсестри вашого відділення пригадують, що менше 50 років тому після операцій на оці люди принаймні тиждень лежали непорушно, доки рана загоїться, бо її не зашивали. Нині ж сліпа людина за кілька годин знову бачить і може йти додому...

– Офтальмологія що не рік стає все більш високотехнологічною. І обстеження, і діагностика, і лікування проводиться з використанням надточної апаратури. Практично немає нині втручань, які ми робимо без операційного мікроскопа.

Звичайно, до районного рівня таке сучасне обладнання ще не доходить, бо місцеві бюджети не настільки багаті. Але обласна лікарня, особливо за останні роки, постачається дуже добре.  Якщо 10 років тому була дуже суттєва різниця у наданні допомоги в Ужгороді і, наприклад, в Києві чи Одесі, то розрив цей постійно зменшується. Я шість років працював в Інституті ім. Філатова в Одесі, часто нині буваю у різних клініках, тому маю змогу порівнювати.

Якщо на будь-яку лазерну операцію ще кілька років тому треба було їхати далеко від Закарпаття, бо не було апаратури, то нині у нашому від­діленні уже кілька лазерів – стимулювальний терапевтичний і два хірургічні. І коли за межами області закарпатцям за лікування на них треба платити, то тут – безкоштовно.

Дуже важливо, що маємо і спеці­альний лазер, який допомагає зара­джувати хворим із цукровим діабетом. На жаль, ця недуга має тенденцію до зростання, і такі пацієнти надзвичайно тяжкі – потребують введення інсуліну, часто мають хвороби кінцівок. На щастя, тепер для лікування їм не треба нікуди їздити.

Відзначу також, що торік завдяки обласній владі у відділенні зробили  сучасний ремонт. Надзвичайно важливо, що вже другий рік поспіль маємо можливість навіть забезпечувати хворих ліками. Однак у цьому є й зворотний бік – у районах і навіть в Ужгороді такого немає, тому хворі намагаються потрапити саме сюди, і на наш персонал значно зросло навантаження.  

– Як ставитеся до численних приватних клінік, які мало не з кожного стовпа обіцяють вирішити всі проблеми людини і повернути зір?

– За кордоном відсоткове спів­від­ношення надання офтальмологічної допомоги в приватних і державних закладах – 80 до 20. У нас якраз навпаки: за рівнем надання допомоги державні структури значно переважають приватні.

На Закарпаття приїздять різні фірми із Чернівців, Києва, інших міст. Щоб гарантувати собі зиск, комерційні структури чимало грошей вкла­дають у рекламу. Але не завжди ця реклама й обіцянки є правдивими. Бувають випадки, що хворим, заради отримання прибутків, надають недостовірну інформацію, і лікарі приватних клінік беруться за те, що напевно не дасть позитивного результату. На жаль, усе залежить не лише від кваліфікації, а й від совісті, моральних основ фахівця. Вважаю, у лікарів державних структур більше відповідальності. Бо я, наприклад, знаю, що від хворого нікуди не подінуся. А коли працівники комерційних структур зробили щось не так, та ще й за гро­ші, то знають, що більше він до них не прийде. Тому і ставлення  до хворих не є настільки відповідальним.

– Наскільки хвороби зору залежать від спадковості?

– Прямої залежності немає. У батьків із короткозорістю діти з такими ж проблемами народжуються часті­ше, ніж у здорових, але не обов’язково. Тому коли наші пацієнти питають, які перспективи щодо створення сім’ї, а зазвичай цікавляться жінки, я кажу: шукайте собі здорових чоловіків, тоді ваші шанси мати здорових дітей зростають у геометричній прогресії.

Наприклад, в Ужгороді є жінка, інвалід І групи за зором, яка вийшла заміж за здорового чоловіка і має здорових дітей. Або ось недавно приїздили з Хуста  сліпі батько і мати, а  привів їх здоровий 12-річний хлопчик. Дивитися на таке без сліз, навіть нам, здавалося б, звиклим, дуже важко. Ці чоло­вік і жінка познайомилися в товаристві сліпих. Пройшли консультацію генетика: у нього сліпота, пов’язана з травмою, у неї – короткозорість, що не є протипоказом для народження дитини. Тому навіть сліпота не  є вироком для звичайного людського щастя.

Теги: офтальмолог, медицина, сліпий, зір, хвороба, окуляри

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати