"Закарпатський Парнас". Відомий український літературний сайт про творчість закарпатського поета

Боршош-Кум’ятський Ю. З наказу роду: Вибрані твори / Упорядкування Ю.-Б. Боршоша; вступна стаття, підготовка текстів, словник та примітки Д.Федаки. – Ужгород: ВАТ "Видавництво Закарпаття", 2

 У есеї "П’ять геніїв" (1840) він спробував осмислити п’ять різних регіональних просторів своєї батьківщини у тому аспекті, як вони через свої тисячолітні культурні традиції, ментальну й духовну специфіку вплинули на формування неповторності угорської літератури й мистецтва, самого художнього світовідчуття мешканців невеликої, проте культурно різноманітної країни. Так він визначив, що геній Півдня, який єднає Угорщину з Адріатикою і Центральними Балканами, приніс особливу чарівність і радість у національну культуру; геній Заходу, який розкривав перед угорцями простір германського світу аж до Атлантики, подарував їм відчуття цивілізації, її впорядкованості, логічності й дисциплінованості; геній Півночі, який зринав над Карпатами і простягався аж до Балтики, відкрився нації глибокою патріархальністю, поетичною провінційністю й органічністю культури, саме з його почувань народився найбільший угорський поет – Шандор Петефі; геній Центральної Угорщини (Альфельд), рівнини, що містично пов’язана з безмежними степами Південної України, Поволжя, Південного Сибіру і далі; витворив специфічну угорську вдачу, темперамент, що виявляв сильну пристрасть, химерну ускладненість життя людей, які опинилися на перехресті різних гео-цивілізаційних інтенцій, серед відкритої рівнини, беззахисні й сильні водночас лише своєю впертістю; і, нарешті, візантійський геній, пов’язаний із Трансильванією, її православним цивілізаційним субстратом, цей геній явив в угорській історії й культурі щось міцне, ультратрадиційне, навіть закостеніле, як ті тверді й горді численні кам’яні міста та замки великого карпатського простору. Кожен із великих цивілізаційних просторів, за Б.Хамвашем, у вимірах усієї Європи має свій центр. Так, центрами Півдня є Афіни і Рим, центром Заходу є Париж, Трансильванія завжди орієнтується на Константинополь (Стамбул), осердям Альфельда, очевидно, став Будапешт – місто-корабель, яке увібрало в себе всю контрастність наддунайської низовини; лише Північ Європи не має центру-столиці, цей простір є, власне, провінцією у сакральному сенсі цього слова – як істини щирого життя, пов’язаного з ритмами природи. З вічного пізнання духу регіональних культурних традицій і їхніх цивілізаційних центрів постає образ Hungаria sacra.

Цей пасаж із есеїстики Б.Хамваша потрібен був, щоб злегка окреслити велику тему-проблему для української культурології й підійти до розповіді про специфіку української закарпатської літератури. Справді, за своїми культурними особливостями Україна чимось подібна до Угорщини: її регіони чітко різняться за сприйняттям зовнішніх цивілізаційних впливів, ментально й культурно їхні мешканці тяжіють до далеких центрів, а водночас, поєднання регіональних відмінностей дає дуже цікаву й багату духовно-мистецьку мозаїку, яку нам ще треба доглибинно вивчити. Концептуальна презентація й дослідження літературних традицій кожного з головних регіонів могли б стати першими сходинками до пізнання основи національної культури як душі.

"Закарпатський Парнас", як висловився колись Євген Маланюк, являє собою хоч делікатну, але запашну гілку нашої літератури. Цей простір є уламком давньої Балкано-Дунайської цивілізації, він відкритий більше до Середземномор’я, аніж до Заходу, тому, наприклад, закарпатці, попри триваліше історичне перебування в межах і контактах із Західною цивілізацією, є не настільки оксиденталізовані, як галичани чи волиняни. Це люди барвистого Півдня, вони дихають культурою насолоди, веселої гри. Хоча консервативна ментальність православ’я наклала дуже потужний відбиток на поведінку й мислення закарпатців-русинів, їхня літературна творчість двигтить щирою відкритістю до світу й дитячою радістю-насолодою життям. Попри тяжку і складну історичну долю цей народ – нащадок карпатських білих хорватів – зберіг суто слов’янську рису: тонко відчувати красу природи і життя. Саме вона вибухнула так веселково й дивовижно у малярській творчості блискучих закарпатських художників ХХ ст. А.Ерделі і Й.Бокшая та їхніх послідовників. Закарпатська література, яка вийшла на новий шлях розвитку у 1920-і роки, під пером В.Ґренджі-Донського, О.Маркуша, Ю.Станинця, Ф.Потушняка, І.Ірлявського, Зореслава набула характерних ознак соковитості і барвистості слова, якогось лагідного, містикального пантеїзму й безмежної віри в духовну силу свого Роду. Ця ж естетична тенденція збереглася і в провідних письменників післявоєнної доби – М.Томчанія, І.Чендея, П.Скунця. Звісно, вивчення й популяризація міжвоєнної закарпатської літератури мають нині особливу вагу: це найбільше замовчуваний та очорнюваний у радянський період пласт культури і найбільш потрібний для зрозуміння напрямних інтенцій краю в царині художньої словесності. Тож поява великого тому вибраних творів одного з провідних закарпатських письменників ХХ ст. Юлія Баршоша-Кум’ятського, який устиг вартісно "відзначитися" і в міжвоєнний, і в повоєнний періоди, може вважатися подією всеукраїнського значення.

Книжка побачила світ у серії "Письменство Закарпаття", що виходить за підтримки Закарпатської обласної державної адміністрації та Закарпатської обласної Ради. У цій серії вже вийшли в добротному поліграфічному оформленні твори М.Лучкая (знаменита "Історія карпатських русинів" у 5-ти томах, яка є одним із найфундаментальніших історіографічних трактатів нашого минулого), В.Ґренджі-Донського, А.Волошина, І.Ірлявського, О.Духновича, О.Павловича, А.Патруса-Карпатського.

Творчість Ю.Боршоша-Кум’ятського (Кум’ятський – від назви поетичного рідного села Великі Ком’яти, що на Виноградівщині) займає особливе місце в закарпатському літпроцесі ХХ ст.: своєю стилістикою і мовною вправністю письменник здійснив такий потрібний перехід від народницького етнографізму, що об’єктивно заволодів закарпатською літературою у 1920-і роки, яка тоді щойно почала відшукувати свої національні джерела, вирвавшись із прокрустового ложа москвофільства й церковнослов’янщини до ідейної та художньої повноти з орієнтацією на кращі здобутки тодішньої української літератури. Як помітив ще Є.Маланюк (див. дві його рецензії із "Вісника" "З Закарпатського Парнасу" (1933) і "Молоді поети Закарпаття" (1939) // "Книга спостережень". Т.1. – Торонто, 1962), кращі закарпатські поети (В.Ґренджа-Донсьикй, Зореслав, І.Колос (Кошан), Ю.Боршош-Кум’ятський) ніби розривалися у своїх естетичних уподобаннях між Тичиною й Рильським, між символізмом і неокласикою. Зрештою, на якийсь час перемогла "лінія Рильського" і це сталося передусім під впливом вісниківської літературної традиції ("Літературно-науковий вісник" і "Вісник" за редакцією Д.Донцова, празькі журнали "Студентський вісник", "Пробоєм", львівські націоналістичні журнали "Дажбог", "Обрії", "Напередодні", чернівецька "Самостійна думка" та ін.), що, як відомо, тяжіла насамперед до неокласики, вбачаючи у її монументальності і суворому лаконізмі запоруку "ствердіння" національного духу (теза О.Ольжича "Войовнича неокласика"). Ю.Боршош-Кум’янський якраз зблизився наприкінці 1930-х із вісниківством, його збірки "В Карпатах світає" (1935) і "Кров кличе" (1938) вийшли у "Книгозбірні" націоналістичного журналу "Пробоєм", який тоді редагував молодий критик і публіцист із Хустщини Степан Росоха, а збірка "З наказу роду" (1938) явно відтворює ідейний та естетичний вплив вісниківського неоромантизму. Саме ці збірки можна вважати вершиною творчості Ю.Боршоша-Кум’ятського, оскільки вся його подальша поезія і проза писалися в умовах совєтської окупації Закарпаття, тобто після 1945 р., і відображають усі "специфіку" того часу: самоцензурування, писання "на задані теми", недомовки. Як відомо, поет важко "пристосовувався" до умов нової влади, яка прагнула за своєю старою звичкою зробити його талант підспівувачем "правильної" ідеології. Під тиском поет погоджувався на певні компроміси, що протягом майже усієї післявоєнної творчості виявлялися в надмірностях теми "соціальних контрастів", прославляння СРСР тощо. Тому у випадку Боршоша-Кум’ятського можна говорити про великі втрачені можливості, про нереалізовану потужну перспективу закарпатської поезії. На це вказують і формальне багатство його лірики, і відпрацьована багата літературна мова, і легка мелодика віршів, що справді інколи відлунює "акордами Рильського".

До книжки, яка є найповнішим виданням творів Ю.Баршоша-Кум’янського, увійшли твори з усіх збірок, зібрано кілька недрукованих віршів, окремий розділ становить поезія в прозі, мала проза й публіцистика. Одну збірку, яка зберігалася в рукописі, – "Христос у Карпатах" — подано цілісно вперше. Видання цінне тим, що детально прокоментована кожна збірка у "Примітках", уважно вивірено редактором різні варіанти поезії, сумнівні текстові моменти. Тож вартує окремо подякувати літературознавцеві Дмитрові Федаці, який здійснив цю роботу. Упорядником книжки виступив син поета – Юлій-Богдан (1936-2003).
Єдине критичне зауваження, на наш погляд, можна зробити щодо передмови до книжки авторства Д.Федаки: у ній надто мало уваги приділено міжвоєнній добі, її особливостям і складнощам саме в Закарпатті, коли формувався світогляд Ю.Боршоша-Кум’янського і його естетичні засади, як і засади його покоління, яке нині малозрозуміле через довгий період забуття й очорнювання. Власне відсутність уважнішого прочитання контексту доби й зумовила такі курйози, як зарахування до міфічної "Празької школи" Наталени Королевої, В.Королева-Старого, Лади Могилянської, Галі Мазуренко. Ця помилка сталася об’єктивно: в сучасному українському літературознавстві триває нав’язане діаспорними науковцями (Ю.Шерех-Шевельов, Ю.Лавріненко та ін.), викривлене, тенденційне бачення такого явища, як вісниківський неоромантизм. У післявоєнний час, прагнучи вписатися в західну ліберальну систему вартощів, група українських науковців і культурників взялася довести, що націоналізм у міжвоєнну добу або не мав особливого значення, або це значення треба заперечувати. Тож щоб порізнити велике й цілісне явище вісниківства, тобто об’єднання великої групи письменників, публіцистів, критиків і науковців довкола ідеології та естетики журналу "Літературно-науковий вісник" (від 1933 р. – "Вісник"), що виходив у Львові за редакцією впливового критика і мислителя Дмитра Донцова від 1922 р., штучно було придумано реально неіснуючу в міжвоєнний час "Празьку школу". Це було зроблено всупереч таким очевидним фактам, як особливе значення для розуміння філософії та естетики вісниківства есеїстики Д.Донцова, який ще від початку 1920-х відчутно впливав на нову націоналістичну тенденцію в літературі, як наслідування іншими літературними журналами, де друкувалися т.зв. "пражани", насправді вісниківці, ("Студентський вісник", "Пробоєм", "Обрії", "Напередодні", "Самостійна думка" та ін.) усіх головних ідеологічних та естетичних формул і кліше ЛНВ-"Вісника", як об’єктивне існування і в міжвоєнну добу понять "вісниківці", "вісниківство" і "вісниківська література", як просто відсутність у Празі якогось ідеологічного чи теоретичного центру в той час і т.ін. Як бачимо, допущена в науці плутанина стала причиною ще однієї помилки, бо ж важко нам поєднати традиційний реалізм В.Королева-Старого чи тремтливий модернізм Галі Мазуренко із концептуальною неоромантикою вісниківства і думати, що за поетикою та естетикою тексту це все в "одному стилі".

І поезія Ю.Боршоша-Кум’ятського, і загалом видання із серії "Письменство Закарпаття" мають ту вагу, що вони дихають Україною, зберігають послідовну націоцентричну лінію. Адже відомо, що нині в регіоні реанімувався калічний русинський рух та його ідеологія, які доводять окремішність закарпатської мови та літератури яко власне русинських, не українських. Тому, мабуть, для власної ганьби чи не головний ідеолог русинства, науковець Іван Поп у своїй "Энциклопедии Подкарпатской Руси" (Ужгород, 2006) навіть не згадав імені Ю.Боршоша-Кум’ятського, як і імен численних талановитих інших закарпатських письменників і культурників, які були, за термінологією русинізаторів, "українофілами" (в т.ч. Зореслава, І.Ірлявського, І.Чендея, П.Скунця та ін.). Такий приклад новітнього замовчування людей, які принесли велику славу своєму краєві, говорить лише про лицемірність русинізму як ідеї, що нібито спрямована на всебічне збереження й піднесення цього регіону.

Теги: поезія, Боршош-Кум’ятський, русинство, книжка

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати