У пошуках миттєвостей істини, або Три художньо-документальні крапки від Дмитра Кешелі

У кінці лютого на телеканалі «Тиса-1» відбулася прем’єра довгожданого художньо-документального фільму «Гіркота солодкої землі».

У пошуках миттєвостей істини, або Три художньо-документальні крапки від Дмитра Кешелі

В епіцентрі картини –  величні й трагічні події березня 1939 року, тобто коли наша Срібна Земля на чолі з Батьком Волошином прагнула постати незалежною державою. Не судилося: з дозволу Адольфа Гітлера гортіївська Угорщина потопила Карпатську Україну в крові.

Мабуть, жоден глядач не залишився байдужим, дивлячись унікальну кіно­хроніку того часу або останні дні Президента в Лефортовській тюрмі. Відтак я вирішив «заарканити» автора сценарію фільму – відомого крайового письменника Дмитра Кешелю. Кешеля не був би Кешелею, якби не запропонував продегустувати вино власного клячанівського ґатунку, а саме з 12 (!) сортів винограду.

Перебачте, але, незважаючи на серйозну тему розмови, вважаю за доречне їх назвати: чорний, білий і черлений деловери, наші черлена й чорна ізабелли, молдова, фурмінт, рислінг, трамінер, золодьондь, лідія й каберне совіньйон. Напій вийшов до біса смачним і якісним – у міру гірким, і в міру солодким. Перебачте й те, що порівняю його з фільмом, де також уміло скомпоновано, перемішано художнє з документальним.

– Пане Дмитре, очевидно, слід почати з витоків…

 – Я народився в щасливі, райські часи, коли не було ні телебачення, ні газет. Хіба що лише в центрі села безперестанку співала «Галя». А пізньоосі­н­німи, зимовими вечорами, коли роботи, мовити б, обмаль, люди любили збиратися в хаті мого діда на вічурки, повічоркувати, зокрема й перемолочувати всю нашу історію. Особливо часто обговорювалися дві теми – вбивство єпископа Теодора Ромжі, яке сталося неподалік Клячанова та Іванівців, і феномен Карпатської України, події якої так чи інакше торкнулися ледь не кожної родини краю. Я тоді хоч ще й пас гуси під столом, але ріс дитиною допитливою, тому й завжди набридав рідним усілякими запитаннями. Ясна річ, мені й не снилося, що я колись стану письменником, творчою особистістю, що це все мені нагодиться для статей, репортажів, оповідань, романів. Одне слово, лише згодом, у 90-х роках, коли я працював на радіо, то поступово формував своє бачення Карпатської України. Як відомо, доти радянська держава писала свою історію, де Волошин був мракобісом, натомість народ мав свою, іншу, де Волошина глибоко шанували. Нещодавно я десь почув сакраментальну думку, мовляв, поле бою після бою належить історикам і мародерам. Лише за моє життя історія переписувалася кіль­ка разів, причім одними й тими ж ученими. Я ж зустрічався з багатьма учасниками тих бурхливих подій, приміром, із Юрієм Станинцем, Олександром Палаташем, Василем Палаташем, Олександром Пайкошем. Учитель із Медве­дівців Карло Горват приніс мені свої спогади на редагування. Врешті і з’явився на радіо цикл передач про нашу кількаденну державність. Пізніше на телебаченні виник задум створити й серію документальних речей про таких потужних постатей, як Теодор Ромжа (фільм «Осіння Голгофа Теодора Ром­жі»), Іван Марґітич (фільм «Це ми, діти твої, Господи!») й Авґустин Волошин. І Бог мені посприяв утілити ідеї. До речі, акцентую, що «Гіркота» не готувалася саме до 70-річчя Карпатської України, – абсолютно ні: фільм виношувався давно, сценарій писався довго. За оста­нні роки я перечитав, перелопатив десятки праць, томів, тонни матеріалів, сти­каючись із діаметрально протилежними описами, висновками, тому доводилося шукати свою лінію.

– Урівноважену, середню, без крайнощів?

 – Можна й так сказати. Я відразу відмовився від політичного проекту, який би викликав дискусію, полеміку; я не хотів ставати на чийсь бік, давати комусь правду, когось спаплюжити й когось розхвалити, когось очорнити, а когось вибілити. Я поклав за мету зробити художньо-документальний фільм пізнавально-просвітницького плану. У кожної людини своя правда, у демократичному сус­пільстві й поготів, але водночас істина одна, та й народна мудрість гласить: бійся людини, яка вважає, що знайшла істину, бо в такому разі вона втратила розум. Тому я між різними прав­дами шукав не істину, а її миттєвості. Я чимало взяв із розповідей очевидців, я їм більше довіряв, ніж історикам. Наприклад, цікавий і важливий факт: жоден із очевидців не підтвердив, нібито керівництво Сойму або Карпатської Січі гнало юнаків на Красне поле силоміць. Той же Юрій Станинець переконливо доводив, що вибух патріо­тизму був надзвичайним, що народ го­рів бажанням здобути свободу, незалежну державу, тому молодь і йшла на самопожертву. І головне: фільмом я не намагався розставити всі крапки над «і», навпаки – я поставив три крапки, залишивши простір для роздумів, інтерпретацій.

– Образ Волошина глибоко зворушливий...

 – Це ерудит, інтелектуал, науковець, літератор, духовний і політичний діяч європейського рівня. Вивчаючи біографію Президента, я дуже про­йняв­ся його долею, емоційно сприймаючи всі її несподівані повороти, зиґзаґи, випробування. Оті дві сцени в камері я виписував у себе вдома, в Клячанові, під Ловачкою (назва гори. – М.Ф.), там вирішивши покласти в основу філь­му тюремну тяготу Волошина, аби через це розкрутити, подати його життєвий шлях. Осінь 2007-го, ніч, світла нема, за вікном – дощ і вихор. А я собі сиджу при гасовій лампі, біля печі. І раптом натурально уявляю, як то було чоловіку за тисячі кілометрів від рідного дому, що творилося в його муж­ній і вразливій душі. Дітей нема, дружина померла, одні друзі заарештовані або вбиті, другі – зрадили, треті – у бігах, за кордоном, невідомо де. Тобто на батьківщині – суцільні могили й хрести, а ще на чужині щодня – допити, допити, допити. Михайле, мене така охопила депресія, я впав у такий відчай, що опісля три місяці не міг підійти до тих паперів і продовжити: боявся. Це ж така людська трагедія! Волошин – це шекспірівська постать! Ми й нині не доросли до її розуміння і навряд чи колись доростемо.

Я – письменник. І для мене нема ні лівих, ні правих, ні націоналістів, ні се­паратистів – для мене є мій народ зі своїми мріями, помислами, чеснотами й недоліками. Тому я й підбирав для історичних екскурсів людей різних поглядів, переконань. І не помилився. Микола Веґеш, Сергій Федака, Михайло Алмашій – кожен по-своєму великий, неординарний, неповторний. Колись Іван Марґітич казав мені: «Митре, ми – два пастухи однієї отари. Лиш я стою з одного кінця поля, а ти – з дру­гого. Як я не маю права не прийняти на сповідь блудницю, злодія і не відпустити їм гріхів, так і ти не можеш ділити свій народ, вбивати клин між людьми». Фільм викликав пристойний резонанс: вже за тиждень я дістав безліч схвальних відгуків із усього Закарпаття, мені телефонували з Чехії, Словаччини, Канади. Суть подяк у тому, що картина орієнтована на всіх, її діапазон такий, що й простий чоловік має можливість почерпнути собі щось, і професор.

– Де фі­льмували?


 – Зауважу, що знімали стрічку близько року. Ясна річ, не щодня, а коли дозволяла погода певної пори року. Це і Ужгород, і Хуст, і Рахів, і, звісно, село Келечин; це природа і Хустського, і Між­гірського, і Воловецького районів. Я доволі довго шукав село, яке б задовольнило і горами, і небесами, і величчю панорами. Врешті зупинився на Вільшинках Перечинського району. До­помогла завідувачка бібліотеки того села Марія Мовнар. У фільмі багато символічних сцен. Приміром, одна з основних, як на звичайній роботящій селянській родині, котра, йдучи вгору на поле збирати картоплю, ніби під­німається в небеса, тримається земля, увесь світ. Я почав родиною – родиною й закінчив. Таке собі обрамлення сі­м’­єю, що уособлює всі сім’ї, тому й персонажі – безіменні. Очевидно, що й кі­нохроніка несе неабияке художнє навантаження: це ж не просто ліп-ляп, ліп-ляп – там усе продумано до деталей, там усе на своєму місці. І що важливо: левову частку хроніки глядач побачив уперше за 70 років. А звідки я її діставав, най буде допоки секретом. І таке. Якщо взяти еквівалент творчості, то ця «Гіркота...» – що написання й видання одного чималенького роману. Саме десь стільки душевних, літературних сил фільм висмоктав із мене.

– А як народилася оксюморонна назва фільму?

 – З дитинства тямлю, як ми з ді­дом Василем ходили на Ловачку на виноградники. А на горі тяжка, кам’яниста земля. І я, малий, постійно лаяв її: «Діду, та се не земля, а фрасова каріка!» «Копли, Митрику, копли!» – так зазвичай заспокоював мене дід. А одного разу, закінчивши копати, узяв жменю землі і вповів: «Ану, Митрику, понюхай нашу землю!» Я вдихнув – і мені ніби запахло свіжим хлібом. «Ниґда не гріши на нашу землю, бо земля, на якуй ти жиєш, майсолодша. І за неї мож умерти», – додав дід. Також першорядною смисловою опорою, квінт­есенцією у фільмі були ці слова, які свідчили, що молоді хлопці недаремно полягли на Красному полі за нашу землю, за волю. Вони – святі. І політ чайки над бурхливою, повноводою Тисою – це душі отих невинно убієнних. Так-от, недавно, як копав землю, і виринула із закапелків мозку дідова філософія, наука. «Господи, яка солодка наша земля, але скільки гіркоти їй довелося пережити!» – вихопилося з єства. Так і поєднав антоніми, так на цьому варіанті й зупинився.
 
– Будь-який фільм – це робота колективу.


 – Безперечно. Я всім безмежно вдячний за терпіння, розуміння. Перевершила мої сподівання режисер-постановник Лінда Янкович. Причім це її перша масштабна робота. До речі, у фільмі навіть різні панорами пов’язані з творчістю крайових корифеїв живопису: осінь нагадує полотна Бокшая, гори й небеса – полотна Коцки, одяг – полотна Манайла. Калап долу перед Анатолієм Філіповим, котрий перевті­лився в Авґустина Волошина, перед операторами Володимиром Дудою і Бийлом Баллою, монтажером Світланою Томорі, музичним редактором Артуром Венгрином, виконавицею балади Яною Садварі і, звичайно, перед моїми «жоною» Вірою Кобулей, «доньками» Олександрою Талабірою і Наталією Штефуцою.

– І меркантильне: які гонорари отримали творці картини – гіркі чи солодкі?

 – Поки ані гривні. Що­правда,   обіцяють з усі­ма розрахуватися.

P.S. Повтор фільму відбудеться 14 березня о 20-й годині і наступного дня о 18-й на телеканалі «Тиса-1».

Михайло Фединишинець, ЗІА "Простір"
11 березня 2009р.

Теги: Закарпаття, Дмитро Кешеля, фільм, Карпатська Україна, Тиса-1

Коментарі

Юрий 2009-03-30 / 23:58:00
Фільм потрібний. Критикують всіх - і тих хто говорить і тих хто мовчить. Мотиви - заздрість, ворожість, недоумкуватість, ... - повний перелік людських вад

для "критиків" 2009-03-27 / 15:58:00
критикувати завжди легко, а самому зробити? критикуєти роботу автора, а самі ви хто? - повний нуль.

Для МК 2009-03-23 / 11:02:00
Дуже примітивний фільм, на жаль. Запросіть професійного режисера. щоб не потряпляти в подібні конфузи.

istvami 2009-03-20 / 19:45:00
Istorik: ne istorik vi, a szovjetskij propagandist:


1. O kakoj fashistskoj Vengrii vi pishete? Povtorjajete obvinenija sovjetskich vlastej, kogda oni sobirali narod b Gulag... Ni Horthy, ni Vengrija ne bili fashistimi!

2. Svidetel sobitij na Vereckom perevale nedavno pisal, chto rech idet a 20-25 chelovek, kotorije bili obezoruzheni vengerskoj "curavoj armijej". Poskolku vse bili is Galicii, to-jest bili grazhdane Polshi, ich peredali polskim vlastjam. Odnako, poljaki ich rasstreljali i nochju trupi pochoronili na vengerskoj storone granici... Odin mestnij zhitel bil svidetelem, i vam kak istoriku ego vospominanija naverni izvestni...

3. Esli bi A. Brody bil fashistskim posobnikom, on bezhal bi iz strani ne gljadja nazad (kak eto Voloshin sdelal). No on, pochitatel russkoj kulturi, naivno, s nadezhdoj nachal peregovori a sov. vlastjami... Eto bila ego rokovaja oshibka...



азаПРОффессор 2009-03-14 / 14:31:00
Пане МИТРЕ! Якщо наша чилядь ,буде учити історію Карпатської Украіни по Вегешам і Федакам ,то ніколи не будуть знати правду,а за фільм, особливо кінохроніку,дякую.

историк 2009-03-12 / 09:34:00
1939 год, наверное, всегда будет приковывать к себе интерес и документалистов и историков и политиков и обычных людей. Документы рассекречены – любой желающий может почитать. Товарищ Бродий без устали благодарит товарища Хорти за 1600 пенгов ежемесячно, которые выделяются на его содержание и 2400 пенгов в месяц, которые фашистская Венгрия выделяет на его газету «Руске слово». Товарищ Хорти в свою очередь с собачьей преданностью глядя в глаза благодарит товарища Гитлера за разрешение оккупировать Закарпатье. Отец Волошин обивает пороги европейских столиц, пытаясь доказать неправомочность оккупации Закарпатья.

А несколько сотен совсем еще молодых ребят просто взяли в руки оружие и стали защищать свою страну. И погибли. В это трудно сейчас поверить, но в то время они были ЕДИНСТВЕННЫМИ, кто посмел в мире противостоять фашизму. Сотни погибли в бою, сотни расстреляны на Верецком перевале. Есть ли справедливость в мире? Можно почитать историю дальше. Через несколько месяцев начнется II мировая война. Польша (активно участвовавшая в расправе над сечевиками) будет разгромлена за несколько дней, в Катыне войсками НКВД будут расстреляны сотни теперь уже польских военных. Это не злорадство. Это история. Закончится война, советская армия освободит Закарпатье, дойдет до Будапешта и Берлина. В бункере отравится товарищ Гитлер, бежит в Португалию товарищ Хорти, умрёт в тюрьме отец Волошин, как фашистский пособник будет повешен товарищ Бродий.

Пройдут десятилетия и появится много версий и трактовок событий 1939 года. И такое же количество истин.

Будут государственные пафосные мероприятия на местах захоронений сечевиков и... и нельзя тут не вспомнить песню "То, что я должен сказать", которую пела группа «Аквариум» об афганской войне, а задолго до них - Вертинский о русско-японской войне 1905 года, но которая и сейчас и к месту и в тему:

«И никто не додумался просто встать на колени

и сказать этим мальчикам что в бездарной стране

даже светлые подвиги это только ступени

в бесконечные пропасти к недоступной Весне»


НОВИНИ: Культура

10:52
Сьогодні, у четвер, в Ужгородському скансені відкриється виставка Мирослава Ясінського "Карби"
17:49
В ужгородському скансені відкриється виставка "Світ писанки"
05:49
У квітні в Ужгороді пройде VIII Міжнародний фестиваль "Музика без кордонів"
00:16
У середу в Хусті стартує IІ Всеукраїнський театральний фестиваль "FantaziaFest"
13:31
У скансені в Львові завершують масштабну реставрацію садиби з закарпатської Іршавщини
05:50
Із безодні
22:26
"Закарпатську" "Маріупольську драму" з успіхом показали в Києві
17:55
У Хусті відбулися нагородження переможців і гала-концерт ХІІІ Відкритого фестивалю-конкурсу стрілецької пісні "Красне поле"
15:41
Відвертий щоденник чи казка для європейців: як читати "Війну з тильного боку" Андрія Любки
15:09
У Хусті відбудеться нагородження переможців та гала-концерт Відкритого фестивалю-конкурсу стрілецької пісні "Красне поле"
14:25
Закарпатський облмуздрамтеатр розповів про свої найближчі події
14:26
У суботу в Хусті зіграють прем’єру вистави про Августина Волошина
15:11
Як відомі українські письменники хотіли поселитися на Закарпатті
08:20
/ 1
Обережно, любов
11:16
/ 1
Автор споруд ПАДІЮНу і "Едельвейсу" представив в Ужгороді виставку акварелей
22:08
/ 1
"Маріупольську драму" покажуть в Ужгороді та Києві
10:12
/ 1
У четвер відбудеться концерт Закарпатського народного хору "Загуди ми, гудаченьку"
11:08
Закарпатська філармонія запрошує на концерт "Музичне мереживо бароко"
05:09
У коледжі мистецтв ім.А.Ерделі провели конкурс дитячого малюнку
17:34
/ 1
В Ужгороді відбудеться "вуличний" поетичний марафон
20:11
До Дня Валентина в Ужгороді відбудеться романтичний вечір "Любов в опері"
03:44
/ 2
Кошиці, Пряшів і Михайлівці
11:06
У Румунії вийшла книжка про князя Корятовича
18:00
В Ужгородському замку "камерно" виставили "Художню спадщину Імре Ревеса на Закарпатті"
17:48
/ 2
"Жадан і Собаки" відвідають Ужгород і Мукачево в межах Благодійного зимового туру
» Всі новини