Андрій Гаваші: "Футбол став іншим і ми мусимо йти в ногу з часом"

— Андрію Андрійовичу, сьогодні зовсім інше ставлення до футболістів, ніж у ті часи, коли ви розпочинали займатися футболом. Тоді футболісти рівня київського «Динамо» були популярні як космонавти. Скажіть, як саме вам із провінційного Ужгорода вдалося потрапити до цього знаменитого клубу?

— У 1956 році мене ще зовсім молодим юнаком запросили до команди ужгородського «Спартака», яка була учасником чемпіонату СССР в класі «Б». Спочатку довелося цілий рік просидіти на лаві запасних, оскільки ворота ужгородців надійно захищав досвідчений голкіпер Рудольф Білічко. Восени 1959 року мене разом із Василем Турянчиком та Йожефом Сабо запросили до київського «Динамо». Справи на той час у киян були кепські (вони із московським «Спартаком» перебували в кінці турнірної таблиці). Через те, що легендарний голкіпер киян Олег Макаров на той час був травмованим, я відразу потрапив до основного складу команди. Як кажуть, із корабля на бал, у моєму випадку, із лави запасних — на гру із англійською командою «Тотенгем». У чемпіонаті СССР на той час була перерва, і ми зіграли з ними товариську гру. Незважаючи на те, що в своєму дебютному матчі ми програли з рахунком 1:2, тренери тої осені мене поклали в основний склад «Динамо», який зміг піднятися з 12-те на 7-ме місце.

— Після «Динамо» ви повернулися до Закарпаття...

— Після гри в київському «Динамо» я з 1962 до 1966 року виступав за ужгородську «Верховину», де більшість ігор провів не як воротар, а як нападник, навіть одного сезону став кращим бомбардиром цієї команди. Мені здається, що на сьогодні я навіть не торкнувся б м’яча, настільки змінилися вимоги до гравців порівняно з попередніми роками. Паралельно вчився на фізико-математичному факультеті Ужгородського Державного університету. Дружину після закінчення університету направили на роботу до Перечинської лікарні, ми жили у її батьків. Нас було дуже багато для двокімнатної квартири, але це були настільки приємні люди, що жодних незручностей не відчував. Розпочав свою трудову діяльність у Перечині на соко-винному заводі, і разом з тим грав за місцеву футбольну команду «Хімік». Взагалі я вдячний Перечину, який зробив із мене інженера, з особливою повагою згадую тодішнього директора соко-винного заводу Василя Івановича Григоренка як надзвичайно талановитого керівника. Лише приємні спогади залишилися в мене і за часи роботи в конструкторському бюро заводу «Стеатит», яке очолював Євген Іванович Макара.
 
У 1967 році перечинський «Хімік» став переможцем чемпіонату Закарпатської області, а наступного сезону команда успішно виступила на першість серед аматорських команд у західній зоні України. Це сталося, на мою думку, завдяки фанатичній підтримці другого секретаря райкому партії Михайла Васильовича Зайця. Всіх, хто став чемпіонами 1968 року, не згадаю, але декого пам’ятаю. Це — І. Диковець, С. Грицьо, В. Ладані, В.Качала, Й. Ганич, Л. Томаш, І. Гафич, М.Реган, Т. Новак, С. Мадяр, Ю. Геваза. Ю. Янкович. Тренував гравців тодішнього «Хіміка» Берталон Берталонович Вейк.

— Наприкінці сімдесятих перечинці були одними з лідерів закарпатського футболу і, на відміну від команди чемпіонів 1967 року, за команду не грав жоден легіонер. У чому був секрет такого швидкого підйому команди?

— На мій погляд, цей очевидний результат успіху став можливий лише завдяки системному під­ходу до навчаль­но-тренувального процесу при підготовці до сезону, адже на рівні аматорського футболу це мало хто робив. Більшість гравців команди були особистостями високого інтелектуального рівня. Михайло Манзулич, Василь Стецьо та Борис Іпполітов на той час уже мали досвід виступів за команди майстрів. Наполегливі тренування, відпрацювання кожного елемента гри до рівня автоматизму, колективні дії команди та дисципліна як ігрова, так і в житті — такими були принципи роботи з гравцями команди. Мною застосовувалася заохочувальна система, за якою щомісяця визначався кращий гравець, а також за результатами першого кола та сезону хлопці отримували преміальні, окрім цього, керівництво лісохімкомбінату виписувало кожному футболістові дрова та кукурудзяну муку. Водночас обов’язковими були теоретичні заняття з гравцями команди. Окремо проводилася робота з уболівальниками, це успішно через пресу здійснював Сергій Баранчик, і, як наслідок, ми спостерігали на стадіоні справжній театр, де кожен чітко знав і виконував свої ролі. Уболівальники приходили на гру з тріскачками, трубами, навіть використовували заводські гудки, це відбувалося, наголошую, на футбольному стадіоні, де відсутні бігові доріжки і гравці перебувають за два-три метри від уболівальників. Присутність на матчах кількох тисяч уболівальників створювало футбольну ауру, за якою команда не мала права на поразку. У 1978 році ми стали переможцями в першій лізі Закарпатської області, а в наступному сезоні перечинський «Хімік» здобув кубок області та зайняв друге місце у чемпіонаті. З приємними спогадами і теплими словами згадую гравців команди: Петра Опачка, Василя та Бориса Іпполітових, Михайла Мулесу, Михайла Феделеша, Василя Зизича, Олександра Ганича, Йосипа Васо, Михайла Костя, Йосипа Новака, Михайла Мордованця, Василя Стеця, Михайла Манзулича, Петра Бакайсю, Василя Мицьку, Івана Новака, Василя Лінтура. Окрім досвідчених гравців, у чемпіонаті 1979 року виступали і молоді гравці: Юрій Пономаренко, Іван Погоріляк, Ярослав Мешко та Михайло Вогар. Достойну зміну готував для дорослої команди Петро Петрович Мегеш.

— Багато чого ми з вами фізично не зможемо обговорити і донести до читача в цьому інтерв’ю, але дуже хочеться почути від людини, яка пропрацювала чотири роки за радянських часів і 12 років у незалежній Україні головою Федерації закарпатського футболу, що змінилося в футбольному житті взагалі та в закарпатському зокрема? 

— Футбол став швидкісним і жорстким, всі навчилися грати в колективну гру, що колись застосовував Валерій Лобановський, але на сучасному етапі розвитку футболу цього не достатньо. Одною із головних запорук виховання сучасних футболістів є наявність відповідних умов для тренувань. У нас навіть на центральному полі ужгородського стадіону «Авангард» не сучасного рівня газон, а лише трава, яку косять та поливають. Про інші футбольні поля годі говорити, на таких неможливо виховати футболістів високого рівня. За радянських часів Закарпаття називали «кузнею» футболістів, але все це було за рахунок масовості цього виду спорту в нашому краї. У світі футбол прогресує.

Як найпопулярніший вид спорту, футбол став великою дипломатією. На мою думку, насамперед футбольним господарством необхідно серйозніше займатися на державному рівні. Якщо ми не хочемо «пасти задніх» серед інших країн світу, нам терміново потрібно будувати стадіони з сучасними футбольними полями та газонами, роздягальні, спортивні зали. У нашому краї не вистачає спеціалізованого футбольного інтернату, до речі, такий би міг бути створений на базі Перечинської школи-інтернату. Всі передумови для цього в Перечині є. Не можу дивитися, як для юнацьких команд, які є одними з кращих в Україні, не створено елементарних умов для тренувань — у роздягальнях відсутня гаряча вода. Такого не було навіть у мої юнацькі роки, коли ми виступали на ужгородському стадіоні «Спартак», де була тоді дерев’яна трибуна, але гаряча вода була завжди.

— Андрію Андрійовичу, я особисто вам бажаю міцного здоров’я, снігу до червня на гірськолижних курортах, а влітку обов’язково зустрітися на тенісних кортах і продовжити нашу приємну бесіду. Щасти вам.

Теги: Андрій Гаваші, футбол

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати