Василь Васюта: "До смерті пацієнта звикнути неможливо..."

Вже 44 роки триває медична ка­р’­є­ра головного лікаря Мукачівської ЦРЛ Василя Васюти. І свій 60-річний ювілей він зустрічає на роботі. У вік, який в Україні називають пенсійним, Василь Васильович виглядає бадьоро і сповнений енергії, тому про пенсію навіть не думає. Він стверджує, що не любить помпезних ювілеїв і святкувань днів народження, приймання привітань, яких сьогодні, 5 лютого, буде, можна не сумніватися, дуже багато. Не могли залишитися осторонь такої дати й ми, редакція «Старого Замку «Паланку», тому й попросили іменинника напередодні розповісти читачам про його трудовий шлях.

Керують і в 70

 – Василю Васильовичу, чи вважаєте, що в 60 років чоловік повинен припиняти роботу й іти на заслужений від­починок?

– Ні, звісно, я так не вважаю. І не тому, що самому виповнюється 60. У цьому віці чоловік набирається досвіду в роботі, стає мудріший, більш стриманий, виважений. З’являються інші погляди на проблеми і можна вирі­шити навіть таке, що не міг розв’язатити у 25–30 років. Вважаю, що в 60, якщо дозволяє здоров’я, звичайно, можна повноцінно працювати (а коли хворий, то і в 30 небагато зробиш). Є чимало при­кладів, коли люди і в 70, і старші успішно керують країнами, вирішують державні проблеми. А скільки вдасться ще попрацювати, не знаю: як Бог дозволить.

– Тож про відпочинок наразі не думаєте?

– Поки що ні. У нас ще непочатий край роботи, чимало невирішених питань в охороні здоров’я, розв’язання яких намітили на 2009 рік, незважаючи на кризу. На підсумковій медичній раді я сказав, що криза, очевидно, в Україні є, але вона проходить повз нашу лікарню. У нас маса задумок, як поліпшити матеріально-технічну базу, лікувально-оздоровчий процес, саме лікування хворих у стаціонарних підрозділах, і в поліклініці.

 Зі студентської лави – в начальники

 – Коли 17-річна молода людина вирішує вступати на медичний факультет, вона усвідомлює, куди йде і що на неї чекає?

– Мабуть, не всі це розуміють. Я подався до сфери охорони здоров’я раніше. 1954 року вступив до Між­гір­ського медучилища, яке успішно закін­чив через 4 роки. Тобто свій трудовий шлях почав у 16. І хотів бути медиком не заради білого халату. Я мав хворого батька, бачив, як це важко, коли людина недужа, і яка вона вдячна медичним працівникам, якщо вони професіонали й можуть допомогти. Тому й вирішив стати лікарем. Думаю, молодь нині не усвідомлює, яку стежину обирає, бо дуже багато медпрацівників несумлінні у роботі, не знають медицини, не хочуть лікувати, залишають професію, переходять у бізнес тощо. А справжній медик повинен перебувати на посту і вдень, і вночі, й у вихідні – так, як це відбува­ється, наприклад, у Мукачівській ЦРЛ, де лікарі завжди біля хворого тоді, коли йому це потрібно. Це дає результати, і лікарня, зокрема, заслужила репутацію хорошого медичного закладу. Це радує.

– Розкажіть трохи про свій професійний шлях. Як уже згадали, закінчили медучилище, а далі?

– Училище я закінчив із відзнакою, яка давала право складати лише один профільний іспит (фізику) при вступі до університету. Я так підготувався до екзамена, що дістав лише трійку і не пройшов конкурс. Тому пішов працювати фельдшером у с. Пістрялово Мукачівського району. Там пробув рік, продовжуючи штурмувати фі­зику. Зрештою, склав її на відмінно і таки вступив на медичний факультет Ужгородського університету. Під час навчання я практично всі роки працював на ужгородській станції швидкої допомоги. Підробляв, як і багато інших студентів. У суботу й неділю були чергування, які приносили якийсь заробіток, а тому батькам було легше утримувати свого студента.

Після університету мене направили головним лікарем в с. Кобилецька Поляна Рахівського району. У цій лі­карні на 80 ліжок я відразу став «великим начальником». Ще нічого не знав, бо ж щойно зі студентської лави, а довелося керувати досить великим колективом. Однак удалося. Ме­не помітили, і буквально за кілька років перевели до Рахівської ЦРЛ заступником головного лікаря. Там попрацював зо 3 роки, відтак через сімейні обставини перевівся до Мукачева, де став терапевтом, а потім завідувачем інфекційного відділення. Керував ним понад 15 років. І, нарешті, 1998-го став головним лікарем Мукачівської ЦРЛ –   працюю тут уже 11-й рік.

Нам потрібні професіонали

 – Ви казали, що хотіли стати лікарем, щоб допомагати лю­дям і відчувати їхню вдяч­ність. Але ж у вашій професії не можуть бути лише позитиви. Напевно, за тривалу кар’­єру траплялося всяке…

– Я абсолютно не шкодую, що став лікарем. Люблю свою справу і йшов у неї цілком свідомо. Ще перед навчанням чудово знав, що буде важко. І сьогодні бачу: для тих, хто хоче чесно працювати, медицина – дуже непроста річ. У мене двоє синів і донька. Один хлопець пішов моїми слідами – нині завідує інфекційним відділенням, а інших дітей у медицину я не пустив. Вони, щоправда, не дуже й хотіли, бо бачили як важко батькові й братові. Тож другий син став економістом, а донька навчається на третьому курсі юридичного факультету.

– Але, напевно, колись були  думки й про те, щоб залишити свою професію? Наприклад, у першій половині 90-х років, коли лікарі місяцями сиділи без зарплати.

– Ні, чесно вам кажу: я ніколи не збирався кидати медицину, і не залишу її, доки й житиму. Тих, хто любить лікарську справу, я переконую вступати на медичний факультет. Нам потрібні професіонали. Це складна робота, але хтось її повинен виконувати.

– Вам довелося бути й лікарем-практиком, і керівником. Скажіть, що важче:  за­раджувати хворому чи керувати медиками?   

– Якщо відповідально ставишся до  праці, то складно все: і керувати, і лікувати. В обох випадках є нюанси, які маєш вирішувати, до того ж дуже швид­ко, щоб був позитивний результат.

– Нерідко люди нарікають на рівень нашої медицини і  професійність лікарів. У принципі, такі скарги були і в радянські часи. На вашу думку – людини, що працювала і в СРСР, і в незалежній Україні, – коли щабель ме­ди­ків і медицини загалом був вищий?

– Ну, в період Радянського Союзу я ще не був у такій гущі справ, як нині. Не стикався з підвищенням курсової підготовки, кваліфікації медпрацівників. Ліпше став це розуміти в останні 15–20 років... Можу сказати, що хороші лікарі у нас були як у часи СРСР, так і тепер. Той, хто хоче навчитися допомагати хворим, буде це робити. Він   підвищуватиме свій професійний рі­вень у вільний від роботи час, навіть у відпустці. Нині можна домовитися про стажування за кордоном і так ставати справжнім лікарем. Медик, що сер­йозно переймається своїми хворими, а не сидить по кав’ярнях, може стати зре­штою висококласним фахівцем.

– До вас, напевно, щороку при­ходять випускники медичних навчальних закладів. Що можете сказати про їхній рівень підготовки.

– У часи, коли я був студентом, молодь ставилася до навчання сумлінніше, ніж сьогодні. Цим, я думаю, все сказано.

– Тобто ви не надто задоволені рівнем підготовки молодих колег?

– Наше покоління вчилося відпо­відальніше. Нині ж чимало студентів насправді не хочуть здобувати освіту, декотрі пішли на медфак суто заради білого халату. Але ми стараємося, якщо вже вони тут, підготувати їх максимально: даємо можливість вчитися від старших колег, затримуємо біля пацієнтів, направляємо на підготовку, тестуємо якомога частіше. Одне слово, робимо лікарів із тих, хто цього справді хоче. А хто не хоче, ніколи й не стане, – хіба лиш званням хизуватиметься. 

– Подейкують, нерідко ви­пуск­никам доводиться платити керівникам медичних закладів, аби мати роботу. Що на це скажете?

– У нас такого нема. Та й як таке може бути? Якщо маємо вакансію, беремо на роботу кращих сту­ден­тів. Щороку я звертаюся на факультет із заявкою, що потребую лікарів із певної спеціальності, і молоді фахівці йдуть до нас. Я прошу, щоб мені підготували спеціаліста, бо він мені потрібен, то як можна за це вимагати якісь гроші?

Без влади – ніяк

 – Що вдалося зробити в лі­карні за 10 років, які ви нею керуєте.

– Коли я став головним лікарем, припустився одної серйозної помилки: не сфотографував те, що було. Можна  б зробити стенд і розділити його на дві частини. На одній написати «Так було», на іншій – «Так є». Тоді б ви все побачили самі. 1998-го мером став Віктор   Балога і найперше засідання виконкому він провів у пологовому будинку. Вже це свідчить про те, що медицина у місті геть занепала і її слід було негайно рятувати. Тоді міська влада взялася допомагати лі­карській галузі спинатися на ноги. Я пам’ятаю часи, коли в нас текли всі дахи, приміщення були обшарпані, підвали затоплені каналізаційними водами. Не мали таблетки дати пацієнтові, люди приходили зі своїми перинами, не було ні тепла, ні води. Це настільки жахливо, що не хочеться навіть згадувати. Чесно сказати, сьогодні я б добре подумав, перш ніж очолити господарство в такому стані.

Нині ж я радо говорю, що Мука­чівська ЦРЛ – найкраща в області й одна з кращих в Україні, як і лікарський колектив.

– Виходить, без допомоги міської влади нічого б не вийшло?

– Думаю, що ні. Лише з допомогою керівництва Мукачева, районної ради та райадміністрації, з якими останні роки тісно співпрацюємо, ми твердо стали на ноги. Саме завдяки спів­праці та, безумовно, ставленню Віктора Балоги, Василя Петьовки, ниніш­нього мера Золтана Ленд’єла, голови мука­чівської РДА Іллі Токаря та інших до медицини, можна було досягнути успіхів, якими  можемо похвалитися  сьогодні.

Нині у нас чудова технічна база. Ніде в області немає стільки сучасної медапаратури, як у нас. От і тепер їду в Київ, у Феофанію, щоб подивитися, як працює медичне обладнання там, і, якщо буде можливість, відправлятимемо наших людей у відрядження, щоб підвищити їхню кваліфікацію для роботи на тих апаратах, які маємо тут. Наприклад, цікавить робота літотриптера (апарат, призначений для дроблення камінців у сечовидільній системі. – Авт.), який є лише в інституті урології, у Феофанії та Мукачеві.

– В Україні вже тривалий час ведуться розмови про платну медицину й медичне страхування. Гроші за лікування з ініціативи мера Києва Черновецький, який запровадив  плату на майже всі послуги поліклінік і лікарень, стали брати медзаклади столиці. Як ставитеся до цього?

– Ставлення до ініціатив Черновецького в мене вкрай негативне. Думаю, цей крок неправильний. Він зробив не страхову, а комунальну медицину. А її оплатити може лише людина з добрими статками. Бідніші ж не можуть собі дозволити розраховуватися за лі­карські послуги і, відповідно, не матимуть необхідного обстеження. Що ж до страхової медицини, то з огляду на нинішню фінансову кризу, думаю, вона на багато років померла. Для її функціонування у країні має бути розвинена економіка, щоб підприємства могли платити за лікування своїх працівників. При слабкій економіці це неможливо.

А взагалі я завжди виступав за страхову медицину. Вона має право на життя, як, зрештою, і приватна, і змішана. Але страхова дала б багато шансів покращити здоров’я людям із низькими чи середніми прибутками. Багаті  знайдуть, де лікуватися: у приватних клініках України або за кордоном.

Завдяки дружині

 – Професія медика важка, і без підтримки близьких обі­йтися не так легко. Хто під­тримував вас у роботі всі ці роки?

– Безумовно, в мене є людина, що завжди мене підтримує, – це моя дружина Надія Іванівна. Якби не мав такої супутниці в житті, якби вона не розуміла роботи медиків, то не впевнений, чи зумів би зробити те, що вдалося мені разом із колективом за останні 10 років. У цьому велика заслуга і моєї дружини, яка ніколи не питала, де я був, якщо приходив опівночі, не допитувала, куди йду, якщо біг із хати о шостій, навіщо йду, якщо о третій ночі рушав перевіряти роботу колег. Тож вона із порозумінням ставилася й ставиться до вимог медицини. Хоча, звісно, сім’я втратила багато чого через те, що через роботу я не мав нагоди приділяти їй достатньо часу.

– Кажуть, лікарі рано чи пізно перетворюються на циніків. Це такий своєрідний самозахист, бо важко пропускати через себе біль усіх пацієнтів…

– Мене часто переконували, що лікар може змиритися зі смертю па­цієнта. А я весь час довожу, що погоджуватися з таким не можна. Я працював в інфекційному відділенні, де помирали люди. І щоразу помирав разом із ними. Мені було важко, бо ці люди стояли перед очима, і я постійно катував себе думкою, чи все зробив, аби врятувати життя. Людина не має права помирати з вини медичного працівника. Ми повинні все зробити правильно, щоб продовжити життя хворому. Якщо ж пацієнт помирає, то лише тому, що лікар не зумів допомогти. І сам Бог.

Теги: Мукачево, лікарня

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати