КОЛЕГА БОГА, або Острів’янин Панейко

Цей художник, власне, робить незбагненні речі не тільки з простором, але й із часом. Він вміє розповідати казки, а ще краще – їх малювати. В його ж власній казці багато йдеться і про магію – себто, мистецтво… Мистецтво потрібне для того, аби люди відкривали у ньому себе. Мистецтво, як і життя – це вічна дорога, основна принада якої – можливість іти, не досягаючи пункту призначення (бо ж інакше шлях скінчиться). Мистецтво – це внутрішня потреба. Ігор Панейко відважно малює великий Примітив, і робити це йому не заважають усі його розчарування. Він творить світ, в якому хочеться жити (так я сказала колись). Або – опинитися після життя (так я вважаю зараз). Ну а поки що, доки тривають і життя, і дорога (за що спасибі усім янголам, які можуть мати, за його казкою, і світлі, і темні крила), на Острові смакую чудову каву. Наливаючи її, той, хто має сміливість часом називати себе колегою Бога, приговорює: «Добра кава – це дуже важливо, кава – це такий процес…»

- І це каже людина, яка багато років не п’є кави!

- Але я завжди варив. В джезві, мав майже таку ж - на чотири порції. Були компанії - прийшли нові люди, кажуть, «Панейчику, може, підвари іще кави!». І от я стою і варю, а вони там вже розливають, банячать… Я ненавидів ото варіння. Думав, куплю отаку кавоварку з носиком – нехай собі капає… Але то зовсім не той смак. А тут, знаєш, вона піднімається, спаде, знову, трохи солі додаси, кориці, цукор підтопиш… Доки зварив каву - налаштувався, атмосфера якась створилася, потім її розіллєш, і пішло – сигарети, сигари, поцілунки і все інше…
 

- На Острові…

- Так. Попередній острів у мене був – Гаїті. На Берчені… Так цікаво і гарно – ніби у центрі міста, але стільки простору, зарості, відкривав двері з майстерні просто на траву, попереду мене – кущ жасмину, ці запахи, особливо любив, коли дощ падає… Тут, на другому поверсі мене трохи дискомфортить, але нічого…

- Хіба Ти мусиш завжди ступати ногами на землю?

- Я так звик  - вдома, у нас хата була приватна, на вулиці Набережній, усій з таких хат. А до поверхів призвичаївся, уже коли пішов з дому і почав валандатись по світу… Міста, багатоповерхівки. А от з такого дитячого дурнувато-романтичного… Я дуже любив, коли тато мене брав у далекі рейси і вночі ми в’їжджали у велике місто: Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя… Велика автострада – і вогні! - я думав: як гарно жити в такому місті, в такому будинку. Але то – мильна бульбашка, бо ж коли вдень дивився на ці безликі фалосоподібні «спальники»…  Все-таки наша вулиця була класна – поруч лука безкінечна, ріка, безумна річка Стрий наша… Тільки нічне місто, коли темнота накриває – має таємницю, яка манить… Знаєш, як море – коли вночі вийти на пірс. В Криму темніє швидко, темно як у негра в шлунку, і йдеш по пірсу, не бачачи, де він закінчується. Море шумить справа, зліва, і зупиняєшся, щойно море починає заливати кісточки. Так страшно, але тягне, як на шнурку. Те саме і з містом – та темнота тебе кличе, оці світлячки…

- Схоже, Ти шукаєш відчуття дому?

- Знаєш, у мене пізно з’явився свій Острів - з усім, що я вкладаю в це поняття. У 43 роки. Для художника, для людини, яка хоче себе реалізувати, я вважаю, це надто пізно. Тому я й кажу, що як митець я не реалізувався. 

- А що вкладаєш в поняття «Острів»?

- Воля! Це може бути місце й винаймане (от як оте моє Гаїті), кавалок землі, квартири, підвалу, стріхи…. І ти там робиш свій Острів – створюєш свою атмосферу. От як у 80-х роках я мріяв про майстерню свою персональну, то завжди казав, що це – твоя держава, де діє тільки твоя конституція, твої закони – я себе на це виховував. Художник дійсно має мати майстерню – усі мої роки це підтвердили. Є такі, що можуть працювати з дружинами, з друзями, а у мене настав момент, коли мені конче треба було усамітнення. Це – самозахист. Я збагнув, що коли не мав майстерні – розтрачував себе намарне.  Зі словами, на п’янках, в компаніях із тебе виходить те, що ніколи  не буде намальоване. Я це відчув на фізичному рівні, що воно убавляється, виходить, йде в повітря, у простір, в унітаз, не тим, не для тих…

- Митець має себе ощадити у спілкуванні?

- Знаєш, коли в тебе є Острів… Ти можеш забанячити, пропасти на три доби, «рвонути в Мадрид» (як ми колись казали з Григор’євим, коли відривалися). Але знаєш, що ти приповзеш, припливеш на свій Острів і – є де робити.  А коли ти не маєш цього, і знаєш, що за спиною нема дверей, які можна відчинити, зайти і закрити за собою і нікого не пустити і те все, що накопичилося в щось перетворити, виплавити, переплавити – в Щось… Тому що все таки якийсь творчий потенціал в тебе підпирає, і це страшно, коли не можеш творчо реалізуватися… Не знаю, як в жіноцтва, а для мужиків це – біла смерть. Воно в якійсь рецидиви обов’язково вийде  - в петлю, в кулю…

- І не перегорить?

- Я не знаю, що краще. Уяви, коли тебе розпирало від того, що хотів ваянути, і раптом перегорів – це жах. Я не знаю, що страшніше. Тому я й кажу: Острів – це таке! А оскільки я отримав його в пізні роки (бо ж отакій порі дехто вже закінчує свій життєвий шлях), то чимало вкладаю й ціну йому знаю тільки я. Ну, може, ще й ангелята, які мене до цього часу боронили…  Бо ж бувало, що опускався дуже низько, навіть - мацав дно.

- Але ж і впевнився, що янголи таки є.

- Певність у мене з’явилася, що то все недаремно, а значить тепер (не знаю, скільки часу залишилося, але якийсь добрий шмат, вірю, таки зостався) - усі сили… Хочеться просто малювати, а все інше - до сраки. Хочеться встигнути. Незважаючи на свій романтизм (а я дуже романтична людина) я розумію, що життя – не безконечне, що воно не гума, яку можна тягнути і тягнути, на превеликий жаль (чи на щастя), воно закінчується, ти приходиш до якихось дверей, до якоїсь брами…

- Зараз же примандрував до свого Острова …

- Я тяжко йшов до свого Острова. Якось мене привели в якийсь бункер, а потім – у пивницю 2,5 метри на 2 з віконцем 30 на 30… У мене тоді був такий стан, такий надлом - усі ті роки, що це вибивалося, і от врешті… Мабуть, все, мабуть, іншого мені не запропонують у цьому місті, цьому житті, ця система…  Тоді я зрозумів, що від цієї сволоти мені нема чого очікувати, і, коли напивався, в компаніях міг на повний голос сказати: «Підпишуся під будь-якою фашистською владою, яка дасть мені робоче місце в майстерні!». Певно, це таки докотилося до певних вух, бо врешті зацікавилися хлопці… Нікому не бажаю повторити цей шлях. Найлегше тоді було спитися – ти просто пив, бо не мав можливості де малювати. А страшенно хотілося працювати… Неможливо передати – цей біль відчуваєш на рівні фізичному…  Усім дітиськам, які приходять до мене вчитися, кажу: будь-якими шляхами здобувайте собі острів, бо нереалізованість… Якщо є якийсь дар Божий, талант, то цей порох, який невичерпаний, невипалений до кінця - може вибухнути, і це буде кепсько.

- Острів – це адреса. А важлива і дорога, сам процес подорожі…

- Класно подорожувати, коли маєш Острів. А Острів – це також дорога. Дорога – це твій мольберт… От став, поклав на нього нове полотно, чи планшетну дошку… Це постійний шлях. Як я накрапав в автобіографії: це почалося з твоїм народженням – оця вічна дорога… І це вже незалежно від адреси, бо ж маєш можливість, ідучи, не лише розкидати камінці, але й – підбирати. Адже ти не народився таким мудрим, таким філософом, таким геніальним, що мудрості перлини розкидаєш – ні, теж буксуєш, черпаєш… Ота притча – я завжди вважав, що аби розкидати, треба спочатку назбирати…

- Правда, що творчість – це для себе?

- Безперечно. Я не вірю, коли чую «я працюю для людей, для народу!»… Як це – працювати для народу? От я встав сьогодні, вдягнув нові кальсони, начепив метелик, взяв в руки палітру і - почав працювати для народу?! Що за дурня? Як я не розумію, й коли кажуть «я так щиро, я вклав туди всю душу!». Я ніяку душу не вкладаю! Ти берешся працювати, і абсолютно не маєш поняття – що таке душа, що таке щиро-не щиро, бо коли воно тебе починає вести і ти починаєш плакати-ридати, сміятися, харкати кров’ю… Це – суміш того всього. Щось – виходить, а щось - не виходить. Те, що тобі візуально світиться і ти туди вигрібаєш, як із дна, коли пірнув глибоко… Воно не завжди буває те, коли випливеш наверх - не задовольняє, не складається оця мозаїка, оця мелодія… Знаєш, це – як музика – оці великі плями, малі плями… Бо ж незалежно від того, що там намальовано, повинне і суто формально скластися. А для мене велику роль має й тематична сторона: щоби ідея була, бо я вихований і самовихований на такому мистецтві. І зараз надаю йому перевагу, хоча це не означає, що заперечую інше, і те, чим займаються мої колеги, сповідуючи чистий абстракціонізм. Бо коли воно цікаво – то цікаво, коли просто голе, на порожньому місці – це зразу видно. Штукарство  – класно, ух ти!, вдарило по очах, але за 5 хвилин ти дивишся – нічого за ним немає. Тому я завжди на перший план кладу отой великий Наїв, великий Примітив – так, з великих літер. І не знаю, чи це щиро, я в той момент не думаю ні про народ, ні про ту ж щирість – просто роблю, що схвилювало чи збентежило, і все! І завжди бажаєш, щоби тому, хто прийшов – мурашки по плечах побігли від відчуття, яке вдалося передати, від того вакууму. Хочеться вірити завжди, що зміг створити цю атмосферу, і що відкриватимуть щось своє, якісь дверцята-віконця, і не будуть докопуватися - а що ж там я хотів сказати. Не потрібно цього – кожен себе нехай відкриває …  Для цього й існує мистецтво.  А оце все, що кажуть, ніби від мистецтва краще жити… Від мистецтва іноді людям стає тяжче жити, і набагато. Бо я притримуюся того, що мистецтво – не аби приносити насолоду. А щоби заставляти людей думати. А коли людина починає думати, то часом додумується до такого, там таке піднімається з дна – вчорашнє, можливо, завтрашнє, що стає страшно…

- А можна намалювати для когось щастя?

- Щастя намалювати нереально, але коли ти щось намалював і це когось зачепило, і в ньому самому якісь «старі фотографії» почали відкриватися, забурлило, з дна піднялася якась його «муть» і в ній він почав себе шукати – то це є основне. Мистецтво не може подарувати щастя. Воно – знаходить правильні запитання. А іноді саме запитання вартує сотень відповідей…

- Творчість – це…

- Завдяки творчості людина долає будь-які відстані, будь-які бар’єри.  І простір, і – час всередині нас. Мистецтво це все видобуває. Творити… Будь-яка людина може творити. Це не значить – стати і малювати. Витворюй в собі цей світ і якщо він буде могутній, самодостатній, то чимось з тебе випре таким, що змінить і тебе самого. Творчість – вона буває різна. Всевишній нас наділив можливістю творити, і я не звужую це до художників, творити можна будь-як і ніхто не знає, як кожному цей момент творчості відіб’ється. От мені здається, що саме енергія творчості і створює оцю захисну оболонку навколо цієї нашої  нещасної Землі…

- Є спокуса вважати себе, художника, творця, колегою Бога?

- Знаєш, я ставлюся до цього просто і толерантно. Бо якщо Він – Творець і я в якійсь мірі – творець, то ми й справді колеги.  Колись давно, років 25 тому, в Словаччині ми були, і я сказав: «мої колеги – Леонардо, Мікеланджело, Модільяні…» Так, вони – мої колеги, і нікуди від того не дінешся. Трошки старші, трошки зсунуті в часі і просторі, але  ставлюся до них як до колег. Так і до Всевишнього… Якось я спитав євангелістів, що зайшли до мене, про оте «за образом і подобою». Людина… Оце все, що повзає, літає, плаває та бігає – має ті самі інстинкти, емоції, почуття, що й людина, меншою чи більшою мірою. Навіть є тварини, що мислять, і переконаний, що їх дуже багато. Та вони не можуть творити. Людина єдиним відрізняється – можливістю творити. Творець наділив своїх людей можливістю творити – так, як і Він. Тож чому я не можу собі дозволити і сказати, що ми з Ним в якійсь мірі колеги… Якщо це все існує, якщо це правда – то Він мене таким створив, і всипав мені в зад того пороху, який не дає мені узгоджуватися, погоджуватися. Тобто, це отаке я Його дитя… Я пробую робити якісь творчі версії того світу, що Він натворив. Бо ж художник не придумує нічого нового. Ніякого кольору, форми чи фактури – усе закладено в землі і навколо землі. Візьми енциклопедію рослин – Боже, які рослини, які квіти, яких фантастичних форм, фактур. А комахи! Метеликів самих скільки! А підводний світ! Там таке показують! Все закладено тут. Це вже від таланту залежить: хто на яку драбину залізе і яку шухлядку відкриє. Як великий креденс: кожен на своєму рівні відкриває, хтось залазить і там пропадає, комусь нецікаво, то вище лізе …

- Мистецтво – це одержимість?

- Так. Воно йде через страждання, але… Ти не сидиш у стигматах і мучишся, таке собі Ісусове псевдо робиш. Це – той процес, ота дорога, і доки ти живий, вона для тебе вічна. Вона йде через муки, я, власне, дуже не люблю отого пафосу дурнуватого, бо знаю ціну тому всьому. Але воно присутнє, і не пафосне, а буденне і приземлене – тебе беруть чоти від того, що не виходить нічого, розпирає від злості, від недосконалості своєї, немічності, безпорадності, від свого неуцтва, коли не можеш річ якусь елементарну зробити, ведеш роботу і шпортаєшся, і не йде, не лягає в контекст і - страждаєш. Мені близькі роботи, в яких видні бурі і шторми, хоч зверху може бути й усе гладенько, але під тим є страждання і час роботи величезної - це відчуваєш. Хоча є й картини, за півгодини зроблені, але можуть так шарахнути... Але це вже від сили таланту залежить і від того, що накопичено. От як про художника, що дуже дорого продавав картину: «А як довго ви її малювали?» «Шість годин». «Чого ж так дорого?» «Я йшов до неї все життя – вчився, страждав, падав, мучився…». Тому я ніколи не ставлю порівняння: от – Рембрандт і... Панейко. Ні – кожен! Всім є місце під цим сонцем.

- Доріг багато.

- Доріг, доріжечок, стежинок й автобанів. Хто на що вибрався, куди виповзе, хто на яку драбину вилізе, на яку висоту. Тому мені ніколи не був близький авангардизм. Бо він на запереченні, відштовхуванні, на духовному насильстві – щось знищити, розібрати і на тих кавалках, уламках утвердитися, зробити щось нове – не близьке мені. Я завжди казав, що навіть коли ти заперечуєш Леонардо, він тобі не близький ніяк – ні естетично, ні формально, то він уже для цього геніальний, що ти, заперечуючи його, відштовхуючись, робиш кардинально нове – свої відкриття в мистецтві, закарбовуєшся і таким чином стаєш з ним в один ряд. Сюрреалісти, їхні маніфести – це ж повна дурня: вийти з револьвером і стріляти в натовп, як Бретон писав, мовляв, найвищий вияв сюрреалізму… От ми зараз маємо. Авангард – це більшовизм. Була собі хатка, може й невиразна, без колон і арок, але вона простояла 100-150 років і була в стилі, там жив дух починаючи від рами, починаючи від брами, від решітки, яка була на дверях і завершуючи комином і димарем… А ви, сволото, поприходили і все руйнуєте, і ставите свої вагінально-фалосні споруди, які через 5 років підуть тріщинами… Я часом отак і ставлюся до прогресу: він так шалено обертів набирає, уже не йдеться про самозбереження, це як азартна гра, уже не можна зупинитися, ці маховики ти не спиниш. Я іноді й називаю мистецтво єдиною палицею в колеса того нашого воза, що пре у прірву. Можливо, мистецтво в якихось своїх проявах гальмує оці руйнівні процеси, змушує людину зупинитися хоч на 5 хвилин і призадуматися: а що ж коїться?!

- У Твоїх картинах все якось поза часом…

- Я от і придумав таку байку – що забрів на бабине подвір’я і заблукав у ньому, і блукаю досі. І мені комфортно. Не те що радісно, і я отам із хмарки на хмарку… Я й страждаю там, є страшенно бентежні, щемливі моменти, до сліз, і нічого не можна змінити, і що я не приїхав вчасно, не приїжджав… А зараз його уже немає – втрачений рай. От як Кіяновська (взагалі, геніальна поетеса!): «вже маю сад, бракує тільки раю». Відчуття таке – я вже щось, дещо є, а чогось бракує – оргазму якогось кінцевого. І можливо, його вже не буде – він буде після мене.

- Ну, рай – це вже кінець подорожі…

- Та нема раю! Рай – і полягає у цій дорозі: у втратах, знахідках. Коли ти й на колінах повзаєш, встаєш, біжиш… Рай - це дорога. Я переконаний, що неважливо – що буде за брамою, Петро коли відчинить. Основне – це дорога…

- Мистецтво і життя – що більше?

- Прозвучить пафосно, але скажу, що мистецтво – більше, ніж життя. Бо коли я не мав можливості малювати, я розумів, що – жити мені не варто.  Що – все, що мені лишився… ну, тиждень, ну, місяць. Це просто фізичне відчуття страху. І ніхто не може допомогти. Ти міг кричати, волати, зробити харакірі на центральній площі, і всі могли пройти мимо і сказати: ну й дурень. Тому й можу стверджувати, що – так, мистецтво більше за життя. Що таке життя? Життя як суто біологічний процес – це просто смерть,  розтягнута в часі…

- А от любов – це те, що стосується більше життя, ніж мистецтва…

- Я думаю, що все таки – до мистецтва. Бо ж є таке поняття як мистецтво любити… Любов взагалі… А коли це стосується мужчини і жінки – це поняття дивне, особистісне, складне, інтимне, камерне… Тому я не люблю про це говорити. Любов - річ страшна сама по собі, це тяжка ноша…

- Як і мистецтво…

- Так. Мені більше подобається постійна закоханість – отакий стан. Може, це потрібно мені для моїх драбин, моєї дороги, мого Острова. Може, я не вмію любити. Любов – це як оті воли впряжені. Знаєш, як у геніального Миколайчука у геніальному фільмі «Вавилон 20» ідуть воли в тумані і - людський стогін… Настільки образно, настільки метафорично, що аж за горло бере щем. Оце от любов. Це складно. Зрештою, кожен по своєму це оповідає, і вважає, і – правий. І той, хто каже, що немає – теж правий.

- Ти віриш, що у світі ще трапляються дива?

- Думаю, що так, а навіть якщо їх і немає, то їх просто потрібно  створити… Технічний прогрес хоч не хоч породжує прагматизм і відсовує поетику і романтику на задвірки. Казки треба придумувати. Людина з самого дитинства хоче чуда. Може, й від давнішого, може, пам’ятає, що колись чудо було. Людина потребує див. І навіть ті люди, які вже відбилися від цього усього, які стали дуже раціональні, рафіновані – їх, бува, проймає.  Очікування чуда рятує людей. І – мене також. Бо той світ, який вибудовуєш – його теж можна назвати казкою, бо казка – це вигаданий світ. І от як я назвав це снами, і виставка була «Наснилося…», і отак пішло, і воно мені вже, може, й не сниться, але я вибудував цей світ і – створюю цей сон сам.

- Ти його сниш…

- Ну, тут можна гратися словами. А мистецтво… Якось одна молоденька журналістка написала, що «в Панейкових картинах хочеться жити». Мені подобалася ця фраза. Бо без усякого перебільшення – мене тримають мої роботи. І довго, і постійно, і, певно, завжди. Бо я там присутній. Бо, бо… Багато тих «бо»…

- Ну, якщо Ти створив свій світ, то й справді Ти – колега Бога…

- Думаю, кожен митець себе в глибині душі так відчуває. Не кожен каже це вголос, але коли лишається на самоті з палітрою, з фарбами, з оцим світом – абсолютно… Що Всевишній сидить з тобою поряд, на одній лаві, врівень.

- Або – що Ти з янголом на плечі…

- Так. Але мені все хочеться до першоджерела дістатися. А янгол це так – посередник… Мені Тарас Чубай якось написав: «Я по Вашій виставці подорожував з янголом на плечі».

- Це з їхньої пісні, там є ще рядок «Янголе, не впадь з плеча»… Натхнення – що це?

- Можна сказати, що це крила. От піднявся і… Крім усіх професійних речей має бути ще й те, що за гранню, те, що не можна пояснити. Коли натхнення, то ти вже й часу не помічаєш, рамки розчиняються, і, бува, ти вже буксуєш рукою – вона не доганяє ту візію, що стоїть перед очима. Для мене це найстрашніший момент. Бо я пишу так трошки довго, є певні технологічні речі, щоби вийти на той колір, дуже важливу роль для мене грає складність кольору, щоби в ньому вібрація була… Отаке бісить, трапляються трагедії маленькі… Бо буває, що й емоції втрачаються по ходу діла…  Я так пишу, знаєш, у мене нема – «бо я так бачу». Я такий собі предметник, так, десь модерновий… Але я не є авангардовий, я в собі не шукаю авангарду – просунути мистецтво вперед… Я думаю, що художнику головне висловитися. Висказатися, виговоритися. Це такі суцільні монологи. Нехай глядач діалоги влаштовує – спілкується, якщо в нього вийде…

- З ким Ти більше стикався - з янголами чи з демонами?

- Мистецтво – це, мабуть, річ якась швидше демонічна. Власне, демон теж із крилами… Для мене чомусь демони – це уособлення не зла. Я не буду казати – добра, але не зла. Це якась сила… Певна справедливість у тому є. Рівновага.

- Янголи і демони, чорне і біле… А ще є краса і – не краса.

- В мистецтві химерність красива, не красивістю, а, власне, «мистецкістю». Це видно на прикладах: Джоконда красуня? Та Боже збав. А у Рембрандта? Ель Греко? Може, та жінка взагалі мала сухоти… Але ця некрасуня так написана, що закохуєшся в неї. Сила мистецтва. Сила тих кольорів, тих плям, фактури, ліній…

- Магія?

- Так. Воно все складає магію. Це ілюзія. Як наше життя – це ілюзія, так і мистецтво – це створити ілюзію. Щоби ти підійшов і потрапив в оце біополе, і воно щось із тобою зробило… Не що от «я зрозумів Панейка!», а – щось із тобою зробило. А ти своєю чергою з кимось щось зробиш.

- Йдеться про чуття?

- Тільки чуття, почуття… Мистецтво для мене – це де емоції. Тому й «Чорний квадрат» для мене – не живопис, а маніфест… А себе я взагалі вважаю реалістом. Тому що якщо мені щось привиджується – то це реально, бо я є реальний, і в моїх реальних мізках якась реальна картинка, і якщо б її можна було спроектувати на якийсь екран – це було б реально… Я – абсолютний реаліст. Але вважаю, що живопис сам по собі –  декоративний, колір – це річ декоративна. І вже друге питання, як воно там складено, але усе разом – мусить гавкнути, нявкнути, видати акорд… Мені подобається і отакий… надреалізм, але гоголівського плану, не далівського. От як Кіріко… Надреальність коли базується на дечому такому – на якомусь хрестику, на стібку, якийсь курган, якась біла сорочка і на ній біле шитво, щось отаке - із голосу, із пісні, із слова, із ріки, із гори… Коли під тим ти відчуваєш оце «Ах!» - я кайфую від таких речей. Інтернаціональне мистецтво – це дурня повна. Це безликість. А безликість у мистецтві…

- Тож Ти – карпатський художник?

- Колись мені казали: ти приїхав і мусиш полюбити наші Карпати. Я нагадував: дорогенькі, я ж з Прикарпаття! Я на горах виростав. І мені не цікаве Закарпаття, мені не цікава Гуцульщина, мені цікава оця країна Карпатія … Я використовую ці речі. У мене є «Гуцульська мадонна», вона мені близька і дорога, бо мені здалося - якась музика, мелодія, в оцих плямах, площинах. Ніби туди скинуте все - і пісні, й кольори, й візерунки, гори і ліси, і вдалося виплавити отаку мадонну Карпат. Я її зробив і вона мене бентежить, тримає, не відпускає. Може, зробити якусь версію…

- Митці навіть ідею місця часто передають через жінку…

- В мистецтві взагалі жінка під прицілом не одне століття, а то й тисячоліття. У мене, бачиш, теж усі теми зав’язані на жінці. Якісь роботи я й мамі присвячую. У мене є маленький Ікар, я придумав таку легенду - ось всі знають, хто в Ікара був батько, Дедал, який придумував усякі лабіринти, що голова закручувалася, а ніхто не знає про маму нічого, от я просто намалював її з Ікарчиком. І ця робота мені близька, бо ж я вже придумав, виплів свій лабіринт якийсь, а тим більше, що вона присвячена людям дорогим. У мене чогось завжди виходить розіпнута жінка…

- Хрест. 

- Знаєш, можливо я найгірший християнин, навіть, і не справжній. Бо в мене дуже багато запитань, сумнівів, те, що не узгоджується і чого я не можу сприйняти на віру…

- Які в Тебе стосунки з Богом?

- Отакі. Вони складні. І – десь втрачав я ці моменти… Але коли припирає до стіни і відчуваєш оцей подих неприємний, страшний, то.. Перестаєш сумніватися - однозначно щось є і хтось там є такий. І - хочеш порятунку. Людині коли добре, то вона тим не переймається…  Тому я й кажу: мені сум ближчий. Сум – то не є депресняк, морда в салаті, бодун з ранку і т.д. …Сум – це класна річ. Настільки поетично, романтично, це якась така нірвана… Через сум до дуже багатьох класних речей ти доходиш, хтось доходить, щось можна зробити. Я не є прихильник радісної верескливості – що все гаразд, все кльово… Я от і сповідую, що мистецтво – це запитання, що твір має бути вистражданий…

 - Ну, й певно, колега Твій не є аж надто веселий…

- От моя трактовка –  Він собі сидить, з котенятком, і, певно, про щось жалкує. Ну немає навіть там, в тій силі, такої догматичності, однозначності. Мабуть, і там є: щось вдалося, щось не вдалося… А у мене, знаєш, є таке: злетіло з неба дві пір’їни – одна чорна, а друга біла. Інколи чорна залітає, а інколи біла, і тому я щаслива людина. От думаю: а щоб я робив, якби не малював? Життя би було нецікаве. А з цього боку мені все набагато цікавіше. Мені жінки цікавіші, можливо через це я їх більше люблю…  Життя і мистецтво… Коли варишся у тому, то вже не так дуже й розділяєш. У мене таке враження, що я все життя малюю одну картину – отаку величезну, довгу картину. Але мені цікаво там… Є там такі закуточки, які я ще хочу зачепити, аби ще раз мене защемило отак… Якось я пробував написати щось таке коротеньке літературне, таланту коли бракує – то кепсько: лежали ми якось з колегою-художником на землі і дивилися на небо, і пливли хмари, і у мене з’явилося фізичне відчуття, що падаю в небо – я навіть схопився за траву…

- Це майже як відчути за спиною крила.  А таке бувало?

- От коли ти щось намалюєш, і тільки завершив, і ще в тому живеш, і воно ще таке гаряче, як щойно спечений хліб, що й не можна взяти у руки, але запах, аромат! – ти біля роботи такий, у тій магії того процесу, і переповнює щастя – і ніби ти підлетів… Буває, що дух перехоплює від відчуття, що це здорово, просто – здорово! Принаймні, на перших порах, бо ж завтра ти можеш прийти, знищити і по-новому переписати… Чи виходиш на вулицю і хочеться закричати: люди, якби ви знали, яку роботу я заваяв! 

- А в якому напрямку зараз Твоя дорога?

- Не думаю про напрямок. Це як море велике – кайфово плисти, не обираючи курсу. Хочеш, щоби сонце світило в потилицю – той обираєш, хочеш, аби в лице – повертаєш човника отуди. Думаю, що так і має бути. Треба малювати те, що хочеш, як умієш, як виходить. Як Бог на душу поклав, скільки таланту відміряв. А робити якісь потуги? У мене здавна викристалізувалося чітке ставлення до всіх напрямків, течій, струменів… Я це так потім назвав – самотність. Приблизно характеризує стан… Художник - він взагалі одинокий і самотній на цьому світі. Взагалі, кожна людина, будь-яка, хто має творче начало - страшенно одинока і самотня. Чому всі роботи для мене дуже близькі і важко розлучатися – бо вони дуже автобіографічні, і доки робота пишеться (а я довго малюю) постійно думаєш про якихось людей, і так воно сплітається, і важко розлучатися з ними… А потім - на суд глядацький, і так трафаретно, як прийнято, питають: «А що ви хотіли цим сказати?», а в грудях таке сум’яття, що й сам не знаєш. Робота ніби зроблена, щось навіть і тебе щемить. А що хотів? Просто сказав. Прошепотів. І не хочеться цього мені говорити комусь. Тому й сформулював, що кожен підходить, лізе по своїх драбинах, відкриває свої дверцята, залазить, падає… Я навіть назви ніколи не даю – хай людина сама собі придумує, а потім звіряє з художником.

- І усе ж - що попереду? Чи попереду завжди - небо?

- Ні, я не хочу, щоби попереду було небо, бо це означає, що я горизонтально лежу. Я хочу, аби попереду було все – і небо, і море, і зустрічі, і музи… Важко сказати, чого саме хочу, бо коли в мене нарешті –  в зрілу молодість мою – з’явився цей Острів, прийшло і відчуття, що я тільки починаю…

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати