Юрій Пісарев: “Якщо в нас будуть басейни, Ужгород знову заживе слави кузні плавецьких кадрів”

Він не досяг кар’єрних висот і не заробив купу грошей, проте почувається щасливою людиною, бо знайшов себе у житті й приносить користь людям. Знайшов не одразу — довелося побувати в різних життєвих амплуа: і тренера, і масажиста, і керівника, і бізнесмена, і навіть мера. Понад 30 років він навчав дітей плавання і “ставив” спини недужим, а нині за неможливістю займатися тренерською роботою зосередився на останньому. Проте щиро вірить, що не все втрачено для крайового плавання, і Ужгород іще заживе слави кузні плавецьких кадрів.
— Юрію Анатолійовичу, зазвичай зустріч із нашим гостем ми починаємо з його розповіді про себе. Отже…
— Я народився в селі Кривуші Кременчуцького району Полтавської області. А в Ужгород приїхав разом із батьками, коли їх направили сюди на роботу. Тут закінчив СШ № 4. Далі навчався у Львівському інституті фізичної культури, опісля працював тренером із плавання: спочатку на ДСТ “Спартак”, а після року служби зв’язківцем у ПрикВО — в Ужгородській ДЮСШ. На початку 80-х поїхав на роботу на Північ, у Магаданську область. Із 93-го — знову в Ужгороді.
— Коли зайнялися плаванням?
— Доволі пізно — в 13 років (починають-бо в 5—6). У школі займався і легкою атлетикою та баскетболом, і боротьбою та боксом, і фехтуванням та тенісом, а ще вирішив піти в басейн. На той час в Ужгороді вже була потужна команда плавців. Навіть попри те, що регулярно плавати доводилося лише протягом трьох літніх місяців, бо відкритий басейн працював лише тоді. Решту ж часу займалися фізпідготовкою, а на осінні та зимові канікули виїздили на збори у Великий Бичків, де басейн функціонував цілорічно.
Загалом за радянських часів займатися спортом було престижно. Так, наприклад, з моїх однокласників лише двоє не ходили ні на яку секцію, всі інші встигали щонайменше на одну-дві.
— Тому і вирішили пов’язати своє життя зі спортом?
— Так. Хоча батьки — випускники Київського державного університету імені Шевченка (батько Анатолій Васильович — економічного, згодом працював на кафедрі політичної економії УжДУ; мама Ольга Никонорівна — філологічного, викладала українську мову та літературу в технікумі радянської торгівлі (нині — Ужгородський комерційний технікум) мріяли, аби я пішов їхніми стопами. Та я обрав Львівський інфіз, що давав не лише солідну спортивну підготовку (на загальносоюзних змаганнях ми перемагали центральні спортивні вузи, як-от: московський, ленінградський імені Лесгафта), а й ґрунтовні базові медичні знання, які забезпечувала кафедра спортивної медицини, — в житті мені це стало в нагоді.
В Ужгород повернувся тренером із плавання. Тут уже були створені умови для цілорічних занять — 1967 року, за директорування Плато-нова, в басейні зробили опалення. Більше того, спорудою опікувався машзавод, і за найменшої поломки сюди приїздила бригада з обслуговування й усувала проблему. Комплекс працював як чітко відлагоджений механізм, із дотриманням усіх норм і ГОСТів.
— Саме в ці роки гриміла слава про ужгородських ватерполістів…
— А плавців?! У 60—70 роках у нас були збірники Радянського Союзу, чемпіони, призери і рекордсмени України. І традиції були такі, що коли ми приїжджали на першість у Київ, трибуни гуділи: “Ужгород… Ужгород… Ужгород”. Нас знали і поважали. До всього діти були успішними не лише в спорті, а й добре вчилися у школі. Вони жили за дуже щільним графіком з чітким дотриманням режиму дня і харчування: перше тренування починалося о 6-й ранку, друге — о 4-й пообіді, тож на вулицю часу не залишалося.
Крім того, в ті роки за спеціальною програмою ми в ДЮСШ навчали всіх ужгородських школярів плавання. До нас за графіком на спарені уроки приходили учні, і до іспиту, що завершував курс, усі вони трималися на воді.
Про що не скажеш нині. Ось, до прикладу, з однокласників мого 12-річного онука вміють плавати лише 5—6 чоловік. А де їм учитися? Навіть у школах, що мають свої басейни, — 20-й, 8-й, 12-й — вони не працюють. Знаєте, чому? Тому що, по-перше, треба вкласти в них кошти, а грошей нема. Нема й одиниці, котра б їх обслуговувала. А ще потрібні викладачі з плавання. Саме з плавання, бо вчитель фізкультури не подужає свої уроки та ще й ці. Як би було добре, аби хоча б у згаданих школах учити дітей плавати. Поки. А загалом потрібно будувати басейни. Навіть не великі, 25-метрові, а так звані “жабенятники” — 10 на 12,5 метра, цього достатньо для набуття навичок триматися на воді.
— Чому це так важливо?
— А ви як думаєте, чому? У Древній Греції казали, що людина повинна вміти читати, писати і плавати. У нас чомусь забули цю істину. А важливо насамперед у сенсі безпеки для власного життя. Тому плавати людина має так само легко, як і ходити. В усякому разі так би мало бути. За радянських часів, коли ввели обов’язкові уроки плавання, взяли за приклад демократичну Німеччину. Там плавали всі, а починали ще з садків. Наші тренери розповідали: якось, будучи там, виїхали на море і довго не могли зрозуміти, що їм ріже око. Було щось незвичне. Аж потім збагнули: всі (!) правильно пливли — кролем, брасом, на спині… У них працювала загальнодержавна програма. І в школу дитину приймали, лише якщо вона вміла плавати. А в нас нині навіть фізкультури (у такому вигляді, якою б вона мала бути) нема у школах! На неї просто ніхто не звертає увагу. Це зайвий предмет, вважають. А те, що, за статистикою, понад 90 відсотків випускників мають проблеми зі здоров’ям, чомусь ніхто не бере до уваги.
— Нерідко в школах немає умов для занять фізкультурою…
— Та навіть там, де і є, фізкультура не в пошані. Колись у школах стежили за поставою. А тепер на те, як дитина сидить, ніхто не звертає увагу. Але для чого атестат, здобутий ціною власного здоров’я?! Людина виходить крива, згорблена, сколіозна, з поганим зором… Це загальнодержавна проблема, і говорити про неї мусимо всі — і нагорі, і внизу. Тоді щось удасться змінити на краще. Сподіватися, що хтось за нас це зробить, не варто. Держава теж повинна звернути увагу на дітей. Бо нація вироджується. Той фізичний стан, який мали діти 30 років тому, 20, навіть 10, — не йде в жодне порівняння із нинішнім. На жаль, змінилися пріоритети. Фізичне здоров’я не в моді. Поки це непрестижно. Престижно мати гроші. Але ж гроші не піднімуть націю, і здоров’я за них не купиш.
— Давайте повернемося до плавання і влаштуємо такий собі лікнеп — усе ж, чим воно корисне?
— Найперше — і ми про це вже говорили — дитина набуває життєво необхідних навичок. До того ж ми вчимо не просто триматися на воді, а й бути витривалими. Дитина на тренуванні пропливає по 5—6 кілометрів, то що їй переплисти Уж чи кар’єр?! По-друге, виробляється чудова статура — розвинене все: легені, м’язи, спина, хребет. До речі, всі медики знають, що найкраще сколіоз лікує плавання. Колись у нас на басейні працювали групи здоров’я, в яких за направленням фіздиспансеру займалися дітки зі сколіозом і вирівнювали спинки. По-третє, дитина вчиться самоорганізації, бо доводиться знаходити час і на навчання, і на заняття плаванням. І найголовніше — вона загартовується, а отже, не хворіє.
— Плавання як вид спорту має і якісь вади?
— Абсолютно ніяких. Це, сказати б, інтелігентний спорт, який виховує координацію, самоорганізацію та витривалість.
— За відсутності можливості навчати плавання яке собі знайшли заняття?
— Продовжую займатися пропагандою здорового способу життя, але вже без води. При цьому сам намагаюся бути прикладом. Підтримую фізичну форму, щодня не менше години приділяю зарядці. Здебільшого ходжу пішки. Нині багато хто забув про це, віддаючи перевагу транспорту. А Ужгород за відстанями — далеко не Київ, його можна на одній нозі оббігти. Упевнений, для пацієнтів мій здоровий вигляд переконливіший, ніж абстрактні розповіді про здоров’я. Аби мати моральне право комусь допомагати, сам маєш бути прикладом. У Древньому Китаї, якщо лікар занедужав, йому відрубали голову — він не мав права хворіти.
— Кажуть, ви маєте власну методику, за якою допомагаєте людям із проблемами хребта…
— Свого нічого не винайшов. Просто звернувся до багатовікового досвіду людства. Ця методика йде зі Сходу. Ми навіть не підозрюємо, як часто користуємося йогівськими вправами. Наприклад, коли нам лікар каже: “Відкрийте рота і скажіть а-а-а”. Звук “а” дуже корисний для горла, “і” дає вібрацію на головний мозок… Крім того, багато вчився, їздив у Москву, Львів, Київ, спостерігав за сибіряками. Тож усе узагальнив і дійшов висновку, що для хребта і загалом спини нічого кращого за плавання та йогу немає. Але людина мусить це через себе пропустити. Не сподіватися, що одужання буде швидким і його принесе хтось, — доведеться працювати самому й докладати зусиль протягом тривалого часу. І загалом, хворобу можна вилікувати, якщо людина до цього ставиться свідомо, є духовною.
— Відколи займаєтеся цією методикою?
— Із часу закінчення інституту, з 70-го року.
— Тобто паралельно з тренуванням?
— Так. І постійно вчуся. Це чудово, що маю таку можливість.
— А чи думали, що колись вам доведеться займатися зціленням?
— Думав. Це моє. Я вчився у досвідчених людей, котрі казали, що щастя — це коли людина знайшла себе в житті. Тоді не треба ні посади, ні влади, ані шалених грошей. Отримуєш радість і задоволення від того, що приносиш користь людям. У цьому переконався на власному досвіді.
— Тобто ви знайшли себе?
— Знайшов.
— Давно це зрозуміли?
— Давно. Напевно, тому, що мав можливість себе пошукати. Починав тренером. І водночас на півставки працював масажистом у дитячій лікарні. Та оскільки весь час виникали питання навколо оцих півставки (я ж їх заробляв чесно!), а гроші були потрібні, воднораз вирішив усе покинути і на початку 80-х поїхав на Північ. Там у містечку Кадикчан Сусуманського району Магаданської області спочатку став директором великого спортивного комплексу, потім — учителем у школі. Все це було близьке, але не моє. Далі мене обрали мером нашого містечка — зовсім не моє. Я звик відповідати за власні помилки. А коли на тебе валять те, чого не робив… Але ті роки згадую з вдячністю. Це край сильних і гостинних людей, де панувала філософія — не брехати. Якщо не дотримав слова, ти пропав. Почувався там вільним і духовно, і матеріально. А якщо не залежиш від грошей, маєш час на вдосконалення, на сім’ю.
— А чому повернулися?
— Після розпаду Радянського Союзу слід було визначатися з громадянством. “Для чого приймати російське, якщо я українець?” — вирішив і повернувся в Ужгород. Знову став тренером із плавання. Правда, добре відлагоджена справа поступово йшла на спад. І завмерла, коли басейн віддали ЗакДУ. Ми, спеціалісти, тоді казали, що не можна цього робити. Справою зайнялися неспеціалісти. В дитячої школи почали просити гроші за оренду басейна — за те, що робили загальну корисну справу — вчили школярів плавання (!). Міськво грошей не мало. Тож згоди не дійшли. Далі почалися проблеми з температурою води в басейні. Вона мала бути постійною, відповідно до ГОСТу. А якщо сьогодні — +25, а завтра — +23, тоді й вушка “летять”, і нежить з’являється, і горло болить. У таку воду ми дітей не пускали. А що було далі — відомо всім. Наразі басейн непридатний для експлуатації.
— То що, нині в Ужгороді ніхто не плаває?
— Абсолютно. І не лише в Ужгороді, а й в області. Знаєте, як прикро? Приїжджаєш у Кошице чи Кішварду — там басейни працюють цілорічно, в них підтримується постійна температура води. А ми що, не такі самі, як вони? У нас менше розуму? Вважаю, що ми мусимо хоча би вчити дітей плавати. Дійдемо цього, спеціалісти знайдуться, зрештою, ми навчимо. Я навіть пропонував, якщо в якомусь із районів збудують басейн, безплатно передаватиму досвід, як учити 5-річних малюків плавання. Якщо умови будуть, повірте, займатися буде кому і з ким. У нас чудові діти на Закарпатті. А басейнів жодного. Свого часу мали: 8-доріжковий 50-метровий басейн при Рахівській картонній фабриці, де навіть приймали чемпіонат України; 25-метровий у Великому Бичкові, у Берегові, в Мукачеві — плавці з Мукачева були на рівні збірної, яка виїздила на першість України; а Ужгород узагалі вважався кузнею кадрів… Скажете, є басейни в Берегові та Мукачеві? Так, але вони лише для оздоровлення, для занять плаванням непридатні, бо в непрозорій мінеральній воді не видно дітей.
— А що робити?
— Мене часто про це запитували. Нехай зберуться можновладці, заможні люди, бізнесмени разом і скажуть: “Хлопці, давайте щось зробимо корисне для Закарпаття”. А не лише будувати ресторани, церкви. Збудуйте один басейн у райцентрі, і це зарахується не менш, ніж будівництво церкви. Бо якщо дитина втопилася, ні за які гроші не повернеш у родину щастя… Та поки ніхто не дослухався. А якби в нас були басейни, знаєте, яку б збірну ми виховали, — повірте, “розривали” б першість України. Бо в нас є і амбіції, і здоров’я, і поки є кому це робити.
— Такі невтішні справи з басейнами лише в нас?
— Ні, Західна Україна загалом відстає в цьому плані від Східної. Там, звісно, більше грошей. Але там уже усвідомили, що дітей слід забрати з вулиці, і почали звертатися до досвіду Росії, яка давно працює в цьому напрямі. Наші північні сусіди активно вкладають кошти в будівництво спортзалів, басейнів, запрошують тренерів, дають їм квартири, хороші зарплати. І там є зрушення. Тобто досвід є в кого запозичити. Не хочете російський — беріть досвід словаків, угорців, у котрих згідно з державними програмами кожний населений пункт із населенням понад 2 тисячі повинен мати стадіон, басейн, легкоатлетичну доріжку, корт, гандбольне поле. А нам важко зробити це?
— До речі, як ви ставитеся до ідеї будівництва аквапарку в Ужгороді?
— Чудово. Вона має бути обов’язково втілена. Там дуже цікавий проект, в якому передбачено і спортивний басейн. Це вселяє надію. Ми всією родиною підтримали ідею референдуму, загітували і друзів. Аквапарк нам потрібен. В Ужгороді навіть нема де відпочивати. До всього, якщо ми не можемо розраховувати на великий спорт, то нехай буде можливість хоча б учити плавання. Біда, що в нас можновладці відірвані від землі. Варто б їх, як в Японії директорів великих компаній, садити на 1 день за верстат — тоді не було б відриву. Тоді вони розуміли б, що треба людям.
— Чи пробували ще колись задовольнити мерівські амбіції?
— Їх у мене більше ніколи не було. Я цілком задоволений тим, чим займаюся нині.
— Багато у вас було розчарувань?
— Доки не володів собою, так. А коли навчився, почав ставитися до цього по-філософськи: я можу змінити цю людину чимось? Ні. Тому дивлюся на неї відсторонено: коли битися чолом у скелю, що витримає — скеля або чоло? Якщо ж бачу, що можу зарадити хоч чимось, роблю для цього все.
— Як гадаєте, які ще, крім улюбленої справи, складові щастя?
— Коли тебе розуміють — у мене чудова сім’я, і там я маю повну підтримку. А ще коли наша природа чиста. Свої лекції в Інституті післядипломної педагогічної освіти (які там читаю час від часу) починаю не з розмови про здоровий спосіб життя, а зі сміття — насамперед у душі, на серці, в думках, а вже потім навколо. Коли їдеш по Європі і бачиш їхню чистоту, складається враження, що ми дикі. Невже так важко кожному не смітити? Тоді й навколо все буде чисте — і повітря, і ліси, і річки. А це щастя.
— Ви згадали про сім’ю. Розкажіть про неї.
— Дружина і дочка до спорту не мають стосунку. Але з дружиною свого часу нас звів басейн — вона займалася в мене у групі здоров’я. За фахом вона викладач по класу фортепіано. До речі, володіє унікальною методикою — вчить дітей грати одразу двома руками. А звернулася до неї, коли ми жили на Півночі. Тоді там зібралося багато талановитих людей — з Московської, Ленінградської, Київської консерваторії, і вони разом працювали над нею. Дочка теж плавала. А коли виросла, не схотіла продовжити заняття спортом. Вона за освітою економіст, випускниця Московського університету. Тож, як бачите, в сім’ї я один спортсмен. Але мої дівчата кажуть: “Якщо буде якась хиба, ти нам допоможеш”. Вони спокійні, що допомога є.
— Це тепер ваше основне заняття?
— Поки не запрацює басейн, так.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати