Іван Попович: "Українці — велика нація, але, на превеликий жаль, нам бракує гордості за свою землю, свою культуру"

Іван Попович

Іван Попович народився 22 квітня 1949 року в селі Осій на Закарпатті. Закінчив Хустівське культпросвітнє училище, згодом навчався в Дрогобицькому педагогічному інституті. Потім було навчання у Львівській консерваторії, здобуття звання лауреата X Всесвітнього фестивалю молоді в Берліні.
У 1979 році в Ужгороді створив новий вокально-інструментальний ансамбль «Закарпаття». Працював у Київському мюзик-холі. В середині 80-х років — соліст Театру естради.
Сьогодні Іван Попович — художній керівник державної театрально-видовищної агенції при Міністерстві культури України, автор та ведучий новоствореної телевізійної програми «На гостину до Івана Поповича».
— Іване, які життєві цінності Ви сповідуєте?
— Найціннішим людським надбанням для мене є те, що перевірено часом. Тому в кожній пісні, яку пишу сам чи мені напишуть інші композитори, мають бути зародки народної музики. Все, що перевірено історією, має для мене особливу цінність. У молоді роки, навчаючись у консерваторії, я ще повною мірою цього не усвідомлював. Але вже тоді зі стареньким магнітофоном ходив по селах, записуючи старовинні пісні. Так, до речі, з’явилася балада про Олексу Довбуша. З часом повага до народних мотивів стала моїм життєвим кредо.
— Ви вже багато років на сцені... Що допомагає Вам не просто триматися на ній, а й користуватися любов’ю слухачів?
— Можливо, відповідь на запитання щодо мого «довготривалого» життя на сцені криється в тому, що я ніколи не був «повією» у мистецтві, зокрема пісенному. Не прилаштовувався ні до яких течій. Відштовхуючись від народних джерел, додавав це до свого, даного мені Богом голосу і карпатського темпераменту.
— Іване Дмитровичу, Вас приємно не тільки слухати, Ваші концерті дуже видовищні.
— Так, я приділяю надзвичайну увагу зовнішньому сценічному образу. До речі, було дуже прикро, коли на нашому спільному концерті «золотий голос» Росії Микола Басков вийшов на сцену у джинсах. Для мене це була демонстрація неповаги до глядача, адже люди приходять до нас, як на свято, і ми не повинні їх розчаровувати.
— Іване Дмитровичу, яка Ваша думка щодо співпраці діячів культури з військовими?
— На мою думку, це невід’ємна частина творчого життя будь-якого митця.
Я можу з упевненістю сказати за своїх друзів — Лілю Сандулесу, Василька Зенкевича, Павла Двірського. Якщо нас запрошують на виступ до військових закладів, ми їдемо без вагань, на відміну від деяких наших «зірок», яких більше цікавить комерційна складова таких заходів.
— В жодному разі не піддаючи сумніву Ваше щире почуття любові до України та українського народу, цікаво було б почути Вашу думку: що ж все-таки заважає нам добре жити?
— Українці — велика нація, але, на превеликий жаль, нам бракує гордості за свою землю, свою культуру. Я категорично проти «тупого» націоналізму. Дякую Богові за те, що народився в Закарпатті, яке за територіальним розташуванням є багатонаціональним, і прояви безглуздого націоналізму там не мають поширення. Є велика різниця між любов’ю до національної культури, традицій і впертим звеличенням себе за національною ознакою. Такий надпатріотизм може хіба що зашкодити нашій державі. Про це свідчить і історія, і сучасні реалії.
— Ви дуже категорично висловлюєтеся щодо колег по мистецтву. Не боїтеся нажити собі ворогів?
— Так, я звик відверто висловлювати свою думку. Це важливо для мене. Дякувати Богові, зіркова хвороба «пролетіла» повз мене і критику на свою адресу сприймаю спокійно, бо впевнений, що найкращий мій критик — слухач. До речі, не люблю після концерту запускати до гримерки «друзів», які починають «нахваляти» мене. Мені хотілося б почути щось конструктивне.
— Крім викладацької та концертної діяльності, плануєте Ви якимось чином реалізувати себе?
— Так, я ініціював на телебаченні програму «На гостину до Івана Поповича», яка виходитиме в ефір на Першому національному каналі щоп’ятниці у вечірню пору і щосуботи — в ранкову з повтором.
Колись у мене вже була програма «Вечорниці з Іваном Поповичем» на Першому національному, але проект виявився занадто дорогим і, будемо відверті, непотрібним колишньому керівництву каналу. Сьогодні ж команду я підбирав сам, бо вважаю, що дуже важливо для роботи — мати поряд себе однодумців.
— І хто будуть Ваші потенційні гості?
— Це будуть люди цікаві глядачеві. Як людина творча, я в першу чергу розповідатиму про поетів, композиторів, співаків. Іноді глядачі дивуються: куди зник той чи інший виконавець? Хіба вже не співає? А він і не зникав нікуди, просто поява на телебаченні вимагає неабияких грошей, які, на жаль, вкладаються сучасними продюсерами зовсім в інше. Ось я й маю довести, що справжня українська естрада жива, і даю можливість через свою програму поспілкуватися глядачам зі своїми улюбленими артистами. Буде також елемент несподіванки — в кожному випуску звучатиме нове ім’я, нове молоде обдарування.
— Пане Іване, часто Вас оголошують на концертах як отамана Карпат. Як Ви ставитеся до цього «звання»?
— Отаман Карпат... Це прийшло з часом і прижилося настільки, що я вже звик до нього. Свого часу народний артист України, співак і композитор Микола Світюк написав пісню «Отаман Карпат». Автор слів — Олексій Кононенко дуже влучно підкреслив характер нашого українського горянина, а мені це притаманно, бо сам виріс у горах. Це пісня про любов до свого краю. Хочу зізнатися: пишаюсь тим, що мене так називають.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати