Закарпаття: Відомому правоохоронцю Свалявщини — красних 70

ЖИТТЄВИЙ УРОК БЕШКЕТНИКАМ

...Передосіннього надвечір’я 1974 року ми поверталися з міліціонером Іваном Папішем у рідну Сваляву з обласної наради, на якій розглядались  проблеми боротьби з аварійністю на шляхах, попередження нещасних випадків серед дітвори, позаяк через кілька днів розпочинався новий навчальний рік.
Вирішили їхати через Перечинщину — оглянути, як спрацювали ремонтники на Оленівському перевалі, а заодно й простежити за дисципліною учасників дорожнього руху. Між селами Павлово та Яківське наздогнали двох підлітків на мопедах, які влаштували перегони. Обігнали й зупинили. Іван Папіш поцікавився, як звати хлопців, хто їхні батьки, де мешкають і навчаються.  Дохідливо пояснив, що дорога — не місце для розваг.
— Вибирайте одне з двох: або ми доставляємо мопеди на штрафмайданчик у міліцію, або штовхатимете їх звідси до Павлова, і нічого подібного більше на проїжджій частині не витворяйте! — запропонував Іван Ілліч.
— Ми все зрозуміли. Обіцяємо, що більше такого не буде. Лиш відпустіть нас додому з мопедами”, — просяться “гонщики”.
Уже в Поляні кажу крізь усмішку міліціонерові:  варто було йому бути з хлопцями суворішим -- нам’яти вуха, тоді б точно запам’ятали...
— Це не в моїх правилах, — відказав Папіш. — Ніколи не давав волю рукам, не ображав ні менших, ні старших за віком. Знаю, наскільки це образливо, бо й сам пройшов нелегку школу життя...
СПОГАД МОЛОДОСТІ
З його обличчя раптом зникла посмішка, голос набув твердості. Важіль передач ковзнув униз, зменшились оберти двигуна, й Іван Ілліч пригадав випадок із часів своєї молодості:
— Було то в 50-х роках. Діти крали ягоди в радгоспному саду поблизу Сваляви, який  колись належав їхнім родинам, і дітлахи теж доклали зусиль, аби зеленіли дерева й кущі.  Але дітлахи не усвідомлювали,  що сад уже не їхній, а державний... 
Попався, як завжди, найспокійніший та найслабший дітвак — 10-річний Ілько. Сторож зачинив його в конторі, а сам пішов доповісти бригадирові. Той прийшов і давай лякати дитину: “Кинемо тебе в глибоку яму, де пацюки та змії, або замкнемо  в склад з отрутохімікатами, і там у тебе очі тріснуть!” Хлопчик давай проситися: “Лиш не до змій!”  “Добряк” повів дитину на склад і зачинив на замок. З переляку Ілько щосили закрив оченята — аби не тріснули...
Невдовзі плач бранця почули жінки, котрі йшли на роботу прибирати. Одній здалося, що то голос її Петрика. Кинулася до загородки й роздивилася крізь щілину, що голова у зачиненого хлопчика з темним волоссям, а її синок світловолосий. Та все одно здійняла галас, обідрала руки, пробуючи виламати дошку! Сторож сипав на неї прокльонами, переконував, що відчинити склад не може, бо ключі забрав бригадир. Жінки побігли за ним,  а той облаяв  їх і суворо наказав сторожеві “не відпускати цього зайця!”.
На щастя, поруч проїжджав директор школи і визволив бранця. Хлопчик рвонув додому. Очі в дитини сльозилися, вуха  горіли... Матері вдома не було, тож Ілько  ліг  спати.  Вночі дитина кидалася уві сні й марила: “Змії! Щурі!” Вранці мати відвезла його у райцентр. Лікарі встановили діагноз: “Реактивно-невротичний стан” і поклали дитину в психіатричну лікарню...
Ілько видужав лише через кілька місяців. Закінчив технікум, відслужив в армії. Нині в нього все добре, має вже внуків. А садиста-бригадира після того трафунку зняли з посади. Він змушений був продати хату й виїхати за межі області, бо ніхто з ним не вітався, не розмовляв, люди шарахалися він нього, мов від чумного...
КРЕДО ЙОГО ЖИТТЯ
Я обмірковував почуте, ми довго мовчали. Що тут скажеш? Звичайне звірство, хоча й звір на таке не здатен! Одні люди за будь-яких посад були рабами обставин, інші ж були творцями майбутнього. До останніх належить і міліціонер Іван Папіш. За принциповість, вимогливість до себе й до підлеглих, уміння говорити правду в очі, якою б гіркою вона не була, йому часто діставалося від заздрісників. Дехто з керівництва райвідділу почав збирати на Папіша компромат, надсилати в Ужгород анонімки. Але це нічого не дало, невдовзі “вирахували”, хто за всім цим стоїть. Один написав заяву на звільнення, два інші перевелися в сусідні  райони.
Я  пригадую, як ми вперше зустрілися з Іваном Папішем. Було то навесні 1973 року. Сидимо ми, четверо працівників  свалявської районної газети “Ленінський шлях”, у тісній, задимленій від сирих дров кімнатці. Кожен обдумує, що напише в наступний номер газети. І тут заходить редактор “районки” Ілля Олашин, пропускаючи  старшого лейтенанта міліції,  знайомить з працівниками газети. А співпрацювати, каже, будете з Федором Андрійовичем, він у нас керує відділом листів та культмасової роботи. Тобто зі мною. Поручкались ми й вийшли на вулицю переговорити.
— Аби зменшити аварійність на дорогах, міліції потрібна допомога друкованим словом, — відразу пояснює мету свого візиту наш гість Іван Папіш, працівник Державтоінспекції. — Газету виписує в районі майже кожна друга сім’я. Ви ж розумієте, як будуть реагувати на критичні публікації про затриманих п’яниць за кермом керівники колективів! А ще вкрай необхідно пропагувати серед школярів правила дорожнього руху, створювати в школах загони юних інспекторів руху.
Уже наступного ранку ми побували в Керецьках та Березниках, в урочищі Дулятин, де з лісосік вивозили деревину. Оглянули під’їзні шляхи. Повертаючись, затримали в центрі Керецьок п’яного водія. Чолов’яга “загнав” комусь у Кушниці лісокомбінатівські дрова й вирішив “потрясти гаманцем” у сусідньому селі... А через два дні вийшов перший номер стінгазети “За безпеку руху”. Розмістили ми її в скверику поблизу райвідділу.
“ОСЬ ДОЖИВУ ДО СІМДЕСЯТИ...”
Я ніколи раніше, за всі роки нашого знайомства, не писав про Івана Папіша. Іван Ілліч був категорично проти. Усе жартував: “Ось коли доживу до 70-ти, тоді вже можна буде й писати...” І от цей день настав! Цього тижня Іван Папіш відзначав цю знаменну дату. Святкував у колі сім’ї, з ветеранами-побратимами, рідними та знайомими. Були десятки вітальних телеграм, пам’ятних листів, телефонних дзвінків. Людина, котра залишилася Людиною, заслужила на це!
А прожив він непросте життя. Народився Іван Папіш 1938 року в селі Дусино Свалявського району. У сім’ї їх було шестеро дітей, троє з яких померли... Батько спершу працював у лісі, а після колективізації — у місцевому колгоспі. Мати поралась по господарству й теж трудилася в полі. Старший брат заробляв якусь копійчину в Угорщині й половину заробленого відправляв у Дусино, аби допомогти сім’ї. Брат Василь став військовим, командував танковим полком і залишився жити у Бресті. Іван був у сім’ї наймолодшим. З п’яти років ходив у ліс і на полонину збирати гриби, ягоди. Далі взяв у руки топірець і прочищав молоді насадження в лісі.
Однак біда не полишала сім’ю. Не переживши втрати трьох діток, помирає  Іванова мати. Батько одружився вдруге зі сусідською дівчиною, молодшою  на 25 літ. Іван сприйняв це вороже, геть замкнувся в собі! Відрадою для хлопця став мамин брат Петро Русин, який обійшов пів-Європи, знав шість іноземних мов. Йому часто писали друзі-комуністи з Чехословаччини, Польщі, Франції, Угорщини. Особливо цінував  листи й вітання від секретаря ПОРП В.Гомулки.  Одного дня дядько Петро сказав, що Іванові треба вчитися, тож житиме відтепер у нього. Хлопець послухався, незважаючи на заперечення батька...
З ТРАКТОРИСТІВ — У МІЛІЦІОНЕРИ
У 54-му Іван Папіш закінчив курси трактористів. Дотепер пам’ятає дружнє ставлення бригадира тракторної бригади Ярослава Теслюка, викладача Ганни Пилипанинець, завідувача курсів  Олександра Кривобока. Обслуговувала їхня бригада колгоспи Свалявського та Воловецького районів. Увесь  рік Папіш працював у Дніпропетровській області. Повернувшись додому, навчався у Берегівському училищі механізації сільського господарства, освоював цілинні землі Казахстану.
Далі була армійська служба в Калінінградському вищому військовому училищі -- спершу інструктором, а далі й персональним водієм начальника училища генерала Акатова. Після повернення,  за рекомендацією генерала, Івана Папіша зарахували в службу ДАІ. Завжди з повагою відгукується Іван Ілліч про тодішнього начальника дивізіону ДАІ Петра Бронтерюка, досвідчених колег і наставників В.Маріяша, І.Шашкіна та інших. Через деякий час Папіш став начальником ДАІ Мукачева. Там зустрівся з В.Голубкою, директором радгоспу-технікуму, який раніше очолював Свалявський райком партії. Саме він, а також тодішній начальник Свалявського райвідділу міліції Іван Сабов порадили повертатися у Сваляву. Службу  розпочав з детального вивчення місць, де траплялися найбільше ДТП, знайомства з автогосподарствами. Подружився з місцевими журналістами. Під його керівництвом і за підтримки влади випрямлялись небезпечні повороти на шляхах у Сваляві, Поляні, Стройному, поблизу санаторіїв “Човен”, “Сонячне Закарпаття”. Щорічно проводилися районні наради водіїв, у яких активну участь брали перші секретарі райкому партії.
За  вісім  років його роботи на посаді начальника Державтоінспекції району свалявські інспектори  п’ять разів займали перше місце в області. Добрим словом згадує Іван Папіш тодішнього начальника обласної ДАІ Євгена Турлакова, його заступника Миколу Тоненчука. У 1979 році майору міліції І.Папішу було запропоновано посаду заступника начальника Свалявського райвідділу міліції. З чим він успішно впорався.    
— Користуючись нагодою, хочу згадати добрим словом людей, котрі мені допомагали в житті, — каже ювіляр. — Це знані люди Свалявщини: Іван Шваб, Георгій Мишко, Іван Лизанець, головні лікарі санаторіїв Степан Ковач, Павло Ганинець, Борис Марусанич. Головний лікар Керецьківської дільничної лікарні Іван Балаж. Щира вдяка і багаторічному начальнику закарпатської міліції генералу Володимиру Сірику,  усім моїм друзям, кого не згадав тут, але пам’ять про яких завжди в моєму серці.
P.S.У лютому 1995 року Іван Папіш вийшов на пенсію. З дружиною Маргаретою виховують трьох онуків.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати