Дріб’язковість на державному рівні – це трагедія для мільйонів

Дріб’язковість на державному рівні – це трагедія для мільйонів Звичайно, й тепер не обійшлося без політиканства. Показові піар- вистави Президента і Прем’єра, виступи лідерів маленьких фракцій у парламенті підтвердили, що полі¬тики так само є заручниками своїх ролей, як і більшість із нас. Різниця лише в тому, що вони завжди на видноті, тому значно частіше ви¬глядають смішно. В. Литвин у своєму агітаційному запалі взагалі договорився до маячні, мовляв, чомусь у нас стихійні лиха відбуваються завжди, лише коли одна політична сила при владі. І це при тому, що Л. Кучма, у якого В. Литвин був головою Адміністрації, видав 5 подібних Указів, два з яких – 1998 і 2000 років – безпосередньо стосувалися Закарпаття.
Та менше з тим. Кожен піариться в міру власної культури, освіти, моральних і світоглядних принципів. І справа виборця – робити свої висновки. Загалом, у цьому суть демократичного устрою, коли влада змушена бути публічною, а громадянам надано право довіряти їй або змінювати в законний спосіб під час виборів. Як і роль сучасної держави зводиться не до «батьківської опіки» за кожною родиною, коли від влади чекають, що вона буде шукати роботу, знижувати ціни, підвищувати соціальні гарантії і гратися в інші популістські ігри, а в тому, щоб гарантувати безпеку самодостатніх людей. Тобто створювати зрозуміле законодавство, систему соціального й медичного страхування, інформаційного забезпечення, в тому числі під час катастроф, будувати дороги, дамби, захищати екологію, розвивати науку і освіту тощо. Тоді взаємовідповідальність людей і влади переходить в іншу якість, але це тема значно складніша й потребує спеціальної уваги і часу.
Нині ж на прикладі парламентського рішення можна розгледіти роль кожної із провідних політичних сил у сучасних процесах України. І без зайвого моралізаторства спробувати змоделювати системи, які вони пропонують для вирішення складних питань державного функціонування. А кожен виборець має право симпатизувати тій силі, яка йому до вподоби, й відповідно голосувати.
Про роль маленьких фрак¬цій ми вже трохи згадали, і вона в цьому випадку здебільшого є фоновою. Їх лідери радо покритикували і Президента, й уряд, а П. Симоненко взагалі запропонував звільнити з посад і міністра МНС, і голів більшості обласних та районних адміністрацій, які, на його думку, геть не впоралися зі своїми обов’язками. Проте жодних нових реальних ідей ні В.Литвин, ні П. Симоненко не озвучили, і їхні фракції у повному складі проголосували за те, що пропонували інші.
Три найбільші сили внесли свої проекти змін до бюджету, що передбачають ліквідацію наслід¬ків від повені: відповідно, президентський, підтриманий НУ–НС, урядовий та опозиційний, розроблений Партією регіонів. З трибуни були озвучені два проекти, оскільки президентський урахував у ході дискусій більшість пропозицій регіоналів, зокрема щодо контролю за обігом коштів. Таким чином, принципові розбіжності між двома проектами – пре¬зи¬дент¬ським та урядовим – звелися до такого: Президент пропонував виділити 4 млрд грн додатково, а уряд – 2,5. Позиції цілком зрозумілі й природні. Глава держави прагне стимулювати уряд до пошуку додаткових коштів, а урядовці, котрі їх мають знайти, прагнуть полегшити собі завдання. Кінець кінцем парламент схвалив зміни в розмірі 6 млрд грн, чим ще більше напружив уряд, але й навзамін проголосував за підвищення акцизного збору на тютюнові вироби, чим відкрив додаткове джерело надхо¬джень. Хоч, з іншого боку, мусимо розуміти, що й ціни на цигарки, як наслідок, підвищаться.
Друге розходження було значно принциповішим, і стосувалося воно того, хто має розпоряджатися грошима. Уряд пропонував усе залишити у себе, головним розпорядником призначити Міністерство фінансів і, таким чином, повністю централізувати систему допомоги. Президент пропонував передати кошти на місця. Конкретні суми, розписані по областях, де вже місцева влада повинна дати їм раду. Таку ж позицію підтримала й Партія регіонів.
Аргументи Ю. Тимошенко зводилися до такого. Мовляв, це довга процедура, коли місцеві депутати мають зібратися ділити кошти, та й почнуться чвари. По-друге, на місцях ці кошти розкрадуть, а лише уряд зможе їх проконтролювати.
Президентську позицію озвучив В. Кириленко. Централізація коштів до абсурду бюрократизує допомогу, коли кожен, навіть сільський голова, змушений буде їхати до Києва вибивати собі кошти. Врешті, вони однаково змушені будуть потрапити на місця, але значно складнішим шляхом. А місцева влада ліпше знає потреби людей, швидше зуміє розпорядитися допомогою. Підтримав таку позицію й автор проекту від «Регіонів» О. Пеклушенко, котрий дорік¬нув Ю. Тимошенко, що вона не довіряє своїм же людям із БЮТу, котрих якраз більшість у місцевих радах західних областей, а Партія регіонів їм довіряє. Таким чином, можна було ставити на голосування два проекти, з яких за рахунок підтримки «регіоналів» більшість набирав президентський.
Але А. Яценюк прагнув ще більше посилити вагомість документа через компроміс і зведення всіх пропозицій до спільного знаменника, який все-таки в життя має втілювати уряд. Як наслі¬док, закон таки був за невелику перерву доопрацьований і дістав підтримку всіх 440 депутатів, присутніх у залі. Урядова пропозиція про централізацію коштів набрала лише 189 голосів і в документ не потрапила.
Ось лише факти, які тим, хто хоче розібратися, багато чого скажуть. А тим, хто думає лише за принципом «наші хороші, чужі погані», аргументи не потрібні. І це повна нісенітниця, що полі¬тики не бажають добра своєму народу, бо, врешті, вони від нього й не відрізняються. Просто кожен це бачить по-своєму. А щоб була можливість домовлятися, потрібна висока мета. Бо дріб’язковість на державному рівні – це трагедія для мільйонів.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати