Киянка: Подорож до Закарпаття. Край старовинних дерев"яних храмів

Зі священиком парафії Петра і Павла (УГКЦ) познайомили нас господарі драговської оселі "У Колесаря" (місце нашого цьоголітнього відпочинку), коли ми у п’ятницю прийшли до церкви (в цей день там перед службою проводиться молитва матерів за дітей, куди і йшла пані Світлана).

Церква в селі Крайниково на Закарпатті
Церква в селі Крайниково на Закарпатті

Отець Мирослав http://o-myroslav.uol.ua – родом місцевий, із близької до Драгова Сокирниці (де і живе з дружиною та двома доньками), молодий, підтягнутий, зі світлими добрими посмішкою та вдачею. Закінчив Ужгородську духовну академію, і вже 9 років служить в рідних краях. Людина сердечної шляхетності, простий у спілкуванні - при всій його непересічній ерудиції, та багатої, тонкої, делікатної обізнаності людських душ та клопотів.

Ще хлопчиком отець Мирослав вперше читав псалтир в стародавній дерев’яній церкві рідного села. Дідо дружини (дідико Антон Хвуст, вже відомий в Інтернеті завдяки, зокрема, Блеці з її дітищем http://www.castles.com.ua ) – її родина із сусіднього Крайникова – опікун тамтешнього такого ж старовинного дерев’яного храму. Цім родинам, їх своякам та односельцям-одновірцям завдячують ті храми своїм відродженням після совково-атеїстичної наруги, закриття, розорення.

Але почали ми розмову з отцем Мирославом про сучасне життя в Драгові та всьому краї, про його та сусідні парафії і парафіян. Отець – великий скромний подвижник відродження релігійного життя своїх віруючих, ініціатор та опікун багатьох справ, пов’язаних з душевним здоров’ям. Цікаві починання для молоді, заняття з дітьми, підтримка різних прицерковних товариств, піклування про дивовижні перлини – старовинні дерев’яні храми… Про людей говорить з любов’ю, навіть і про православних, що, м’яко кажучи, не надто чемно можуть повестися з його співвіруючими, - з розумінням. Не дивно, що його в окрузі знають і шанують. Обминає (визнає це отець Мирослав з сумом) лише місцевий священик УПЦ МП, та дехто з відповідно прихильного місцевого керівництва (це мені теж не дивно, бо ж виборці віруючі, а якщо їм щось батюшка скажуть, то, дивись – і виконають).

Але о.Мирослав не замовчує і проблеми у своїй парафії, напевно спільні для багатьох місць дикого недокапіталізму (поки Церква була у підпіллі і гнана, люди більше гуртувалися біля неї як біля духовної опори, а тепер стали більше захоплюватися, часом коштом духовного, гонитвою за матеріальним). Наводить історичні приклади, які періоди відтак в долі народів чергуються, але все ж дивиться у майбутнє з оптимізмом (отче Мирославе, та Ваші парафіяни – ще, порівняно, ангели! Вас би в Київ у відрядження та й під пересічну школу весною, в час перерви, вже не кажучи – щоб в Донбас). Драговці щасливі, що мають такого священика, цікаво, наскільки вони це усвідомлюють? Правда, поруч мають приклад іншої, гм… традиції, то ж напевно, що розуміють. Раді за отця Мирослава і за драговців.

Ми спитали отця Мирослава, коли можна приїхати подивитися старовинні дерев’яні храми, так, щоб вони були відкриті. Він сказав нам час служб (три ближчі – греко-католицькі, а одна, за яку сперечаються православні МП - зачинена) і поцікавився, чи ми на машині). Коли почув, що ні, - люб’язно запропонував себе як екскурсовода, щоб назавтра у свій вільний час повозити нас, маючи можливість відкрити три церкви будь-коли, і все-все нам там показати. Ми ледве не задихнулися від такої удачі (це ж унікальний гід, найобізнаніший, а його вільний час збігався з нашим, адже наступний день мав бути хмарним, й інших планів в нас і не було).

Наступного ранку він забрав нас з «нашої» вулички після відправлення служби. Фотозвіт з екскурсії тут (одна частина) http://narodna.pravda.com.ua/photos/4888ed498c9e0/ . Справді, було хмарно, але дощу як такого фактично не було, тож навпаки вийшло добре, що не жарко, а м’яке світло – найкраще для фотографії. Почав він екскурсію, по дорозі, з села Чумалево, де греко-католицька церква – велика, мурована - була брутально зруйнована (ймовірно, підірвана, судячи з вигляду остова) після війни. Отець досліджує всі околиці, виявляє всі пам’ятні місця, вивчає їх історію. Далі дорогою він розповідає про зустрічні каплички, хрестячись на всі – католицькі та православні, про новіші греко-католицькі церкви.

Першим на нашому шляху дерев’яним старовинним храмом була церква села Колодне (раніше бачили їх лише мигцем, як їхали в Драгово). Фотозвіт про старовинні деревяни храми тут: http://narodna.pravda.com.ua/photos/4888dfd43abe1/ . Побудована чотири століття тому, невелика, карпатська готика, дерево потемніле, місцями зелене від моху (це шкідливо для деревини, однак красиво, хоч і сумною красою). Але церква стоїть зачинена, через те, що на неї претендують і православні, а УПЦ МП не хоче ділити її з католиками (ех, була б там УПЦ КП чи УАПЦ – напевно вже б домовилися). А так – престіл з цільного величезного каменю лежить, надтріснутий, по-блюзнірськи викинутий з храму, через старовинні хрестоподібні віконця видно морок запустіння, якісь тьмяні речі, павутину й порох. «Так не діставайся ж ти нікому». Отцю Мирославу – сумно, а нам – так просто обурливо. Він увесь час підкреслює, що не хоче конфліктів, що люди, які в Колодному на чолі з батюшкою побили священика УГКЦ, котрий хотів повернути церкву і її впорядкувати, були напоєні й намовлені. А по-моєму – гнати таких варварських «християн» куди подалі від цього храму, і це ще як мінімум. Куди дивиться міліція та відповідні інші державні інстанції – не зрозуміло.

Ми переїжджаємо в Данилово. Там церкві, посвяченій на честь св. Миколи (літнього), молодшій сестрі попередньої, пощастило більше – ошатна струнка красуня на пагорбі, з тонким готичним шпилем та заквітчаним розп’яттям у підніжжя, більш-менш впорядкована, дбайливо, за можливостями тамтешньої громади, відроджена із середини, лише шпиль став трохи «пізанським». Звісно, масштабніша реставрація ще чекає на добродіїв – але яка відчутна різниця, коли храм живий, відвідуваний, в руках у віруючих з теплим жертовним серцем. Сам отець Мирослав був майстром на всіх трьох нині діючих церквах, разом з родичами та парафіянами збирав і виносив голубине лайно, лагодив зігнилі дошки, випрошував хоча б трошки їм на заміну, відновлював електрику, чистив від порога до престолу.

Який енергетичний внутрішній простір храму! Автентичні розписи ще видні, намолені образи з ХІХ століття, делікатно доповнені сучасними. Зберігся старовинні барочні, дерев’яні різьблені царські ворота, частково – образи іконостасу. По золоту написані Спаситель, св.Микола, ангел сповіщає Марії її виняткову місію. Отець Мирослав показує нам у святилищі кам’яну брилу престолу з-під білосніжних хвиль візерунчатого покривала, на належному йому місці. Доволі широкі хори, там теж ще можна розгледіти первісні розписи. Нехитре - та вигадливе, непорочно біле - та веселкове, але таке справжнє вбрання, вишивки, саморобні квіти, зі смаком дібрані букетики барвінку, квітів та колосся – відчувається вкладання душі тих, хто тут порядкує. Піднімаємося на дзвіницю, яка стоїть поруч. Вона теж більш-менш полагоджена, але ми попереджені: дзвонів не торкатися, бо православна громада – проти дзвону з греко-католицької дзвіниці. Дивно, якщо вже там греко-католики правлять. Втішаємося фотканням. Як особливо фантастично, а-ля Гойя, виглядає звідти шпиль!

Люди! Якщо хтось, хто це прочитає, може якось допомогти: вся ця безцінна краса, історичне народне багатство, чиє знищення призупинене простими сільськими віруючими, не може довго чекати на порятунок! Стародавні дерев’яні церкви скоро заваляться без капітальної реконструкції! В одному Києві вже скільки нових дорогущих макетів набудовано, чи оплатили їх «господарі хоча б землю?

У Данилові отець Мирослав продовжив екскурсію в приватному музейчику (старій хаті на дві кімнатки) однієї екуменічної (греко-католичка та православний) родини. Пані Поліна позбирала місцеві народні ужиткові речі: одяг, інструменти, хатні обереги (на фотках є рушники, викладені хрестом під розп’яттям), святкові атрибути – від вертепу й різдвяних зірок до весільного вбрання та символіки. Серед писанок отець Мирослав показує такі, тип яких започаткувала його мати (прикрашені на кінцях мушликами – бантиками зі стрічок чи мережива). Демонструє, як крутили звізду, виклеєну на решеті з кольорового паперу та оздоблену християнськими і солярними мотивами, співає місцеві колядки: в нього звучний, чистий голос, так гарно виходить! Виявляється, отець і прядіння може показати. Господар бере весільний курагов, і вони вже в два голоси (господині вдома не було) розповідають про святкові звичаї.
Отак в тому, що під силу кільком людям, втілюються добрі справи збереження народної пам’яті та рукотворних її, натхненно зроблених пам’яток.

В Крайникові серед дубів та лип-ровесників стоїть (поки що) ще один більш як трьохсотлітній дерев’яний храм, мабуть, найкраще збережений (чи скоріше, найревніше врятований) з середини, з найбільшим полем ще не зовсім пропащих первісних розписів. Його живим оберегом є 92-річний дідико Антон Хвуст. Все життя і по цей день він пильнує святиню, переживає за її подальшу долю, і, як каже отець Мирослав, є дуже довірливий до всіх, хто обіцяє чимось допомогти, щоб зберегти диво народної творчості, побожності та душевності. Я не сумніваюся, що справедливий Господь по заслугам воздасть тим, хто лише піариться на темі збереження старовинних храмів, лицемірно обіцяючи золоті гори, а виконуючи (якщо взагалі виконуючи) лише дещицю. Боляче й водночас - захоплююче було дивитися на таку людину, як дідико Антон. Бадьориться, світлий розум, очі святого. Це ж яку міцну світлу віру треба мати, щоб не раз обманюватися у таких випадках, і знову працювати – у його віці! - самотужки, і надіятися, і не зневірюватися в людях!

Власне, якесь посильне піклування (що, звісно, природньо) йде від самої УГКЦ. Але, погодьтеся, якщо держава у недалекому минулому призвела до суттєвого погіршення як стану храмів, так і стану душ (були б храми відчинені, а віруючі не утискалися, то й перші б підтримувалися, і другі б не змаліли, в тому числі в нащадках), то тепер незалежна Україна мала б допомогти у відбудові сильно постраждалих церков, адже дотаціями в розмірі підлампічити частину даху, яка вже падає, справу не вирішити. Після використання церков як складів та хлівів, після тривалого закриття, без ремонту, вони суттєво постраждали, і тепер на реконструкцію потрібні величезні кошти, дорога техніка, купа довідок, погоджень, кошторисів, планів, експертних оцінок, бюрократичних дозволів і т.д. і т.д. Поріділі після репресій, виселень, утисків греко-католицькі громади самі просто не в силах це підняти. А коли все ж щось роблять, щоб церква геть не завалилася, на них, бува, накидаються різні контролюючі-керуючі інстанції. Ще й місцеві православні (вірники УПЦ МП) погрожують: «най би краще згоріло!» (свідчення знаного дослідника дерев’яних храмів України Михайла Сірохмана про те, як один храм в аналогічній ситуації, з батюшкою на чолі, вже «поховали»: http://www.ua-reporter.com/novosti/18558/ ). І на всіх церквах біля входу – табличка – як знущання: ця пам’ятка охороняється законами УРСР. Абсурд. Але, як каже одна дуже шанована мною людина. «Бог палкою не б’є»…

Мабуть, лише за Його опікою блискавка досі не влучила в одне із сусідніх (за метрів 10, гілки просто над кроквами) старезних дерев, які вимахали на благодатній крайниковській землі вище церкви, і які підрізати можливо тільки з висотного крану. Отець Мирослав з гордістю показує нещодавно роздобуту деревину для ремонту, бере крокву в руки, як малу дитину, показує, як їх клали раніше, і що нові будуть такі самі, як зарослі мохом давні.
Хоч би дожив дідико Антон, доколи його рідна церква дочекалася б дбайливої реставрації. Дай, Боже, Вам, дідико, це побачити. Ваші добрі очі, живі надією й вірою, я запам’ятала на все життя...
Ми залишали в цих церквах наші скромні пожертви, і я, власне, остереглася пообіцяти дідику щось конкретніше за статті – але ось як вийду з відпустки, тоді по роботі вірогідно зможу й постараюся зробити і щось більше.

А отець Мирослав продовжує екскурсію вже в рідній Сокирниці. Тут дерев’яна довгожителька-церква, більш-менш ціла зовні, з середини вже обшита, на жаль, фанерою (фрагменті старших розписів збереглося менше). Але як тепло прикрашена вірниками: народний одяг, хоругви з хусток, курагови (весільні прапори), старовинні образи (по золоту - Богородиця, Спаситель), сучасні писані, з любов’ю вишиті рушники. Тут до отця Мирослава приєдналася нам розповідати про долю церкви пані Анна, бабуся його дружини. Вони показують дерев’яні хрести на церковних стінах, які віруючі рятували з цвинтаря. Нарешті ми не лише піднялися на дзвіницю, але й подзвонили – трішечки. Пані Анна посміхається на наше задоволення – на здоров’ячка. А я ще і ще раз дякую всім цим сільським трударям, людям багатої, красивої душі. Вони, знаєте, почуваються, і по суті є щасливими – і це щастя є справді високим та праведним у своїй природності.

А на завершення отець Мирослав сказав, що нас чекають у нього вдома, без обіду не відпустить. І от ми завітали до його хати, за щедро наготований стіл. Милі молода дружина, молодша донька 6 років (на пару років старша – була у дідика в Крайникові). А яка господиня пані Мирослава! Які домашні пельмені, який теплий шоколадний пиріг з маком! Яка відкрита, щира гостинність, непідробний інтерес до гостей! З останніх сил тримаюся, щоб вчергове не об’їстися. Допомагає лише те, що ведуться цікаві розмови. Наша мала, насолодившись пирогом та усілякими іншими смаколиками, далі втішається кроленятками-підлітками, яких їй дозволили взяти на руки. Затишна оселя, будинок у квітах та винограду. Нас запрошують погостювати ще, але, на жаль, вже час і вертатися. Намагаємося запропонувати йому гроші, скільки коштувала б така екскурсія, але він бере собі лише за бензин, то ми решту заповідаємо на потреби храмів (він уточнює, що тоді – використає саме на старі дерев’яні).

Телефон отця Мирослава в мене є, якщо хтось захоче поїхати в ті краї та побачити й почути стільки ж цікавого, як і ми, відпочити в чудовому місці – зголошуйтеся на форумі.

Будь завжди щаслива, дружня родино отця Мирослава, будь успішна у всіх справах. Сердечно дякуємо отцю Мирославу за незабутню екскурсію, подаровані такі близькі зустрічі з Храмами, дякуємо також пані Мирославі і всій родині за гостину! Дай, Боже, більше таких світлих людей - знайомство та спілкування з ними примножують надію, що спільними зусиллями світ навколо ставатиме кращий.

Подорож до Закарпаття. 7. Храмове свято. «Бог всіх рівняє»: блага цивілізації та столичні можливості (що несуть і спокуси та збитки) умаляються перед дитячими привітаннями незнайомців на вулиці «слава Ісусу Христу», їх працьовитістю та незіпсованістю. Фотозвіт ось: http://narodna.pravda.com.ua/photos/488b6c868f00f/

Цей розділ тут не за хронологією, а за логікою (після попереднього). Пишеться він з об’єктивних спостережень науковця, тому може бути інформативним не тільки (чи й не стільки) для віруючих. Власне, для дійсно віруючих людей, які живуть за своєю вірою, навряд чи в ньому знайдеться багато нового. Просто храмове свято. День Петра і Павла, що на честь цих апостолів посвячено драговську церкву УГКЦ.

Побудовано цю церкву всього кілька років тому, вона повторює вигляд старшої на століття, яку в Драгові віддали, замість господарям греко-католикам, - УПЦ МП.

На храмове свято з тисяча нарядно вдягнених віруючих заздалегідь сходяться до храму, котрий, як і церковний двір, кілька днів напередодні особливо ретельно прибирали й прикрашали парафіяни. Чоловіки, жінки різного віку, молодь і діти представлені пропорційно. Оскільки в родинах як правило, по дві-три дитини, а в частини й більше, то молодшої порослі багато. Видно, що діти й підлітки в церву приходять не двічі на рік чи екскурсію, вони там – у себе вдома, слухають серйозно, перед і після сповіді ми бачили справжні сльози, які важко було спинити, перед причастям – радісно-зосереджені личка, за отцем Мирославом дітки повертають усміхнені очі як за сонечком (і це ми бачили не лише на Храм, але й у звичайну неділю). Віруючі в основному - місцеві, кільканадцять гостей із сусідніх парафій та ми; кілька священиків. Звичайна розкладка церковної літератури та вервиць, звичайна довга черга до сповіді. Дівчата наготовляють хоругви, діти впорядковують підсвічники.

Святкова служба транслюється і на вулицю, оскільки всі бажаючі не змогли поміститися, хоч церква й чимала. У фотоальбомі «Храмове свято» я помістила ілюстрації, де є і читання, і проповідь, і причастя, і хресний хід з молитовними стояннями, і багато чого іншого. Коли сакральні дійства закінчені, бабусі звичайно пропонують заздалегідь заготоване пригощення. До криниці йдуть напитися смачнючої води (до речі, в Драгові є й природна мінеральна, але в тій криниці вона звичайна, просто дуже смачна). Люди ще надовго залишаються погомоніти на церковному подвір’ї і після цього всього.

А нас староста драговської парафії пан Михайло запрошує у «фару» - прицерковне приміщення, де приготовані столи для священиків та приїжджих гостей. Там хор із сусідньої парафії так душевно співає різних пісень! Як це видно на відповідній фотоілюстрації, трапеза щедра, пиття неалкогольне (для католиків це теж – звичайно). Вони і без розігріву весело гомонять між собою та живо розпитують нас про все на світі. Доброзичливо нам усміхаються, це ж з Києва до них завітали в гості, та ними цікавляться. Одна старенька говорить, а навкруги вже ціле коло світлих поглядів – чомусь старі там дивляться уважно в очі. Нам, дійсно, не менш цікаво розпитати їх про життя-буття. А на нього вони дивляться – що для них теж звичайно – з вірою й надією. Звичайно працюють, звичайно беруть живу участь в парафіяльному житті. Мають і проблеми – звичайні, а от вирішують їх з незвичними, можливо, для когось, впертістю та практично-позитивним мисленням, покроково втілюваним в конкретні справи.

Взагалі тепер переходжу до того, що для них звичайне, а для когось може бути незвичним, незвичайним та навіть надзвичайним.
1. За два тижні нашого перебування в тих краях, в тому числі в різних віддалених від хат та перехожих куточках, ми, зустрічаючи зграйки та поодинокі примірники дітей-підлітків-юних, ЖОДНОГО разу не бачили когось з них із цигарками чи алкоголем, вже не кажучи, щоб п’яних чи обнюханих. Це ж стосується і жінок. Чоловіки, особливо старші – дехто курить, бачили за два тижні одного п’яного – вже раніше писала, за яких обставин.
2. Мало того, Ви собі уявіть, на сільських вуличках (особливо там, де купно живуть греко-католики), діти вітаються з незнайомцями, та ще й: «Слава Ісусу Христу!» - дзвінко так, і
3. ніхто нічого не просить (у туристів, як це буває деїнде), навпаки, бувало, пропонували допомогу (куди пройти, та под.)
4. Поблизу церкви в день храмового свята була розкладка з дитячими іграшками та ласощами. ЖОДНА дитина не підбігала туди до кінця всіх сакральних дійств, ЖОДНА дитина й опісля не клянчила й не вимагала противним голосом «мама/папа, купи, хочу, дай!
5 не бачили жодної драки чи сварки. Щоб Ви не думали, що це нам наснилися ангели, додам – часом чули від окремих дітей нелітературні «слова-паразити», але й то - не як лайку на чийсь бік.

Я розумію, що, крім церковного впливу, є й інші фактори (та й Церкви бувають різні, а священики – теж грішні люди), але для виховання дітей він очевидно може бути позитивним. Як розповідав старенький шофер про руських (радянських «визволителів»), що не мають вони Бога в серці – так от коли Він там є, усвідомлений, змалку, і коли про нього розповідають у недільній школі, коли про його настанови стараються пам’ятати старші рідні, коли про Нього нагадують каплички на кожному кроці, то – це дійсно інша культура спілкування та розвитку. Недаремно релігієзнавці, навіть дуже вільнодумні, вивчаючи якусь християнську школу, між собою говорять, що залюбки віддали б до такої власних дітей, які зі своїм світоглядом розберуться, а от виховна частина в них буде людяною.

В цілому виглядає, що тамтешні діти-молодь набагато здоровіші за «середньостатистичних», в т.ч. психологічно. Практично всі працюють на родинних господарствах, чимало підпрацьовує де може. До речі, не бачили місцевих дітей товстих та хлюпиків. Освіта – популярна, серед вчителів чимало ерудованих подвижників, справді залюблений у власну роботу і своїх вихованців. За сучасної тестовою системи, київських та іншогородніх розманіжених мажорчиків та просто розбещених лінивих нєдорослів потіснять (і це буде справедливо!) старанніші сільські діти. Не скрізь і не в усіх них, слава Богу, батьки-п’яниці, а школа – розвалюха.
Драговські діти й молодь - скромніші, але – не забитіші. Цільніші, чистіші, практичніші, працьовитіші. Дивлячись на таких, я втішаюся, що є нормальні діти й молодь не лише в одиночних примірниках, що під тиском попсової або мажорної більшості. Я щиро дякую всім старшим, хто належно виховує своїх нащадків. З цим я вітала багатьох драговців на їх храмовому святі.
Хай будуть такі діти щасливі й успішні в подальшому своєму житті, хай вистачить їм сили та знань, серця й віри не прогинатися під світ, а покращувати його.

А всім батькам бажаю (з допомогою якоїсь Церкви чи без) спромагатися виховувати своїх дітей так, щоб могти ними гордитися як справжніми Людьми.

Майдан
27 липня 2008р.

Теги:

Коментарі

НОВИНИ: Культура

10:52
Сьогодні, у четвер, в Ужгородському скансені відкриється виставка Мирослава Ясінського "Карби"
17:49
В ужгородському скансені відкриється виставка "Світ писанки"
05:49
У квітні в Ужгороді пройде VIII Міжнародний фестиваль "Музика без кордонів"
00:16
У середу в Хусті стартує IІ Всеукраїнський театральний фестиваль "FantaziaFest"
13:31
У скансені в Львові завершують масштабну реставрацію садиби з закарпатської Іршавщини
05:50
Із безодні
22:26
"Закарпатську" "Маріупольську драму" з успіхом показали в Києві
17:55
У Хусті відбулися нагородження переможців і гала-концерт ХІІІ Відкритого фестивалю-конкурсу стрілецької пісні "Красне поле"
15:41
Відвертий щоденник чи казка для європейців: як читати "Війну з тильного боку" Андрія Любки
15:09
У Хусті відбудеться нагородження переможців та гала-концерт Відкритого фестивалю-конкурсу стрілецької пісні "Красне поле"
14:25
Закарпатський облмуздрамтеатр розповів про свої найближчі події
14:26
У суботу в Хусті зіграють прем’єру вистави про Августина Волошина
15:11
Як відомі українські письменники хотіли поселитися на Закарпатті
08:20
/ 1
Обережно, любов
11:16
/ 1
Автор споруд ПАДІЮНу і "Едельвейсу" представив в Ужгороді виставку акварелей
22:08
/ 1
"Маріупольську драму" покажуть в Ужгороді та Києві
10:12
/ 1
У четвер відбудеться концерт Закарпатського народного хору "Загуди ми, гудаченьку"
11:08
Закарпатська філармонія запрошує на концерт "Музичне мереживо бароко"
05:09
У коледжі мистецтв ім.А.Ерделі провели конкурс дитячого малюнку
17:34
/ 1
В Ужгороді відбудеться "вуличний" поетичний марафон
20:11
До Дня Валентина в Ужгороді відбудеться романтичний вечір "Любов в опері"
03:44
/ 2
Кошиці, Пряшів і Михайлівці
11:06
У Румунії вийшла книжка про князя Корятовича
18:00
В Ужгородському замку "камерно" виставили "Художню спадщину Імре Ревеса на Закарпатті"
17:48
/ 2
"Жадан і Собаки" відвідають Ужгород і Мукачево в межах Благодійного зимового туру
» Всі новини