Митець на "Краю світу", або Про майбутнє закарпатського живопису

Габріел (Гобі) Булеца

Попередня його виставка – інсталяція із сірникових коробок – пройшла з успіхом у галереї «KAS» у Будапешті у 2003 році. Це був авангард європейського зразку – такий собі мінімалізм та концептуалізм. Нині Гобі Булеца вирішив повернутися до своїх закарпатських коренів. Хоча залишається авангардистом по духу. Але радикально змінив підхід до творчості.
- Габріел, ти вже не вважаєш себе космополітом?- В першу чергу, я ужгородець. Вважаю, що потрібно жити саме там, де ти комфортно себе почуваєш, маєш змогу розмовляти на рідній мові, вільно філософствувати і творити.
- Для тебе Закарпаття це і власне тим «Краєм Землі»?- Звичайно, це так для всіх, хто тут живе. Таким чином ми позиціонуємо рідний край до того світу, який знаходиться за його межами. Я намагався побачити наш край по-новому, розкрити якісь нові теми… Можливо, навіть зупинити художніми засобами споживацьке ставлення до нашої природи. Якщо таке взагалі можливе.
 Ти відомий своїми нонконформістськими ідеями. Чи не відмовляєшся від них?- Можливо це так, хоча останні мої роботи не є якимись нонконформістськими. І тому для мене дуже важлива була реакція молодих художників, моїх друзів, які творять у ключі авангарду. Але життя не стоїть на місці, все рухається. Світ змінюється, і ставлення до мистецтва також. В тому числі це стосується й пейзажу. Дивлячись на сучасні тенденції можна впевнено сказати – у живопис повертається реалізм. Можливо не в тому плані, яким він був раніше. Тому вирішив, що потрібно вже відходити від містечкового авангарду. Адже деякі роботи нині вже виглядають по-дитячому наївно.
- А ти більше не займаєшся авангардом?

- Чому? Я продовжую ним займатися. Але нині вже маю зовсім іншу ідею, інший напрямок руху.
- Хто вплинув на тебе як митця?
- Це були насправді дуже чудові роки. І для мене джерелом свободи був як не дивно ужгородський магазин "Дружба" на Корзо, він був тоді ще не повністю перекритий "совдепією". Там можна було купити унікальні книги, журнали. Окрім цього впливали й поодинокі поїздки за кордон. І нарешті велична фігура Павла Бедзіра...
- Багато хто говорить нині про вплив Бедзіра, але за життя на нього майже ніхто не звертав уваги...

- Майже все велике по справжньому пізнається, коли вже уходить. Нині, з відстані часу видно, що такої колоритної фігури як Бедзір дуже не вистачає Ужгороду. І це стосується не тільки його живопису чи графіки. Я не настільки переймався його творчістю, як стилем поведінки, здатністю завжди йти проти течії, робити виклик суспільному смаку. Якби він навіть не намалював нічого, все одно всі б зараз про нього згадували. Тому цікавила перш за все його філософія життя. Він мав вплив на широке коло людей, в першу чергу на молодих митців.
Але я не копіював його, адже сильна фігура завжди має здатність поглинати більш слабкішу. Бути разом з Бедзіром було все-одно, що весь час перебувати на пороховій діжці - ти або відбуваєшся як митець, або втрачаєш своє обличчя.
- Пригадуєш, коли до тебе прийшов перший успіх?

- Вважаю, що першій успіх для художника це навіть не перша виставка. А це коли твій колега, друг скаже відверто і захоплено: - Слухай, у тебе справді вийшло щось надзвичайне! Достатньо одного такого слова. Певний час я прожив на двох стільцях - тут і в Угорщині. Але потім зрозумів, що так жити і творити дуже важко, практично неможливо. Хоча саме в Угорщині на мене більше звертали увагу. Там маю друга Олександра Тінея, він родом з Молдавії, але давно вже мешкає у Будапешті. Йому довелося там все починати практично з нуля. А тепер він - знаний художник європейського рівня. Хоча досі не знає угорської, розмовляє англійською. Будапешт - це дуже консервативне середовище і зробити там кар’єру чужинцю практично нереально.- Для кого ти малюєш картини?- В першу чергу для самого себе. І тому мене дещо здивував певний резонанс навколо моєї останньої виставки. Адже я практично не виставлявся раніше. Для мене виставки не є самоціллю. Зауважу, що митці обов’язково мають діставати ще й матеріальне відшкодування за витрачений час. Адже іноді змушені розплачуються за творчість своїм власним життям. І ця плата є дуже величезною...
- Як живеться нині художникам?

- Звісно майже всім доводиться працювати ще деінде, аби вижити. Так само і я підпрацьовую дизайнером. А більшість художників досі ведуть боротьбу за виживання. Наприклад, мої друзі-авангардисти Роберт Саллер та Вадим Харабарук. В Ужгороді досі не сприймають їх як митців, не розуміють, що їх роботи - це також твори мистецтва.
- А куди нині рухається наша молодь?

- Велике щастя молодих - це можливість у будь-яку мить сісти на потяг і виїхати геть звідси. Це на своє нещастя колись не зміг зробити Ерделі. І щастя для нас, що він залишився - ціною свого життя він творив на Закарпатті. Амбіційній людині тут поки що ніхто нічого не може запропонувати. Тому молодь сама обирає куди їй рухатись. І дивиться, звісно, у бік Європи.
- Чи маєш якусь життєву планку?
- Так, але я ще її не досягнув. Можливо я поставив її дуже високо, тому ще не взяв достатнього розбігу, аби взяти її. Кожний мріє про щось більше, ніж має. І хоча Україна - це практично європейська держава, але мислення тут досі ще далеко не європейське. Тому держава інвестувати в мистецтво не поспішає за виключенням деяких приватних галерей.
- Для більшості авангардистів кумиром є Енді Ворхол. Як ставишся до його творчості?

- Скажу чесно - це не мій художник. Я ставлюся до нього як до потужної культової фігури, який зміг створити навколо себе певний міф. Але його творчість не є близькою для мене, для мого світогляду...
- Чи можна сказати, що ти повертаєшся до закарпатських коренів?

- Є вираз "криза середнього віку", точка, коли потрібно оглянути все зроблене і вирішити для себе куди ж рухатися далі. І митець має постійно перебувати у такій кризі. Весь час потрібно озиратися, аби розуміти де ми живемо – в якому часі і вимірі. Нині я хочу, аби мої почуття зрозуміли люди. Адже бути незрозумілим все життя - чи потрібно це насправді? Хочу трансформуватися, віднайти нові теми, створити нову технологію... Практично реформувати закарпатське мислення, вийти за межі штампів, які обезцінили наше мистецтво. Знаю, що це буде дуже важко.
- І яким чином ти це збираєшся робити?

- Будь-яку річ можна завжди показати під новим кутом. Наприклад, моя серія церковних олтарів. Зауважу, що я не релігійна людина. Але у сільській церкві раптом побачив зовсім іншу атмосферу. Захотілося передати це світло, колорит, дух спокою. І для цього мені не потрібна церковна атрибутика. Церква – досить дивне середовище для художника. Перебуваючи у Буківцеві я через щілинку заглянув у середину 200-річного храму. І коли я побачив як падає промінчик світла на підлогу, то багато чого для себе зрозумів і переосмислив...
- Що побажаєш нашим читачам?

- Я вважаю, що кожна людина є по своїй натурі митцем. До кожної справи має бути творчий підхід. Наприклад, якщо пекар пече хліб і вкладає в це свою душу – і виходить якісний та неповторний продукт. Тому бажаю всім, навіть людям на перший погляд зовсім не творчих професій, не забувати про цей принцип. І тоді все в них здійсниться. Щастя і успіхів всім!

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати