В Ужгороді відбулося виїзне засідання "Українського клубу" на тему "Міжетнічні відносини в Україні"

На початку засідання Б.Ажнюк і Р.Офіцинський ознайомили присутніх з етнічною ситуацією на Закарпатті. Відтак зі своїми думками виступили, окрім численних закарпатців, ще К.Матвієнко і С.Дацюк (корпорація стратегічного консалтингу “Гардарика”), В.Лупацій (центр соціальних досліджень “Софія”), Ю.Романенко (аналітичний центр “Стратагема”), Т.Возняк і І.Магдиш (львівський часопиc “Ї”). Активну участь у засіданні брав М.Віхманн, голова представництва Німецького фонду Ф.Наймана, що фінансував дане засідання.

Почавши із Закарпаття, експерти зачепили феномен так званої подвійної лояльності, коли представники нацменшини демонструють патріотичне ставлення як до держави, чиїми громадянами вони є, так і до своєї історичної батьківщини. Насправді, у багатьох конкретних людей з українськими паспортами цього немає, є одна лояльність, причому не до України. Проте ситуація тут не однорідна. Є більш замкнуті меншини, де практично стовідсоткова лояльність до якоїсь сусідньої держави. Є меншини, де 20% представників мають реальну подвійну лояльність, а 80% – єдину. Є національності, де це співвідношення ще більше на користь України. Є національності практично з цілковитою подвійною лояльністю. Останній феномен найчіткіший у представників середнього класу, які найміцніше вписуються в соціально-економічні і особливо культурницькі зв’язки всередині українського суспільства. У сільського же населення чи бізнесових воротил подвійна лояльність зустрічається незмірно рідше.

Звісно, українське суспільство зацікавлене у формуванні подвійної лояльності у представників нацменшин. Але останніми роками існує тенденція актуалізувати найбільш трагічні сторінки української історії, представляти українців як постійних жертв. Тому підсвідомо у багатьох людей (особливо зі змішаних родин) формується потяг до якихось більш успішних суспільств, а не до того образу нації переможених, упосліджених, репресованих, який навіщось накидається українцям.

Гостру дискусію викликало питання, чи є міжетнічні відносини еволюційним процесом, тобто чи відбувається якась логічна, послідовна їхня зміна у часі? Якщо так, то на них можна плавно і делікатно впливати у руслі, потрібному для зміцнення держави. Якщо ж ні, то їх можна змінювати тільки рішучою і жорсткою політикою, причому в будь-який бік. Щодо цього думки у клубі різко розділилися. Все ж на користь еволюційності Т.Возняк навів конкретну динаміку українсько-польських взаємин у Галичині. Українці 60-80-річного віку настроєні до поляків переважно негативно в силу відомих історичних причин. Для 40-50-річних польська мова і телебачення змалку були засобом виходу за обмеженість радянської пропаганди. Це покоління однаково добре володіє як українською, так і польською мовами (як більшість киян – українською і російською), образ поляків для нього позитивний. Натомість їхні діти вже більше орієнтовані на значно західніші мови і реалії, Польща втрачає для них ту притягальну силу, котру відчували батьки.

Практично всі відзначали відсутність якихось реальних міжетнічних конфліктів в Україні. Їх може спровокувати хіба що практично відсутня національна політика, коли ситуацію майже цілковито пущено самоходом. Чому в Україні (чи Росії) не відбулося так званої балканізації, як у колишній Югославії, де розгорнулося розчленування територій всередині окремих республік за етнічною ознакою? Мабуть, тому, що Югославія проіснувала всього кілька десятиліть, всередині співіснували доволі відмінні нації, етнічні опозиції між ними постійно зберігалися. В СРСР же реально створювався єдиний радянський народ – імперська політика була дуже жорсткою, послідовною й ефективною. Тому на 1980-ті роки вже практично не існувало ні української національної самосвідомості на більшості території України, ні російської національної ментальності ні в Росії, ні в Україні. Окремі винятки (серед письменників чи етнографів) не змінювали ситуації в цілому. Київ населяв homo soveticus з однорідною ментальністю як в українців, так і росіян. Через це якогось конфлікту 1991 р. і не виникло. Розпад Союзу мав перш за все економічні і геополітичні причини (програш у холодній війні), а етнонаціональна компонента у цих процесах мала яскравий, але більш поверховий характер. Київські українці й росіяни не мали надто виражених відмінностей, зате мали спільні економічні і побутові інтереси, тому не конфліктували. Натомість зараз національна свідомість різко посилюється як в Україні, так і в Росії, що є природним наслідком розвитку національних держав. Тому потенційне поле для конфліктів виникає. Доказом цього став нещодавній скандал навколо національних шкіл у Донецьку. Тому держава мала би вести мудру і збалансовану політику, грати на випередження і не допускати подібних зіткнень. Наразі такої політика немає, є окремі гучні, але зовсім несистемні кампанії, часто з не прогнозованими наслідками. Інколи як міжетнічні конфлікти помилково кваліфікують речі зовсім іншого плану. Наприклад, останнім часом в Україні здійснено п’ять жорстоких нападів на чорношкірих людей. Але принаймні окремі з них займалися специфічним бізнесом, то ж ці напади мають швидше суто кримінальне підгрунття, а не расово-етнічне.

Що ж до Криму й особливо Севастополя, то там радше назріває міждержавний конфлікт, а не міжетнічний. Україна і Росія вже ведуть жорстке змагання за півострів – інформаційне. Росія робить це дуже фахово – взяти хоча б нинішню демонстрацію на українському телебаченні російського серіалу про Чорноморський флот “Міни у фарватері”. Бо час грає на Україну. Якщо в радянські часи Севастополь був практично закритим містом, флотською базою, зараз він поступово перетворюється на центр виробництва і торгівлі. Більшість городян (а це етнічні росіяни з українськими паспортами) пов’язує своє майбутнє з українською економікою, а не російським флотом. Вони прекрасно розуміють, що український рівень демократії (і в повсякденному житті, і в бізнесі) значно вищий за російський. Проте якщо покладатися тільки на час і не здійснювати сильної політики, Севастополь все ж можна програти. Складність етнічної ситуації в Криму багато в чому нагадує Закарпаття, головна же відмінність – відсутність за Карпатами Чорноморського флоту й його розвідуправління.

Київські експерти з задоволенням констатували, що ужгородський “круглий стіл” виявився найцікавішим і найбільш результативним за останні півроку.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати