«Україні слід говорити про Другу світову, а не Велику Вітчизняну»

Омелян Довганич

Оборонці Карпатської України були серед перших, хто збройно виступив проти гітлерівської коаліції
— Пане Омеляне, ви довгі роки досліджуєте історію Закарпаття періоду Другої світової війни...
— Тому що це — ключовий момент в історії нашого краю ХХ століття. А якщо подивитися ширше, то, можливо, і всієї тисячолітньої історії українців Закарпаття. Адже Друга світова війна та проблеми, з нею пов’язані, — це і події Карпатської України, й угорська окупація, і бойові дії, й антифашистська боротьба, і нарешті — возз’єднання з Україною. Ці події докорінно змінили всю подальшу історію краю.
Щодо мене, то тут відіграв свою роль і особистий момент. За те, що батько співав українські пісні, угорці взяли його під поліцейський нагляд, потім відправляли з одного концтабору до іншого. Врешті–решт слід його загубився. Я пообіцяв собі, що знайду місце батькової загибелі. Аж через 29 років безперервних пошуків і листування я відшукав, що українець Дмитро Довганич із села Нижнє Селище помер у концтаборі міста Шимберг (Німеччина) навесні 1945 року. Німці в документації були великими педантами.
— Ви постійно користуєтеся терміном «Друга світова війна», хоча нині ще багато хто вживає назву «Велика Вітчизняна»...
— Залежить від того, що розуміти під «Вітчизняною»? Одна річ — СРСР, інша — Україна. Як тут не згадати таємну постанову 1945 року народного комісара внутрішніх справ Берії та наркома оборони Жукова про виселення з України всіх українців, які жили під фашистською окупацією. На щастя, не вистачило ешелонів.
Україна найбільше з усіх республік постраждала в цій війні. Нині називають цифру 8 мільйонів людських втрат. Але ці жертви великою мірою були спровоковані недолугим веденням війни центральним командуванням і урядом. Хоча Київський військовий округ був одним із найбільших у Європі. Німеччина не мала такої армії, яка була в Радянському Союзі на початок війни.
Увесь світ називає цю війну Другою світовою, бо до неї було втягнено цілі континенти. Кажучи про Україну, можемо говорити про радянсько–німецьку війну в рамках Другої світової.
Що ж стосується Закарпаття, то воно опинилося в центрі глобального європейського конфлікту ще в березні 1939 року, за два роки до нападу Гітлера на СРСР. А широкі бойові дії сягнули Закарпаття аж восени 1944–го, під час визволення Центральної Європи.
— Пригадую, що ще в перші роки незалежності День визволення України від фашизму святкували 8 жовтня, якось забувши, що Закарпаття — найзахіднішу область України — було визволено на 20 днів пізніше. Потрібне було не одне звернення закарпатців, аби історичну помилку виправили. А як із початком Другої світової війни? Коли вона почалася для України?
— Я розумію, що ви натякаєте на окупацію Карпатської України хортистською Угорщиною. Так, саме з цього моменту можна починати відлік бойових дій українців в останній світовій війні. Але історики різних країн все–таки зійшлися на тому, що початок Другої світової слід вести від нападу Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року.
Що стосується Карпатської України, то справді її оборонці були серед перших, хто зі зброєю в руках виступив проти гітлерівської коаліції. Після війни в Іспанії 1936—1939 років це був другий випадок. У той час, коли чехи в Празі плакали від безсилля, дивлячись, як їхньою столицею марширують німецькі солдати, карпатські січовики вмирали під Хустом, захищаючи свою столицю від угорського агресора. Але це був локальний конфлікт за мас­штабами всієї Європи. Хоча в історії українського народу він матиме неминуще значення.
— Деякі історики нині твердять, буцімто ніякої окупації Карпатської України не було...
— Окупація — це збройне поневолення. Те, що збройна боротьба була, і були законообраний парламент та президент Карпатської України, які відхилили ультиматум Угорщини, — беззаперечний факт.
За сьогоднішніми неповними даними, загинуло близько 200 оборонців та активістів Карпатської України. Це ті, чиї імена встановлені. Але відомо, що кілька великих груп полонених січовиків розстріляні на тодішньому польському кордоні в Карпатах, зокрема біля Верецького перевалу. Як правило, це були галичани, які часто користувалися псевдонімами, уникаючи репресій щодо родичів у Польщі. Ясна річ, що ніяких документів розстріляних ніхто не фіксував. Більше того, навіть місце їхнього поховання ретельно маскувалося, аби й сліду не залишилося. Тому повної картини ми досі не знаємо.
«Нова Європа» на Закарпатті будувалася так, що було репресовано 183 тисячі чоловік, з яких 114 тисяч загинуло. Були навіть заборонені слова «українець» та «Україна».
У прагненні возз’єднатися з Україною збіглися всі головні тогочасні політичні напрями Закарпаття
— За роки незалежності закарпатськими істориками багато чого зроблено. Які міфи розвінчано? Які «білі плями» вже досліджено?
— Відомо, що основу Чехословацького військового корпусу в СРСР становили закарпатці. Вони нелегально переходили угорсько–радянський кордон з 1939 року, уникаючи мадярських репресій. Але жодним словом не згадувалося, що майже всі вони були репресовані совєтським режимом і сиділи в сталінських таборах. Чимало з них там і загинуло. У книжці «Реабілітовані історією» ми наводимо прізвища 8621 закарпатця, які були репресовані за роки СРСР. Але є ще й не реабілітовані!
Нічого не говорилося про антисовєтське підпілля, яке було на Закарпатті, про УПА та ОУН, хоча людей за це судили і навіть розстрілювали. Я нарахував близько 30 молодіжних антирадянських груп і організацій, над якими відбулися суди. Хто про це знав?
Пишучи про комуністичне підпілля часів угорської окупації, жодним словом не згадували про таке ж українське націоналістичне підпілля, про відомий процес «Ковнер» 1942 року над сотнями молодих патріотів. Вивчаючи архіви в радянські часи, я натрапив на ці документи і побачив серед «ковнерівців» свого колегу по Ужгородському університету професора Василя Худанича. Але оскільки існувала сувора заборона на цю тему, то я йому зізнався про це аж через 20 років.
А хто знав, що репресували навіть делегатів І з’їзду народних комітетів Закарпатської України? Сьогодні вони голосували за возз’єднання з радянською Україною,а завтра їх відправили в табори. Таких було 25 чоловік. Ще півсотні делегатів ніколи ніде не згадували, бо вони були в буржуазних партіях чи служили в угорській армії тощо.
— Сьогодні дехто хотів би переглянути і сам процес возз’єднання...
— Ні, загальна думка істориків не змінилася. Та й не могло бути великої переоцінки. Просто прагнення закарпатців збіглися з тогочасними політичними обставинами. У споминах русофіла Мондича є дуже гарна думка: «Іншого виходу (окрім возз’єднання) у нас нема. Якщо проґавимо момент тепер, то другого будемо чекати ще тисячу років». І це писала людина, яка знала, що таке СРСР та «СМЕРШ», і втекла на Захід.
У прагненні возз’єднання всі головні тогочасні політичні напрями — свідоме українство, комуністи, русофіли — зійшлися в одному керунку, східному. Тому й був такий ентузіазм і така народна підтримка. Цікаво, що коли проаналізувати партійну приналежність делегатів першого з’їзду народних комітетів, то комуністи були в меншості.

Теги:

71 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати