Рік без Петра Скунця

Петро Скунць

Наприкінці минулого року мені зателефонувала Олена Дмитрівна Скунць. Вона цікавилася, чи не могли б у редакції «Трембіти» зібрати докупи в електронному вигляді всі матеріали її покійного чоловіка Петра Скунця, які друкувалися в нашій газеті в 2004-2007 роках. Коли Закарпаття торік 30 квітня прощалося зі своїм великим поетом, лауреатом Шевченківської премії, чимало його друзів, колег з письменницької та журналістської когорти відзначали, що разом з повною поетичною спадщиною Петра Миколайовича вкрай необхідно видати і його багатющий публіцистичний доробок.

Публіцистику Петра Скунця укладати доводиться з кількох закарпатських тижневиків, з якими він співпрацював з кінця 80-х років минулого століття й аж до своєї такої раптової кончини. На «Трембіту» припав останній відрізок його життя – чи не найпродуктивніший, коли, за його ж словами, йому «хотілося писати для цієї газети, навіть якщо кістки поламані». (Наприкінці 2005 року, повертаючись з виставки «Книжковий Миколай», Петро Миколайович послизнувся і дістав важкий перелом ноги, який довгі місяці тримав його спочатку в ліжку, а потім у стінах помешкання на п’ятому поверсі).

В травні 2004-го Петро Скунць звернувся до мене з проханням надрукувати в нашій газеті його відгук-незгоду на скороспіле запопадливе привітання з перемогою у виборах мера Мукачева Ернеста Нусера, яке опублікувала заснована ним газета «Карпатська Україна – Красне Поле» як редакційне. Тоді ж він прийняв і складне для себе рішення полишити своє дітище – «…вирватися з мишоловки, хай навіть здерши шкіру».

Але трибуна йому була потрібна, щоб всякчасно вести діалог із земляками, і він знайшов її в «Трембіті». До кінця 2004 року в нашій газеті за його підписом вийшло в світ понад п’ятдесят публікацій. Ми навіть спробували запровадити щотижневу рубрику «З-під публічного пера нашого Скунця Петра». Оформили її світлиною поета в солом’яному калапі-крисані (капелюсі), з якої він поглядав на читача з добросердною і трішки іронічною посмішкою. Та Петро Миколайович зніяковів від такої уваги до себе і попросив не надавати йому серед інших достойних і талановитих авторів-«трембітарів» статусу винятковості. Тож надалі в газеті він друкувався переважно на сторінці «Духовні обереги», присвяченій культурно-мистецьким подіям і датам.

Але не міг не зважати на події політичного життя. Й однією з його перших у нашій газеті з’явилася стаття під заголовком «Чи врятують прозорі урни?». Нагадаю: до виборів Президента України залишалося понад півроку, а на Закарпатті і взагалі стугоніло в людських головах від задушливої атмосфери, яку сотворила в області медведчуківська СДПУ(о). Тим часом Петро Скунць, не озираючись на владоможців, навчав закарпатців: «І не з прозорих урн варто б рівнятися на Європу, а в рівності всіх перед законом. Від президента до «бомжа», котрий голосує за сто грамів дармової горілки. Та до цього нам ще так далеко, як до вступу в цивілізовану Європу, де навіть турків не бояться так, як нас». І як ясновидець зробив жодним політологом не перевершене передбачення: «Офіційні результати виборів – то ще не остаточна перемога влади над народом. Головне – народ уже дихнув свободою й затхлим повітрям нинішньої дійсності дихати не годен».

В тому ж заполітизованому травні трагічно пішов з життя ректор Ужгородського національного університету Володимир Сливка. Його смерті передувала брудна кампанія цькування, розгорнута проти чесної і порядної людини, видатного науковця однією крайовою «жовтою» газеткою – «у злочинному світі незлочинцем бути небезпечно», констатував Петро Скунць. І до сьогодні офіційною версією загибелі ректора вважається самогубство. А тим часом проти неї наводив аргументований доказ Петро Миколайович, розповідаючи читачеві про церемонію поховання ректора: «Відспівували Володимира Юлійовича греко-католицькі священики. Навряд, чи вони дістали б дозвіл від вищих сановників, коли б вірили у версію самогубства». Не звинувачуючи в смерті Сливки когось осібно (а чимало журналістів і політиків від цього не втрималися, як, власне, згодом і прокурор області), Петро Скунць попрощався зі своїм другом на сторінках газети так пронизливо, ніби покаявся за всіх нас, суєтних: «Володимир Юлійович поклав своє життя на вівтар свого народу. Будемо сподіватися, що й на Божий. І що Бог над нами нарешті змилується. Хоч ми самі до себе безпощадні».

В наступному числі тижневика Скунць переймається сумнівною культурно-мистецькою вартісністю пам’ятника Кобзареві, встановленому в Будапешті 1 червня 2004 року. Апелювати в цім делікатнім питанні до когось було складно, тож Петро Миколайович обрав для розмови про промах скульптора й угорських властей, причетних до увічнення нашого Шевченка в своїй столиці, м’яку іронічну тональність, вигадавши для цього новий жанр «фіглетон» (закарпатці фіглями називають жарти). Заголовок як для обласної газети був просто блискучим – «Василь Зубач в Будапешті». Річ у тім, що Василь Зубач – відомий на Закарпатті журналіст і в той час кореспондент «Трембіти». Закінчувався фіглетон симпатичним і необразливим для сусідів парадоксом: «Особисто мені пам’ятник подобається. Він – неповторне втілення у вічному матеріалі кореспондента нашої газети Василя Зубача. …Однак це не знімає питання встановлення в Будапешті саме пам’ятника Шевченку. …Василь Зубач нехай собі стоїть у Будапешті, ми раді, що й там маємо свого кореспондента». Але ідейно стаття була значно глибшою і значущою: чи в усьому ми повинні довіряти українській діаспорі за кордоном і хто повинен відповісти за бездарну політику тодішнього очільника держави, який «народ свій кинув у вічні наймити чужих світів»?

Публіцистика Петра Скунця талановита, як і його поезія, також часто публіцистична. В ній немає ускладнених стилістичних конструкцій. Вона доступна для осмислення й титулованому академікові, і замордованому важкою працею лісорубові чи землеробові. Прості слова, короткі речення, влучні аналогії, відправною точкою яких є, як правило, особисті враження письменника з його життєвих перипетій, парадоксальні, на перший погляд, висновки – це ті майстерно поєднані засоби Скунцевого письма, якими він привертав читача, спонукав його розмірковувати, шукати відповіді на суспільно важливі запитання й самостійно підсумовувати прочитане. До слова, в жодній зі статей, присвячених вікопомним датам, видатним особистостям України і Закарпаття, він не обходився без паралелей із сьогоденням, тло минувшини слугувало для нього перехідником чи вмикачем до діянь сучасних. Так, в есеї «Від кіновелета до кіноліліпутства» з нагоди 110-ої річниці від дні народження Олександра Довженка Петро Скунць звертається теми духовності в сьогоденному українському кіно: «Як би там не було, а цей фільм («Кармелюк» – Авт.) став для мене віддушиною серед кривавого місива завезених бойовиків, розрахованих на скотячі інстинкти в людині, де суперлюдиною став безголовий (про душу й згадувати недоречно) виплодок людського роду, що цей рід принижує, зводить до дикунського стану вже своїм існуванням. Щоправда, останнім часом почали прокручувати непогані російські фільми, де ще окремі персонажі діють на засадах якоїсь моралі, і, немов у насмішку, виконуючи закон про мову, пишуть нам українські титри, хоча всі грамотні люди в Україні, що зуміють прочитати ті титри, російську мову розуміють, а отже, це тільки марна трата грошей, які краще б пустити на творення українських телефільмів».

Осінь 2004-го ознаменована для Петра Скунця справжнім творчим підйомом. Він першим серед журналістів «Трембіти» відчув, що вибори президента стануть для народу України випробуванням, з якого він, Народ, повинен вийти на новий щабель – Нації: «Зберімо себе хоч перед виборами в кулак, що називається народом. Не загіпнотизованим страхом перед брутальною владою». В жовтні газета друкує його громадянську поезію «Монолог верховинського блукальця», яка стала справді публіцистичною провокацією, в позитивному змісті цього слова, для земляків:

«Трохи знов підробив. І напився. І в дикому танці –

То було в Аргентині – бачив я тільки голі тіла.

І на груди я впав старій, як Перу, негритянці,

Тільки пісня вкраїнська мені раптом по писку дала.

Знову я безробітний. І куди себе завтра подіти?

Вже скопитився я, наче кінь молодий без підков.

І ридають по світу мої ненароджені діти.

І без мене Вкраїна відспівала з попами батьків».

А до того й після – справжні дорогоцінні розсипи сміливої консолідуючої суспільство публіцистики: «Про Ющенка, Януковича та очманілих», «Тяжко бути явором між буками», «Янукович – всеукраїнський Нусер?», «Приручений звір стає скотиною», «Своє – не вкрадене», «Президенти неіснуючих держав», «Замість вірити – знати», «Один надіється на дух, другий – на обух», «Сірий листопад», «Одна голова на трьох – а язиків?», «Тож кентаври чи мінотаври? Про політичний смоґ», «Український народ збувся», «Гарант хоче гарантій», «Як не гнули – не зігнули», «Зона. Крисаню з опудала збито. На здобуття Національної премії ім. Т.Г.Шевченка» (інтерв’ю-діалог із закарпатським художником Володимиром Микитою – тоді номінантом, який у 2005-му став лауреатом цієї високої відзнаки).

Рік 2005-ий Петро Миколайович започаткував у «Трембіті» «Різдвом нової України», де висловив подяку своїм землякам: «Я кланяюсь тобі, моє молоде Закарпаття – кланяюсь за найвищий, найдорожчий подарунок за все моє життя: наприкінці 2004-го я здобув народ!». Водночас він розмірковує без ейфорії: «…понад 12 мільйонів моїх одноплемінників і просто співвітчизників досі залишаються настільки зазомбованими попередньою антинародною владою, що не спроможні відрізнити синю птаху надії від синьої курки на базарі і готові вдовольнятися останньою, до якої звикли». І в другому числі газети в матеріалі під заголовком «Цих помити? Чи нових наробити?» – знову неспокій: «З народом вийшла заковика. Жадібність погубила фраєрів. І скручений на гужа народ спружинив, розпростався. Тепер має свою владу. Якій важко буде виправдати непомірні надії, що дрімали в нас». Так само підтверджується і в 2005-му, і в 2008-му інше передбачення публіциста, висловлене в цій статті: «То хто ж прийде в уряд? Як на мене, то найоптимальніший варіант – «залізна леді» Юлія Тимошенко. …Вона зі своїм бійцівським характером легко може відсунути на другий план податливого в стосунках зі своїм оточенням Віктора Ющенка, і він це розуміє. Всі інші варіанти таять у собі небезпеку, що в уряд прийдуть люди кучмівського гарту з числа перекинчиків». Тему продовжує в наступному номері у матеріалі «Неправдою світ пройдеш, та назад не вернешся»: «Ми обрали собі єдино можливого Президента. Щоб його не підставили, єдино можливий прем’єр-міністр – Юлія Тимошенко».

Хтось, можливо, скаже, що Петро Скунць виконував політичне замовлення. Але треба знати, що Петро Миколайович ніколи не писав замовних матеріалів і нізащо не пропагував би ідеї, ворожі його душі, бо такі ідеї він водночас вважав ворожими і для духу та душі народу. Зі своїм народом він ніколи не лукавив. Ділився з ним своєю правдою, хай і гіркою, і непопулярною, і, можливо, тільки завтрашньою. Як ось в статті «Чим їх більше на душу – тим менше самих душ»: «А я, грішним ділом, думав, що почнеться із розгрібання завалів, які наробила кравчуківсько-кучмівська влада. То ж воістину робота для Геракла. Пам’ятаєте дванадцять Гераклових подвигів? Був і тринадцятий, котрий йому не зарахували, бо здійснив його за оплату: очищення Авгієвих конюшень від гною. Оця неприємна робота якраз і не терпить відкладання, інакше вовік нам не вилізти з гноївки, в якій загрузли аж по шию. А тут – розширюють Авгієві конюшні, вдосконалюють, так би мовити». (Мова йшла про тогочасне створення нових чиновницьких посад і структур, міністерств, надання виняткового статусу і повноважень секретаріату Президента – Авт.).

На жаль, нестача газетної площі не дозволяє мені розповісти про всі публікації Петра Скунця, які мала за честь вмістити газета, яку я редагувала, у 2005 році.

Окрема тема – його матеріали початку 2007 року, коли наша газета після півторарічної перерви знову прийшла до читача і Петро Миколайович одразу ж відгукнувся на мою пропозицію про співпрацю, підготувавши великий і вистражданий публіцистичний твір «Земле моя, всеплодющая мати…». Пригадую, як Скунць сумнівався, чи наважусь я у проБЮТівській газеті надрукувати його позицію щодо давно назрілої потреби законодавчого впровадження системи купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення: «Адже в цієї політичної сили інше бачення земельної реформи». Та Петро Миколайович навчив нас не оглядатися на цензорів. Стаття вийшла, як завжди, без купюр. І нині особисто мені і моїм землякам на Свалявщині, та й на всьому Закарпатті, доводиться вкотре переконуватися у прозірливості публіциста Скунця, який попереджав: «Але по всій Україні давно вже в дії тіньові схеми, і поки діждемося законів, земель сільськогосподарського призначення просто не залишиться, вони перейдуть в іншу категорію. …Але якщо ми вже визнали ринкову економіку, земля мусить бути товаром. Щоб її, приміром, можна закласти в банк під позику. Є, звичайно, побоювання, що в такому разі саме банки почнуть скуповувати землю. Отут уже й потрібен відповідний закон, так само, як і про заборону продавати землю іноземцям».

«То чи можна жити гірше?», «Второзаконня по-фарисейськи», «Баба – в дзвони, чорт – у клепало», «В пошуках України обітованої», «Поки вміємо соромитися», «Варять голови. Кашу», «Чим відрізняється цап від козла», «Не гілки влади, а щупальця», «Чи прийде Великдень в Україну?», «Далеко не господні страсті», «Художник виявився ясновидцем. Про книгу Івана Небесника «Адальберт Ерделі» – це заголовки публіцистичних шедеврів Петра Скунця, надруковані в «Трембіті» у лютому-квітні 2007 року. Останню статтю Петра Миколайовича ми вмістили 21 квітня, а 28 квітня газета надрукувала, на його прохання, поезію «Ґренджа-Донський», до 110-річчя від дня народження цього закарпатського письменника, поета, драматурга.

30 квітня 2007 року вранці Петро Скунць пішов від нас. А 2 травня Закарпаття прощалося зі своїм великим Поетом і Громадянином на ужгородській Кальварії. Біля домовини людини, яку ще за життя ототожнювали із закарпатською Духовністю і Сумлінням, майже не було владних очільників. Допоки ж влада і духовність та сумління будуть непоєднаними?

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати