ВЕРЕЦЬКИЙ КОТЕЛ

"ВІтаємо в Угорщині". Фрагмент "пам'ятника". Фото 3.03.2008 року

Попервах видалося, що Верецький перевал споконвіку український. Але після 64-літнього миру він знову в чужих руках: як і колись Батурин, зрадили свої.

Представники угорської окупаційної влади завбачливо зняли чотириметровий гранітний обеліск під назвою "Березький прикордонний стовп" (1881, 1896) перед здачею лінії Арпада у вересні 1944 року. У 2008-му він тріумфально повернувся в ультрамодерному втіленні: семиметрова каплиця у формі кам’яної піраміди із семи масивних блоків вагою 60 тон і ворота, що відчиняються зі Сходу на Захід.

Магічними "сімками" обіграли число угорських племен, яких навесні 895 року змусили тікати через Карпати печеніги і болгари. Ворітьми вказали межу Європи, учергове перекроївши Україну. Мовляв, були ваші, стали наші. Верецький перевал, як відомо, у середньовіччі називали Руськими воротами.

Тим часом 5 березня 2008 року у бастіоні замку в Мукачеві на 14-метровий постамент поставили бронзового турула вагою 850 кілограмів, 2 метри заввишки і розмахом крил у 5 метрів. Степовий орел заслужив увіковічення як тотемний символ династії Арпадовичів. За легендою, він показав утікачам дорогу через Руські ворота. Його значно меншого попередника, що простояв три десятиліття, демонтувала чехословацька влада у 1924 році. Українська повернула.

БІЗНЕС ПРЕЗИДЕНТІВ

Щось не те. Якась усічена політична траєкторія художньої мислі. Явно не вистачає стовпа, каплиці, воріт чи турула десь у Приураллі. Чому? Просто нема відваги й смілості перечепитись об Росію-свекруху. Москва радо пояснить Будапешту, чиї це кордони аж ген за голубий Дунай. Посадить на шпагат, не скоро встанеш.

Україна-ненька чуйніша, благіша, гостинніша. Витерпить.

Спорадичні переговори про дивний пам’ятник нелегальним мігрантам на Верецькому перевалі тривали між Україною та Угорщиною півтора десятиліття. У кінці кінців президенти Віктор Ющенко і Ласло Шойом вирішили заробити електоральних дивідендів на сумнівному бартері. Україна пожертвувала перевалом. Угорщина відвела пару квадратних метрів у Будапешті для пошани жертв українського геноциду 1932–1933 років.

Кам’яну піраміду до 1100-річчя приходу угорців у Карпати і Панонію спорудили, по суті, на цвинтарі українського національно-визвольного руху. Після погрому Карпатської України тут пролягла Голгофа борців за Українську державу.

У березні 1939 р. угорські війська депортували у Польщу близько півтисячі українців із "Карпатської Січі" – офіційного парамілітарного об’єднання Карпатської України. Вони загинули поблизу кордону без суду. Угорці начебто не винуваті, бо не знали негуманних намірів поляків.

Тут є декілька неузгоджених моментів.

По-перше, розстрілювали по обидва боки кордону, тобто на тодішніх територіях як Польщі, так Угорщини. Не важливо хто безпосередньо натискав на курок. У цьому трагічному епізоді угорські та польські солдати виступили співучасниками злочину проти людяності.

За таких достеменно прояснених обставин некоректно облаштовувати місце паломництва для іншої, причому вірогідної, але недостовірної події. Це ж аксіома в системі людських цінностей.

По-друге. Якщо Україна з Польщею давно пройшли через терни взаємного прощення історичних образ, то з Угорщиною це за далекими горами й перевалами. Саме в її складі та з прямої вини держави у 1938–1944 роках Закарпаття зазнало найбільших людських втрат – близько третини населення. Найближчі аналоги маємо аж у середньовіччі – монгольська і турецько-кримські інвазії.

Нагадую хрестоматійний аргумент. Часто його вживають деперсоніфіковано, абстрактно, у позі наляканого страуса. Натомість намагаються годувати глорифікованими шматками, вирваними з історичного контексту і загорненими в тканину дипломатичного макіавелізму.

По-третє. На відміну від Польщі, теперішня Угорщина не стала стратегічним партнером незалежної України. Сучасні українсько-угорські відносини позначені амбівалентним характером, егоцентричною вибірковістю, кричущим диспаритетом, сумбурною підгонкою правочинів "заднім числом".

Приміром, з одного боку, в числі перших Державні Збори Угорської Республіки 24 листопада 2003 року у спеціальній постанові визнали штучний голодомор 1932–1933 років актом геноциду українського народу. А з другого – оглушливе лукавство. 19 березня 2008 року десять країн НАТО (Канада, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Чехія) виступили за надання Україні плану дій для членства. Угорщина, на відміну сусідів (Польщі, Румунії, Словаччини), вирішила відсидітись у кущах і підіграти Росії.

Можна навести низку аргументів щодо національно-культурних перегинів і однобічного тлумачення прав меншин. Словами одного з лідерів угорців Закарпаття, все це робиться "заради того, щоб Україну можна було серйозно сприймати як правову державу". Треба ж мати глузд, аби так глузувати.

Ось чому Закарпатська обласна рада 4 березня 2008 року внесла неочікувану лепту в неоголошену "війну пам’ятників". "За" позитивне рішення на користь угорського лобі проголосували лише 42 депутати при необхідному мінімуму 46 голосів.

Слава Богу, що хоч на регіональному рівні не вдалося легалізувати заднім числом банальну дипломатичну поразку.

Як не гірко, останнім часом під покровительством президента України настійливо переглядаються ключові віхи історії Закарпаття. Під адміністративним тиском, зокрема, в Ужгородському національному університеті нострифікували кілька кандидатських дисертацій, захищених в Угорщині.

Скупі відомості про одну з них вдалося роздобути. Судячи з неохайно, абияк оформленого реферату, йдеться про пересічну студентську дипломну роботу.

Звісно, угорська окупація Закарпаття періоду Другої світової війни показується в ній мало не цивілізаційним порятунком. Це суперечить історичній правді. Національна політика Королівства Угорщини мала чітко виражений дискримінаційний характер до всіх етнічних спільнот, окрім угорської та німецької.

Але… Президент України начебто після зустрічі з угорським візаві кивнув своїм ординарцям та орденоносцям. І чорне назвали білим. Яка автономія університету! Які академічні свободи! Ректор виструнчився, узяв під козирок, віджався, доповів про виконання.

ПАЛІЇ ТА ПОЖЕЖНИКИ

Як недавно з’ясувалося, голова Закарпатської облдержадміністрації Олег Гаваші ще 11 січня 2008 року підписав розпорядження "Про погодження встановлення пам’ятного знаку та пам’ятника на Верецькому перевалі". Знак за 300 тисяч гривень бюджетних призначався розстріляним у 1939 року карпатським січовикам.

Позабюджетний пам’ятник приурочили 1100-річчю приходу угорців. Але ж ця дата, о диво-дивнеє, проминула дванадцять років тому! Краще було закрутити символіку з чотирма одиницями – 1111-річчя, або накинути сотню років, аби нащадки ще раз не тратилися.

"Солдати армії президента" твердили, що оперлися на два офіційні висновки "праведних варягів" – комісії міністерства культури і туризму України, вчених Інституту історії України Національної академії наук. Виявилося, ці висновки анонімно писані на фігових листках. Чому фігових? Ніхто їх не бачив. Як і авторів. Невидимки.

Не ясно, чому чиновники, до речі, глибоко віруючі патріоти рідного краю, покликаються на анонімних варягів. Натомість проігнорували "Заяву громадських, культурних і політичних організацій та представників творчої інтелігенції Закарпаття" від 3 березня 2008 року. Її підписали, зокрема, і найкращі фахівці з історії Закарпаття. Вони розцінили дії обласної влади як наругу над пам’яттю творців Карпатсько-української держави – закарпатців, галичан, волинян, наддніпрянців.

У цьому детективі все на грані фола. Відомо, що Мукачівський замок є пам’яткою історії та архітектури національного значення. Три тижні тому в ньому незаконно відновили турула. Дозвіл мав надати центральний орган охорони національної культурної спадщини, що у структурі Кабінету Міністрів. Дозвіл відсутній. Як там у цитованого лідера про правову державу? Усі засоби годяться?

Далі. Вирішили в Ужгороді щось поставити на межі двох областей. Треба запитати думку сусідів. Тим більше, що свої то за горами - не чужі, теж "нашоукраїнці" при владі. Чи "нашоукраїнські" браття і сестри ідейно близькі тільки на партійних з’їздах і президентських фуршетах?

Логічно, що Львівська обласна рада 11 березня 2008 року прийняла звернення до Закарпатської обласної ради щодо незаконних відновлень чужоземної символіки, а також до Президента України з проханням не допустити антиукраїнських провокацій та розігріву "ідеї великої Угорщини".

Того ж дня Секретаріат Президента ініціював першу симетричну відповідь. Президія Демократичної спілки угорців України раптово констатувала розгортання антиугорської кампанії з приводу пам’ятників, назв населених пунктів, прапору. І претензійно заявила: "Не хочемо бути більшими за українців, росіян та представників інших національностей, але не хочемо бути й меншими за них!". Правильно кажуть, що на колір, смак і зріст товаришів катма.

Потім до коробки з сірниками потяглась обласна виконавча влада Закарпаття. 13 березня 2008 року вона прив’язала до учасників мітингу протесту, що відбувся днем раніше перед облдержадміністрацією, сепаратизм, українофобію і розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Причому з вікон керівних кабінетів завбачливо вичислили серед мітингуючих критичну частку галичан. За якою це ж ознакою? Завдяки спецслужбам?

ГОЛОС РОЗУМУ

Повернемося до першопочатку, до історичних підстав. Їх явно бракує. На цьому зробив наголос Йосип Кобаль, завідуючий відділом археології Закарпатського краєзнавчого музею.

У "Діяннях угрів" (Gesta Hungarorum) початку XIII ст. описано шлях до другої батьківщини: від Києва до Галича, а звідти до Мукачева. Про Верецький перевал там не говориться нічого. То потім приклали лінійку до карти. За іншими хроніками угорці спочатку проникли в Трансильванію, далі у Панонію, а вже звідти повернули в Закарпаття.

Чому вчепилися саме за Верецький перевал, а не помітили ще раз державний кордон між Україною та Угорщиною? Уперше пам’ятку на перевалі встановили наприкінці XIX століття. Це сприйняли тоді як позначення угорського кордону, а нині – як територіальну претензію.

Увесь шлях угорських кочівників сягнув дві з лишком тисячі кілометрів. Тому, слушно зауважив професор Май Панчук, можна увіковічити кожні сто метрів. Не в тому річ, а у меркантильній політиці. У цьому сенсі пам’ятник карпатським січовикам служить противагою. 16 березня 1939 року біля села Кам’яниця Ужгородського району перед камерами телевізійників угорські солдати розстріляли 10 полонених січовиків. За дивним збігом, того ж дня угорські та польські військові зустрілися на Верецькому перевалі біля прикордонного обеліска. На жаль, такий же злочин проти людяності, скоєний тут невдовзі, телеоператори не задокументували.

З часом про злочинців та їх жертв призабули. Відтак Україну спіткали ринкові перетворення. У середині 1990-х років Товариство угорської культури Закарпаття від колгоспу села Верб’яж Воловецького району придбало 2 000 кв. м землі за кілька сот метрів західніше місця, де стояв "Березький стовп". Будівництво нового пам’ятника вели з порушенням закону, тому його зупинили.

Якщо дванадцять років не змогли зайти через двері, то нині залізли у вікно. Вдарили по споживацько-люмпенських струнах. Затрубіли про звабливі перспективи бізнесу на перевалі, про приплив зарубіжних інвестицій у бідну Верховину. Начебто тугі гаманці тисяч угорських туристів піднімуть з колін чи не весь Воловецький район. Казав сліпий: "Подивимося".

Зрячі подібну горе-інвестицію бачили. 11 квітня 2005 р. Ужгородський національний університет і Демократична спілка угорців Закарпаття підписали договір про співпрацю. Наскрізь неграмотний, але не про те. Домовилися відкрити кафедру історії Угорщини та євроінтеграції.

Для цього, зокрема, університет зобов’язався "забезпечити прийом 20 студентів по державному замовленні". Яких і куди саме не вказано, але на практиці на кожному курсі історичного факультету з’явилися групи, скомплектовані за етнічним принципом.

Зі свого боку спілка взяла певні фінансові зобов’язання на 600 тисяч гривень. Виконала їх, щоправда, не додавши 100 тисяч гривень. Мотивували коливанням курсу долара, хоча в договорі чітко прописано суму 600 тисяч без доларової прив’язки. Ну що ж, бізнес є бізнес. Кожен хоче жити.

Та ще довго в університетських звітах вправлялися про залучення 1 мільйона євро, потім 1 мільйона гривень, поки не заніміли, уздрівши 500 тисяч гривень по факту. Ось така байка про курсову різницю між журавлем (1 мільйон євро) і синицею (100 тисяч доларів).

Видали порцію дармового сиру. З’їли. Інше лягло на плечі державного бюджету України. У 2005 році при вступі на історичний факультет запровадили, по суті, дискримінацію за національною ознакою. 50 місць державного замовлення поділили по-братськи: 20 – угорцям, 30 – дітям решти народів. І це всього-на-всього з подачі з рядової громадської організації, котру інколи використовують політтехнологічні геометри.

Після цього бліцкригу не один діяч донині чухає потилицю, яку спілку відкрити, щоби договір з університетом підписати. 500 тисяч гривень – не гроші, аби витягти з держави мільйони. Кажуть, що договір про відкриття угорського факультету ще закроїли крутіше, тому сховали поки що за сімома замками. Теж гарно, збагачує верецьку символіку.

Пригадується, 21 сiчня 2008 року президент Віктор Ющенко вніс до Верховної Ради законопроект про посилення кримінальної відповідальності за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань...
(Матеріал подано в скороченому викладі)

Теги:

250 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати