Русини та "русинізм"

Присутні делікатно мовчали - не личить священикові перечити... Тож трохи повигукувавши про "дискримінацію" та "переслідування", панотець Димитрій затих, не відчуваючи ні підтримки, ні розуміння. 
По Якомусь часі він знову з'явився на подібному заході, де науковці, політики та представники різних етносів України обговорювали проблеми міжнаціональних стосунків і сприяння держави збереженню та розвитку культури національних меншин. І знову в наукове обговорення той же святенник привніс, як здалося присутнім, провокативні гасла про "окупацію Україною Закарпаття", про те, що "русини в Закарпатті в союзі з Росією створять русинську державу"... 
Я досі вважав себе нащадком русинів на Київщині. Русин, рутен - це синонім українця, і я, українець Центральної України, є русином (у латинській транскрипції - рутеном). 
Так нас за середньовіччя записували і в європейських університетах: такий-то студент, Ruthene - з Черкас, Києва, Чернігова. Наші хлопці, за підрахунками істориків, о тій порі сотнями навчалися в Європі, і походження та національність записувалися саме так - латиною - "ruthene", а в Польщі - "русін". 
А тут із виступу батюшки УПЦ (Московського патріархату) виходить, що тільки в Закарпатті справжні русини, і вони не українці і не визнають такої назви - українець. Чому і для чого таке виокремлення? Адже здавна закарпатці вважали себе українцями, і воювали за це, і єдналися з українцями сходу... І раптом "ми - окрема нація" і "нам - автономію"... 
Більш зрозумілою стала така поведінка батюшки, коли, побувавши в Мукачевому, я побачив штаб-квартиру "русинського" товариства. Над дверима - прапор Російської Федерації, а суть діяльності, як з'ясувалося, - тісна співпраця не тільки у православному підпорядкуванні, а й в організаційно-ідеологічному. 
Батюшка Димитрій Сидір бере активну участь у засіданнях російських та проросійських громад у Ялті, Києві, здається, і в Сєверодонецьку нещодавно побував. А на тих зборах - антиукраїнська риторика, українофобські пристрасті. Тож складається логічне враження, що ця вибіркова любов ображених лідерів "русинства", обстоювачів "переслідуваних і дискримінованих
закарпатських русинів" до московських опікунів не випадкова і не безкорислива. А намагання виставити Київ, на противагу Москві, ворогом русинів, і провокативні заяви та заклики Д. Сидора на кшталт "Декларація русинів про самоврядну національну територію під егідою Євросоюзу", "Русины полны решимости создать свое государство под эгидой Европейского союза и Российской Федерации"?.. - зрозуміти й оцінити інакше, окрім як відпрацювання якихось зобов'язань, не можна. Бо є класичне: а кому це вигідно? 
Невже народові багатоетнічного Закарпаття? Скількох видатних (по-справжньому видатних, а не дутих) людей походженням із цього краю я знаю! Серед них - правозахисники, з якими поневірявсь у таборах і тюрмах Російської Федерації - у Мордовії, на Уралі. Письменники, політики, господарники, просто друзі й колеги - жоден із них не виявляє ні підтримки, ні розуміння сидорових волань
про "русинську націю". Навпаки, це вважається штучним нагнітанням напруженості на порожньому місці не без зарубіжних інвестицій у цю брудну справу. А воно завжди так - у каламутній воді спіймати свою рибку легше. А рибка ця - дестабілізація українського суспільства. Не повірю в те, що будь-якому закарпатському жителю потрібна дестабілізація в Україні, адже чи не вперше вони живуть так, як хочуть, роблять те, що хочуть. Коли ще так було? 
Пам'ятаю, приїхав у село Копинівці. Хлопчаки на мою українську з Київщини зреагували - мацкаль, мацкаль! Це я москаль? Але потім серед дорослих, у застільних розмовах, відчув і мелодію української мови зі специфікою Закарпаття, і гідність громадян, які відчули нарешті себе господарями, газдами своєї хижі, краю й великої спільної Вітчизни. Це - почуття людей, котрі вистраждали його в боротьбі за свою гідність, і бажання бути русинами-українцями. Ось тому й зрозумілі слова народної поетеси Софії
Малильо у вірші "Я з русинів": 
Але настала радісна пора, 
Коли та руська, 
древня вітка роду 
Вернулась у сім'ю пісенного 
народу 
З-над Ворскли і Десни, 
з-над Бугу і Дніпра. 
Яких там чутно баламутів 
глас? 
Хто каламутить правду 
Закарпаття? 
Від Тиси й до Дінця - 
ми рідні браття, 
І вже ніхто не роз'єднає 
нас! 
Це каже жінка великої душі, великої біографії і великого духу. Вона пережила жахи XX-го століття, "особое совещание" в Москві влітку 1949 року прирекло її на десять років каторги. Перенесла колимські муки. А повернувшись до Закарпаття, стала прикладом людяності й патріотизму. Прислухайтесь: 
Нехай і бідні ми у нинішніх 
напастях, 
Лукавствам недругів 
не видно ще кінця, 
Все ж віримо в своє 
прийдешнє щастя, 
В одній сім'ї від Тиси до Дінця. 
("Карпатська Україна"). 
А ось присвята рідному Мукачевому: 
Прапор синьо-жовтий 
має над тобою! 
Світлою надією, 
вірою-любов'ю 
Під соборним стягом 
поєднались ми. 
Слався, наше місто, 
від роду до роду, 
Щоб ми всі були 
щасливими людьми! 
Софія Малильо має моральне право на вагоме заперечення баламутам. Має право, бо за нього боролася все своє стражденне й героїчне життя. 
 
Григорій КУЦЕНКО, голова Київського товариства політв'язнів та жертв репресій, член Асоціації "За міжнаціональний мир і злагоду в Україні", "Сільські вісті"

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати