Закарпаття: Найбільше в Афганістані воювало українців і сибіряків

Були в афганському пеклі й наші сьогоднішні співрозмовники. 38-річний старшина Мукачівського райвідділу міліції Іван ЯРТИМ потрапив в Афганістан у листопаді 1987-го, а повернувся в Союз 12 лютого 1989 року -- за три дні до виводу радянських військ. 39-річний оперативний черговий Мукачівського РВ УМВС майор міліції Юрій ХОВПЕЙ зізнається, що в армію напросився сам, хоча й не відав, що потрапить на війну. Обидва зовсім не шкодують, що довелося пережити. Мовляв, доля така...
-- Як ви потрапили в Афган?
Іван: -- Військкомат направив мене з Мукачева в Ужгород, у тодішній ДТСААФ. Вчився я на водія, а в липні 87-го забрали в армію. Наша “учебка” була в Туркестанському військовому окрузі, за 40 километрів від Ташкента. А далі -- Кабул, Баграм...
У Баграмі стояла знаменита 108-ма мотострілецька дивізія. Я потрапив в автобат, супроводжував автоколони з пальним, боєприпасами і продовольством, які йшли на Кабул. По 600 чоловік в батальйоні тільки водіїв було, я їздив на КамАЗі. Вантажівки прикривали БТР та БМП, а попереду колони йшла машина розмінування з тралом для знешкодження мін. Моїм полком командував Герой Радянського Союзу Руслан Аушев, нинішній президент Інгушетії.
Українців дуже багато там було, в основному -- українці й сибіряки. Із Закарпаття служили зі мною Юра Русин з Чинадійова, а з Хустщини -- Кленович Вася і Володя Росоха.
У нас було таке правило: якщо зробив 50 рейсів, то давали медаль “За відвагу” або “За бойові заслуги”, сто -- то орден Червоної Зірки. Але до сотні мало хто дотягував, я зробив 86 рейсів... На кожен рейс ішло 4-6 днів. Тричі потрапляв під серйозні обстріли, дуже тяжко було. Мав і “чисті” бойові виходи. Ми призвалися у листопаді 87-го, а в грудні була широкомасштабна операція під Хостом, у якій і я брав участь. Той Хост під пакистанським кордоном наші війська не могли взяти з 79-го року, так його укріпили. Там у горах золота багато.
“МАМІ ПИСАВ, ЩО СЛУЖУ В МОНГОЛІЇ...”
Юрій: -- Я сам пішов у військкомат проситися в армію. Дивлюся, одного мого однокласника забрали у військо, другого, а в мене жодної повістки! А в ті часи навіть дівчата “підколювали” тих, хто в армію не йшов: мовляв, нездоровий... Сусіди теж дивувалися, чому я ще не в армії. Приходжу у Мукачівський військкомат, показую документи і цікавлюся, чому не беруть мене в армію?! А я жив на вулиці Чернишевського, де СПТУ було. Кажуть: ми думали, що ти там вчишся, тому й не кликали. Підеш восени. А я вперся, що хочу вже йти, бо мої однокласники гулятимуть, а я ще служитиму. Раз мене “відфутболили”, вдруге, а далі кажуть: якщо буду їм набридати, то в міліцію мене здадуть. А я відказую, що піду в райком партії і скажу, що ви мене в армію не хочете брати. Тоді мені й кажуть, аби я допоміг їм у військкоматі щось там будувати, а мене за це заберуть до війська із першим призовом...
Так розпочалася моя служба. Уже в поїзді від старшого лейтенанта Маркелова я дізнався, що везуть нас у Туркестанський військовий округ, звідкіля більшість піде в Афганістан... Нас там було чоловік 30, але, почувши цю звістку, жоден не думав, аби якось “сачканути”. Хоча ми знали, що таке Афганістан. І нині, через 20 літ, я не шкодую, що так сталося. Адже якби я туди не пішов, то замість мене взяли б когось іншого, який міг би й загинути там. Ми вважали так: якщо така наша доля, то мусимо йти воювати.
Але ніхто з рідних не знав, що я в Афганістані -- писав у листах додому, що служу в Монголії... Знайшов на карті якесь містечко, і писав, що там служу. Не хотів тривожити материнське серце. І тепер пам’ятаю, який то був для неї шок, коли повернувся і сказав правду... Чимало моїх друзів так само зробили.
Я був мінометником, служив у Кундузі. Тягав по горах важкий міномет, який складався з плити, стійки-двоноги і власне міномета. 22 кілограми важила плита, 18 -- сам ствол. Обов’язково брали з собою бронежилет (16 кг), автомат із великим запасом набоїв, десяток гранат, міни по 2 кг кожна. А по горах треба було йти кілометрів 15-30...
Не можу говорити про початок війни, але коли я служив, то наших солдатів там берегли. Більше намагалися задіювати афганську армію, так званих “зелених”, хоча вони й не любили в гори ходити, воювати проти своїх. Ми знали: удень “зелені” з нами, а вночі можуть стріляти нам у спину...
У нас було залізне правило -- не залишати на полі бою ані поранених, ані вбитих. Так само і з полоненими. Відразу розпочиналася спецоперація “Азимут-555”, як тепер у міліції -- “Перехват” чи “Буран”. Душмани дуже добре знали, що навіть за трупами прийдемо, тому скидали нам понівечені тіла вбитих.
А ВЗДОВЖ ДОРІГ -- МОГИЛИ З РУКАМИ...
Взагалі, Афганістан -- дуже специфічна країна. Не можу забути їхні могили, облаштовані уздовж доріг. Стоїть насип з устромленим зеленим прапором, а на тій могилі -- відбиток правої людської руки. Це означає, що той, хто лежить тут, загинув від руки “невірного”, і вся родина доти не буде спокійно жити, доки хтось не відомстить за його смерть. Їдеш дорогою, бачиш -- там рука, там, там, і вже знаєш, що хтось з родичів може чекати на тебе за поворотом з автоматом чи гранатометом... Там навіть діти років з шести вже вміли стріляти з мінометів, автомати носили. Вони й між собою ворогували, бо там різні племена. Може бути поруч 4 поселення, і ніхто ні з ким не розмовляє. Афганістан -- це єдина держава, яку ніхто, навіть великий Олександр Македонський, не зміг підкорити. І американці не завоюють. У горах дуже важко воювати, коли ти внизу, а вони зверху палять. Я після Афгану навчався на історичному, навіть хотів на цю тему дипломну писати.
“МИ ВИКОНАЛИ СВІЙ ОБОВ’ЯЗОК”
-- То чи треба було нам туди лізти?
-- Юрій: Нині, звичайно, можна все це переосмислювати. За 20 літ світ помінявся. Але якщо дивитися моїми очима, очима 18-річного парубка, то навіть думки такої не могло бути, що я там не маю бути. Бо ми так були виховані. Самі в армію просилися -- не так, як нині ховаються. Афганістану, звісно, боялися, але як нам казали: не підемо ми, то Америка туди полізе...
Іван: -- Я так само думаю, як і Юрко. Історія все розставила на свої місця. Ми були патріотами своєї держави, СРСР. Свідомо йшли в армію, я знав, що іду на війну. З нашої роти ніхто не відмовився, навіть такі були, яких не можна було посилати на війну, бо один у мами був, без батька ріс...
-- Чи були ви поранені на війні?
-- Іван: -- Раз підірвався на міні, коли їхав у машині. Зламав руку й ключицю, коли викинуло вибухом з кабіни. Місяць лежав у госпіталі.
-- Юрій: -- Сам туди напросився, то сам себе й беріг...
ПРО “ДІДІВЩИНУ” ТА “ДЕВ’ЯТУ РОТУ”
-- “Дідівщина” в Афганістані справді така страшна була, як розповідають? Знущалися над вами старші за призовом?
-- Юрій: Як “дід” знущатиметься з “молодого”, якщо той завтра стрельне йому в спину?! Усі ж озброєні, патронів -- безліч.
Іван: -- Дрібні інциденти траплялися. Приходиш із рейсу, а в КамАЗі всі шість коліс пробиті. “Дід” просить допомогти йому колеса бортувати. Як відмовиш? Зібралися ми всі й через годину перекинули йому колеса, оце й уся “дідівщина”. Або ти не одягнув бронежилет, а “дід” побачив, то як дав по касці. Яке це знущання -- він, може, цим від смерті тебе порятував. Або їдеш на БМП, старший каже не висовувати за броню ноги, бо осколком може повідривати; не послухаєшся, то як дасть по тій же касці прикладом автомата -- вдруге не треба буде говорити...
-- “Дев’яту роту” ви, мабуть, теж дивилися. Яке враження від фільму?
-- Іван: -- Доста правдивий фільм, наскільки знаю, знятий на реальних подіях. Маю вдома книжку, де описано, як утримували наші ту висоту. Але в кіно один залишився живим, а книжка пише, що троє.
Юрій: -- Мені найбільше сподобалося, як у фільмі показано природу Афганістану. Гори справді вражають. А все інше, як на мене, там трохи “прикрашено” -- не було там аж так страшно. І мені важко повірити, що могли про ту роту забути. Людей там берегли.
ЖИТТЯ ТРИВАЄ
-- Як склалася ваша доля після Афганістану?
Іван: -- Після демобілізації у 1989-му пішов на службу в міліцію. Одружився, майбутня дружина чекала на мене з армії. Двоє дітей вже великі. Нормально. На пенсію збираюся. Доста з мене служби...
Юрій: -- Я після армії влаштувався на роботу монтажником, закінчив заочно історичний факультет УжДУ. З 1996 року -- в міліції. Закінчив також Львівський інститут внутрішніх справ. Виховуємо з дружиною Оксаною двох дітей. До слова, цікаво з нею познайомився. У неї сусід украв велосипед. Я був дільничним, знайшов ті біціглі, а вона не хоче заяву писати, бо ж родич вкрав. У міліцію заяву писати не хотіла, а в ЗАГС я її переконав написати (Сміється)...
-- Як ви відзначили 19-ту річницю виведення військ з Афганістану?
-- Іван: -- Хвала Богу, в Мукачеві на площі Федорова відкрили гарний пам’ятник “афганцям”, там і зібралося нас понад 250 чоловік, з сім’ями. Концерт гарний був. У ресторан на гостину влада нас запросила. Гарно все було. З нами в райвідділі ще один “афганець” служить -- Йосип Мейсар. У районному товаристві “Шураві” нас 120 чоловік, у міському -- ще більше.
Юрій: -- Я служив в Афганістані у 149-му гвардійському мотострілецькому полку, який і досі в Мукачеві є, принаймні був донедавна. Мені дуже приємно було туди сходити, подивитися їхній музей.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати