Ужгород: Ритуальні послуги для... живих

На початку нашої розмови директор комбінату Анатолій Сухолов сказав цікаву фразу: “Як не дивно це звучить, але наші ритуальні послуги саме для… живих. Адже всю атрибутику, починаючи від домовини, відправи й вінків, вибирають рідні та близькі покійного. Зазвичай вони намагаються дотримуватися смаків і побажань тих, хто відійшов у вічність, та все одно вибирають те, що подобається саме їм, живим”.
У листопаді минулого року комбінат переселився у старе-нове приміщення, що знаходиться на Кальварії. Старе тому, що одна будівля тут уже стояла, і зараз її реконструйовано. Підійти сюди було неможливо, позаяк все заросло чагарниками. Коли почалися розчищувальні роботи, могили, розташовані біля входу в контору, набули пристойного вигляду. Нещодавно провідати одне із захоронень приїжджали рідні з Угорщини і були приємно вражені порядком, який запанував тут.
На існуючій будівлі звели другий поверх для конторських працівників, а внизу розташувалися приміщення з домовинами різного асортименту за ціною від 200 до 5000 гривень із категорії VIP. Тут і магазин, в якому можна придбати все необхідне для похорону. На основі смертного листа за годину продавець-консультант допоможе з усім: починаючи від реєстрації аж до написання пам’ятних стрічок (це вже робота художника-оформлювача). Всі, чия робота пов’язана з ритуальними послугами, знають, наскільки нелегка ця справа. Адже у важку хвилину люди, звертаючись сюди, часто втрачають над собою контроль, і працівникам доводиться виявляти неабияке терпіння у спілкуванні, часто й заспокоювати, брати на себе ініціативу з підбором атрибутики.
Щодо Кальварії, то захоронення тут припинено вже давно. Крематорій у нашому місті не варто зводити з двох причин: по-перше, мала кількість населення, а по-друге, люди насторожено сприймають таку ідею.
Алея Слави — єдине місце, де згідно з рішенням міськвиконкому ховають почесних громадян міста.
Для 52 працівників служби вихідний лише в неділю, бо щодня здійснюється по 4—5 похоронів і все розписано по хвилинах — і транспорт, і робочі одиниці, і прихід священиків.
Найважче, каже Анатолій Романович, із дозахороненнями, що становлять майже 50 відсотків від загальної кількості поховань. Їх здійснюють на Кальварії та Радванському кладовищі. Крім того, що важко доступитися до потрібного надгробка, трапляється, що вже після зняття невеликого шару землі підступає вода, а далі ще й товсте коріння дерев. Також більше формальностей з паперами, ніж для звичайного поховання.
Прибирання могил не входить до обов’язків служби, однак треба стежити за вивезенням сміття, за тим, чи не плюндруються надмогильні пам’ятники та чи не крадуть вироби з цінних металів.
Минулого року серед білого дня підлітки однієї з нацменшин, що проживають в Ужгороді, зупинилися з підводою серед кладовища й познімали близько десятка чавунних куль з огорожі. Їх вчасно помітили, і вкрадене встановили на місце. З роками додається клопоту з деревами. Вони становлять загрозу не лише розташованим поруч будівлям. Був випадок, коли дерево, падаючи, корінням вивернуло декілька могил. Але проблема в тому, що, аби спиляти аварійне дерево, під’їхати сюди з технікою неможливо. А щоб почати зрізати його з верхів’я, потрібні неабиякий хист і навички альпініста.
Ми поцікавилися в директора комбінату, яка проблема для його служби наразі стоїть найгостріше. Відповідь була такою:
— На сьогодні нас найбільше турбує питання землі під нове кладовище. За нашими підрахунками приблизно до осені “Барвінкош” заповниться повністю. Минулого року управління міського господарства направило у відповідні інстанції листи з проханням про виділення площ, і зараз ми чекаємо відповіді. Це питання на контролі в міській раді. Було б непогано, звичайно, розширити кладовище на Барвінку, бо там уже все облаштовано, та й робота транспорту налагоджена. (Поки верстався номер, Анатолій Романович повідомив нам, що він та начальник згаданого управління Іван Крайниківський мали розмову з начальником облуправління лісового й мисливського господарств Віктором Мургою, котрий пообіцяв найближчим часом вирішити питання з довиділенням у с. Барвінок ділянки площею в 1 га).
— Які роботи здійснюються на цьому кладовищі?
— Проведено інвентаризацію та нумерацію секторів, вони розміщені так, аби було зручно підійти відвідувачам та під’їхати нашій службі, щоб забрати сміття. В міру можливості нам допомагає міськвиконком: виділив 50 тисяч гривень для облаштування кладовища. Підсипано 350 метрів доріжок, також здіснюється обнесення секторів бордюрами. Треба вже оновити катафалк, бо інколи чуємо нарікання від рідних, котрі бажають провести своїх близьких в останню путь на більш сучасному та зручному транспорті.
— А як із тими, кого нікому ховати?
— Є відповідне рішення, згідно з яким ховаємо їх за мінімальними цінами, звичайно, витримавши найнеобхідніші ритуали, включаючи панахиду. Це буває, наприклад, якщо ми отримуємо від головного лікаря обласної чи міської лікарні офіційного листа, що в морзі вже близько місяця лежить тіло “невідомого”. Але це не означає, що він без прізвища та інших даних. Є й такі випадки, коли покійного просто нема кому поховати або ж родина неспроможна це зробити, тоді ми займаємося цим. За мінімальними розцінками виконуємо певні послуги. Потім у місячному звіті подаємо дані в управління соціального захисту, і нам повертають гроші. Якщо є кому ховати, і це був пенсіонер, то близьким повертаються гроші в подвійному розмірі його пенсії. За непрацюючого служба соціального забезпечення повертає 375 гривень, а за тих, хто працював, компенсацію виплачує соцстрах.
— Претензії бувають часто?
— Звичайно, бо всі запити задовольнити немає змоги. Був випадок, коли один “крутий” дядько прийшов вибирати труну для свого друга. З його зовнішності я вже зрозумів, які в нього потреби, і почав показувати найдорожчі. Їх у нас не дуже купують, бо виготовлені вони з цінного дерева та оздоблені ручним орнаментом. Але цей чоловік подивився на мене й каже: “Що ти підсовуєш якийсь ширпотреб? Не треба мені ці домовини, я привезу з Києва таку, як слід”. Усяке трапляється, але серйозних проблем не було.
— Зараз ґрунт промерзає, як вихо- дять із ситуації ваші працівники?
— Раніше, пам’ятаю, звечора на місці, де потрібно копати, вони підпалювали автомобільні шини. Це ніби й вихід зі становища, але разом із тим, хто буде їх цілу ніч стерегти й стежити, щоб не погасли? Техніку застосувати неможливо, навіть міні-трактор не зможе розвернутися. Тож робочі застосовують кирки й… сокири.
— А якщо викопувати декілька ям, щоб були про запас?
— Я мав таку думку. Недавно спілкувався з колегами зі Львівщини, вони розповідали, що практикують таке. Почав радитися зі своїми працівниками, і мені підказали, що місцеві священики на це не підуть, бо наша віра забороняє залишати яму пустою, того ж дня треба провести захоронення. Єдине, що ми можемо підготувати, — навколо ями забетонувати підмурівок. Це зручно в дощову погоду, бо можна підійти, не топчучись у багнюці, а з часом легше встановити пам’ятник.
— Чи можна купувати місця наперед?
— Ні, у нас цього нема, бо, як я вже казав, не вистачає землі у зв’язку зі швидким заповненням кладовища. Можливо, в майбутньому буде таке нововведення.
— Ви говорили про плинність кадрів саме з категорії тих працівників, які викопують могили.
— Самі розумієте, це заняття не з приємних, важко і фізично, і морально. Були випадки, коли вони, копаючи, натикалися не лише на старі вінки, а й на людські останки. Тим часом, саме ця робота, на моє переконання, є чи не найголовнішою. Можна відмовитися від надмогильного хреста, від панахиди. Та якщо вже вважається, що після смерті тіло повинно бути передане землі, то хтось має викопати яму. Без цих робітників дійсно обійтися неможливо, та нерви в них не витримують: хтось починає потихеньку пити, в інших проблеми з сім’ями — дружини не підтримують їхнього заняття, і вони кидають цю роботу. Намагаюся всіляко стимулювати їх. Виділяється спецодяг, за останній рік уже вдруге підняли зарплату, періодично виплачуються преміальні. Немала кількість працівників доїжджає із прилеглих сіл, і я даю автобус, який привозить та відвозить їх. На цвинтарі в Барвінку вони вже не мокнуть під дощем, коли копають яму, бо мають переносний навіс, там же встановлено облаштований вагончик, де можна відпочити, а в холодну пору року зігрітися. Планується також при конторі зробити для робітників душову та кімнату відпочинку.
— На Барвінку я спостерігала, як під рампу на територію в’їхала машина. Як реагуєте на таке?
— Зараз уже не боремося з цим, бо нема сенсу. Взагалі, є порядок, який забороняє їздити навіть на велосипеді територією кладовища. Але ж ми не можемо вистежити кожного, а коли вже один проїхав, то й інші примітять і зроблять так само. Та є й такі випадки, коли треба підвести на транспорті землю чи в багажнику ціла купа знарядь праці: лопати, мотики тощо. Головне, щоб не порушувались інші вимоги, тобто не зачіпали могил, не наїжджали на них..
До речі, Анатолій Романович розповів, що минулого року до Ужгорода приїжджали австрійці відвідати поховання своїх земляків. На тому місці, де зараз знаходиться кардіоцентр (це район Шахти), був колись шпиталь, а поряд — невеликий цвинтар, й іноземці запропонували виділити гроші, щоб ми облаштували його та доглядали за могилами. Коли велися переговори, вони казали, що надішлють свій макет, а наша сторона мала назвати відповідну суму. Але поки що справа не просувається.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати