Юрій Беляков: В Афганістані у людей вироблялося загострене почуття справедливості

Юрій Беляков

— Юрію Володимировичу, як ви потрапили в Афганістан?
— Досить цікаво, бо після Бакинського загальновійськового училища мені запропонували залишитися там офіцером. А я відмовився: хотів розпочати службу у військах, а не в санаторних умовах, де все чітко й зрозуміло. Попросився на Далекий Схід, подалі від дому. Та замість цього мене одразу після випуску відправили в Афганістан. У принципі, я не заперечував, і так у вересні 1982 року опинився там.
— Вас якось готували до тих умов, в які ви мали потрапити?
— 4 роки в училищі — це вже підготовка, тим більше, що в Баку клімат був трохи подібний до афганського: влітку спека під 50°, узимку — до мінус 5, але роза вітрів така, що холоднеча допікала. Наш навчальний центр наближений до гірського, тому випускники в принципі були готові до умов Афганістану фізично, та й професійну підготовку мали належну.
Служити я потрапив у м. Кундус у 149 гвардійський полк. До речі, його в Афганістані передислокували з Мукачева, зараз він знаходиться в Таджикистані, тобто досі не перестає воювати. Потрапив у розвідроту, був командиром взводу. Буквально день-два, максимум тиждень ми знаходилися у військовому полку, а решту часу — на виїздах, на різних бойових операціях. Прослужив там до кінця грудня 1982-го, мав 3 поранення. Причому всі — з 17 по 19 число кожного місяця: 17 жовтня — легке, 19 листопада — роздробило кістку ноги, а 18 грудня вже відірвало руку, під час проведення операції на міні підірвався . Після цього мене літаком вивезли в госпіталь у Ташкент, через тиждень звідти — літаком у Мінськ, де закінчував лікування, бо паралельно з пораненням мав і боткіна. Взагалі наші досить часто підхоплювали там черевний тиф, малярію, гепатит. Місцеве населення мало до них імунітет, а ми не були такі стійкі.
— А як узагалі сприймало вас місцеве населення?
— По-різному. Хтось нормально, а хтось стріляв. Ті, з ким ми спілкувалися, — офіційне населення в кишлаках і містах — удень у переважній більшості ворожості не виявляли. Ми могли спокійно зупинитися, зайти в якийсь магазин. Дуже часто у гірських кишлаках допомагали людям. Наприклад, ідемо на виїзд, беремо із собою макарони, гречку, сушену картоплю, рис, перловку, щоб там щось собі приготувати, а бачачи, в яких умовах живуть місцеві, ділилися з ними всім. Там навіть дрова продавалися на вагу. Щоб зігрітися, приготувати їжу, треба було витратити немалі гроші.
— Розкажіть трохи про побут афганців.
— На той час умови були жахливі, як для нас. Хата-мазанка, стіни повністю з глини, причому такі будиночки могли бути й двоповерховими. Поселення — це міні-фортеця. Вона загублена десь у горах, навколо йде суцільна стіна, а вже всередині розташовані впритул один до одного подвір’я, з’єднані спільними переходами. Посередині на єдиній вільній центральній площі — мечеть, якийсь магазин. Жили вони дуже бідно. Заходиш до хати — на підлозі матрац, застелений покривалом, кілька невеликих скринь, де зберігалися пожитки, — і все. Піч для випікання хліба та приготування їжі стояла надворі. Там край дуже суворий. Я служив на півночі Афганістану, це в основному гірська місцевість. Щоб прохарчуватися, селяни сіяли пшеницю, рис, а кам’янистий ґрунт скопували… за допомогою дерев’яних плугів. Досить дивно було спостерігати, як чоловік оре биком, запряженим дерев’яним плугом, а збоку на полі стоїть магнітофон-двокасетник, про який у Радянському Союзі тоді навіть не чули, і з нього лунають місцеві пісні. Такі контрасти там зустрічалися на кожному кроці: кам’яний вік і японські дива техніки. У них надзвичайно сильний вплив Корану. Діти, дорослі могли не мати звичайних книжок, але всі читали Коран, обов’язково — 5 молитов на день. Навіть якщо йде бій, усе переривається на молитву. Жінка там — як робоча сила для хазяйства. Афганець купував собі дружину, сплативши за неї калим, і міг робити з нею все, що хотів. Завдання жінки — поратися в хаті й народжувати дітей, причому багато. І що найцікавіше: зима, ми в бушлатах, ватних штанях, а діти могли бігати і босоніж, і роздягнуті, настільки адаптований до суворої природи там народ.
— Це ви описуєте Афганістан удень. А що вночі?
— А вночі починалася стрілянина. І вдень вона була, але рідше.
Розумієте, це як партизанська війна, ми не мали визначеної лінії фронту. Фактично, у багатьох випадках люди, з якими ми вдень приязно говорили, і вони з нами теж нормально спілкувалися, вночі брали зброю і воювали проти нас.
— Навіть ті, котрим ви допомагали продовольством?
— Можливо, тут я стверджувати не беруся. Там була цікава особливість — кровна помста, якої дотримувалися досить жорстко. Якщо, не дай Бог, хтось із місцевих селян помер з вини радянських військ, значить, уся його рідня стовідсотково воювала з нами. А якщо хтось загинув від руки душманів — тоді вся його сім’я воювала проти тої банди. Це стиль життя, традиція, від якої не відступали. У цивілізованому світі сподіваються на рішення суду, офіційне покарання, а в Афганістані — ні. Людину вбили, отже, вбивця та його родичі теж мають померти. Саме тому ми намагалися допомагати місцевому населенню, щоб десь привернути їх на свій бік, старалися якомога менше зашкодити людям. Бо бували випадки, коли нашу колону з різноманітними вантажами починали розстрілювали прямо в кишлаку — з гранатометів, кулеметів. На перших порах наші могли у відповідь весь кишлак узяти в облогу і нищити всіх підряд. Але пізніше стали проводити якісь розстеження, щоб виявити, де душмани, а де мирне населення. Як це робилося? Збирали всіх чоловіків, починаючи від 14-літніх хлопчаків і закінчуючи 70-річними стариками. Ті, хто воював, носили боєприпаси у спорядженні зі шлейками на плечах, які, коли людина бігала по горах у тонкій сорочці, залишали на тілі червоні сліди. От і перевіряли, чи вони є. Знайшли слід — убік. Таких заарештовували і віддавали в місцеві відділення служби безпеки. Досить часто траплялося, коли одних і тих же осіб ми ловили по 2—3 рази. Виходить, їх відпускали. І коли людина попадається втретє, а ти знаєш, що вона вбивала твоїх товаришів по службі, але ніякого покарання за це не понесе, досить важко втриматися, щоб не зірватися. Чесно кажучи, бували й випадки самосуду. Бо ціна будь-якої помилки — життя. Тому “афганці”, котрі повернулися додому, довго не могли адаптуватися до мирного життя. Там було “біле — чорне”, а тут набагато більше кольорів і відтінків. “Афганці” цього не розуміли. Ти або свій, або чужий, а тут наче і свій, а насправді чужий, але не зовсім. В Афганістані, думаю, зароджувалося підвищене почуття справедливості. Якщо людина права, то права, а ні — має бути покарана.
— Про жорстокість душманів ходили легенди. Вам доводилося з нею стикатися?
— Такий приклад. Ми виходимо колоною на операцію, бачимо, щось на дорозі лежить. Зупинилися, підійшли, а це наш офіцер. Відрізані ноги, права рука, виколоті очі й відрізаний язик. І всі рани акуратно перев’язані ганчірками, щоб не стік кров’ю. Він був живий. Його живим так порізали і кинули на острах іншим: мовляв, дивіться, що з вами буде. Знаходили солдатів, у яких були вирізані зірки на спинах, здерта шкіра. Їх спеціально залишали на видних місцях, щоб наші боялися. Душмани не розуміли, що від цього хлопці навпаки набиралися люті. Вступав у силу закон “око за око, зуб за зуб”.
— А зрадники були?
— Були. Під час моєї служби проводилося кілька операцій з відловлення одного нашого сержанта, котрий перейшов на бік душманів і воював зі своїми.
— Очевидно, якщо такого зрадника ловили, то до суду не доходило…
— Звичайно, але тоді, наскільки знаю, його так і не спіймали. Він чудово стріляв із гранатомета, знав тактику наших дій, тому душмани його пильно охороняли. Швидше за все, сержант зрадив із релігійних міркувань, бо був туркменом. У Радянському Союзі віра не дуже мала авторитет, а він міг бути із глибоко релігійної ісламської сім’ї.
Траплялися солдати, офіцери, які продавали і зброю, і боєприпаси, і бензин ворогам заради власної вигоди. Таких швидко вираховували і одразу відправляли під трибунал.
— У вас не було відчуття, що це безперспективна війна?
— Ви знаєте, не було. Я вважав, що ми несемо добро. Людям, які з нами не воювали, ми намагалися допомогти всім, чим могли, і не бажали їм зла. Інколи навіть супроводжували вантажі місцевого населення, як наші військові. Бо душмани стріляли і по своїх, щоб забрати товар і списати все на радянські війська. Грабіжництво було одним із наслідків постійної війни. Ми ризикували своїм життям, бо хотіли показати: прийшли не воювати, а допомогти відродити державу.
— Але в будь-якому разі це була чужа війна, на якій гинули і калічилися наші хлопці.
— І до Афганістану, і після є дуже багато прикладів чужої війни. Візьміть Косово, Югославію. Для чого треба було бомбити Бєлград, ззовні розбурхувати внутрішні конфлікти? Великі держави завжди стояли на захисті своїх політичних інтересів і завжди хотіли прикрити свої кордони. Прикладом для Радянського Союзу стало те, що американці вдерлися у В’єтнам і стояло питання про їхнє вторгення в Афганістан. Це був би другий В’єтнам, друга Корея. Щоб запобігти такому кроку американців, наші війська ввели в Афганістан. Це була велика політика, питання безпеки держави, бо коли в тебе безпосередньо на кордонах виставляють ворожі військові бази, зброю, то ніхто терпіти не стане.
— Тобто ви вважаєте, що за тих умов Радянський Союз не міг вчинити інакше?
— Я вважаю, що коли йшлося про такі мегаполітичні ситуації — не міг.
— А як ваші рідні поставилися до того, що ви служите в Афганістані?
— Та вони не знали. Знала тільки дружина, якій я заборонив розповідати родичам, що поїхав в Афганістан. Батькам написав, що після училища дістав розподіл у Монголію. Мені треба було зберегти їхній спокій.
— Дружині ви могли писати про реальні події, чи була цензура?
— Та я й не хотів писати це, для чого? Там питання стояло так: або я повернуся, або ні. А для мене важило, щоб дома все було тихо-спокійно. Я просто виконував свою роботу, дружині ж писав, що все нормально, погода чудова, описував життя населення, мечеті, магазини.
— Коли батьки дізналися, що ви поранені, яка була реакція?
— З Мінська я повідомив дружині, що лежу в госпіталі з гепатитом. Батькам теж відправив листа. Спочатку приїхала дружина, а потім мама з Німеччини (батько там служив як військовий). Реакція була одна: голова на місці, руки-ноги теж (бо я вийшов з лікарні в халаті, щоб не видно було, що нема руки), говорить, ходить — більше нічого й не треба. А вже потім потроху підвів їх до свого поранення.
— В Ужгороді всі “афганці” увійшли до товариства?
— У місті приблизно 600 учасників бойових дій в Афганістані, до спілки входять практично всі, але не зовсім. Вступати до товариства чи ні — особиста справа кожного. Комусь раз на рік досить зустрітися на річницю виведення військ з Афганістану, а є люди, котрі відчувають потребу в частішому спілкуванні з собі подібними. Багатьом воно дуже допомогло, бо ж не всі змогли легко адаптуватися в мирних умовах.
— А у вас особисто як пройшов процес адаптації?
— Трохи легше, бо я не відразу потрапив у цивільне життя: спершу 2,5 місяця провів у госпіталі, а потім отримав призначення в Ужгород у військкомат. Це і не стройові війська, і не “цивілка”. Як військовий я десь залишився в тому ж напрямі, що й був: дисципліна, статут, начальники і т. п. Для людей, яких вирвали з “цивілки” і закинули в Афганістан на 2 роки війни, та ще й практично в середньовіччя, така різка переміна стала стресом. Там постійно ходиш по лезу життя і смерті, щодня спостерігаєш, як гинуть товариші, друзі. Та ще й самому доводиться перейти межу і вбивати людей… І коли повертаєшся додому після такої екстремальної служби, а тут чиновники, котрі все мають, тебе доводять… Адже не всі на місцях сумлінно підходили до виконання соціальних гарантій “афганцям”. Тому було багато моральних, психологічних зривів, і страйки, і голодування. Десь не виділяли квартири, а під маркою “афганців” давали своїм, і люди не могли цього зрозуміти, бо побачили, що можна жити чесно, відверто. В Афганістані солдат не боявся сказати командиру, що він неправий. Коли я, молодий-необстріляний, командував солдатами, котрі прослужили рік-два і мали досвід, то ніколи не соромився порадитися з ними, що і як можна зробити. Але якщо рішення прийнято — домагався його виконання і жорсткої дисципліни. Там солдати й офіцери переважно поводилися як товариші, бо розуміли, що від кожного з них залежить життя іншого. Ніхто ні з ким не грався, бо ставка була — життя. Повернувшись сюди, “афганці” теж хотіли жити так, а тут їх часто використовували, а потім обходили. Дуже багато людей зламалося на цьому, вони не могли змиритися з такою несправедливістю, і кожен знаходив свій вихід: хтось — у пиятиці, хтось у бійках, голодуваннях, а хтось учився на цьому і в міру можливості намагався зламати систему. Так і я став бюрократом, хоча ніколи не любив чиновників у найгіршому розумінні цього слова. Коли мене питали, чому я пішов працювати в ОДА, казав: “Для того, щоб змінити їх зсередини, бо ззовні до них не проб’єшся”. І я намагався це зробити. У мене було абсолютно чесне ставлення до людей, професійне — до своєї роботи, яку доручила держава. Я завжди намагався неавторитарно вирішувати проблеми методом компромісу, щоб прийти до спільної точки зору.
— Вам вдалося щось змінити?
— На тому місці, де я був, і в той час воно мінялося. Коли йшов — можливо, щось залишалося. Наприклад, будучи секретарем міськради, вимагав усіляко допомагати літнім людям, ветеранам.
— Насамкінець ваше привітання “афганцям”.
— Я хотів би, вшанувавши пам’ять тих, хто поліг у цій війні, привітати всіх “афганців” — не тільки ужгородців, і не тільки тих, хто є членом Товариства. 19 років тому наші батьки перестали боятися, що їхні діти загинуть на війні, що вони можуть не повернутися. 19 років тому суспільство прийшло до розуміння того, що війною не можна здобути позитивних результатів, краще шукати мирних шляхів. Хочу побажати всім, аби наші хлопці ніде не гинули. Я розумію миротворчі місії ООН, але вони мають розглядатися тільки як гуманітарна допомога, а не як збройне втручання у внутрішні справи інших держав. Здоров’я вам, щастя, наснаги. Заодно хочу привітати всіх колишніх і теперішніх військових із Днем захисника Вітчизни. Щоб служба була гідною, щоб служили чесно і показували приклад іншим.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати