"Домінанта слова" — нова видавнича серія від "Карпатської вежі" (м.Мукачево)

Третьою в цьому літературному ряду є книжка прозаїка, літературо- і краєзнавця Василя ПАГИРІ „Мене веде поклик пізнання". А втім, точніше би сказати - це книжкове інтерв'ю дещо незвичного жанру, адже основу склали інтерв'ю Мирослава Дочинця з Василем Пагирею, а ще - фрагменти розмов журналіста Михайла Феди-нишинця та мистецтвознавця, автора багатьох літературних праць - Івана Хланти. Видання „розрядили" фотознімки з архіву родини Пагирів.

Оце, власне, щодо, мовив би, загального характеру. А суть - у запитаннях інтерв'юера та відповідях Василя Пагирі, і ще одна суть у томук що шанованому Василеві Васильовичу виповнилося 1 січня 2008-го - 85. Мудрий вік.

Отже, й мудрі його відповіді. Та я не хочу вникати у їх суть, бо не вистачило б оцієї газетної шпальти, тому запропонував би читачам й пошановувачам творчості Дочинця й Пагирі самим заглибитися у тексти їхніх запитань-відповідей, і не помилюся, якщо „забіжу наперед" - вони знайдуть в осмисленнях життя свої осмислення, без будь-чиїх запро-грамувань. Я ж можу багато що засвідчувати й доповнювати мозаїку такого нелегкого, творчого життя Василя Пагирі, бо майже півстоліття знаю його, знаю, що і як писав, видавав, чого прагнув... Не буду вникати у „палітру" біографії - краянам вона відома, А я з Василем Васильовичем „знаємо своє", він же ж був автором поезій, прозових творів, літературних розвідок, я - часто першим прочитувачем і, оскільки працював у редакції, пліч-о-пліч сидів з ним - головою літературного об'єднання „Полум'я", то й був редактором (краще сказати - прочитувачем його торів), ми радилися, сперечалися, але не сварилися, доходили до істини.

На сторінках тодішньої газети „Прапор перемоги", пізніше - „Панорами" - ми знаходили спільну літературну мову. Коли ж Василь Васильович видавав свою чергову книжку - я старався дати на неї рецензію. Чесну і об'єктивну. Бо в літературі не може бути кумівства чи панібратства. Моє слово було щиросердним. Аби талант Василя Пагирі не зів'явав у родинній славі, а розквітав.

І я вдячний старійшині літературного процесу - Василеві Пагирі, передовсім за те, що він не зважав на мене, молодшого, а сповна виконував свій мистецький обов'язок - враховував зауваження, пропозиції, думки... Інакше не можна досягти літературних вершин.

Отож, підсумовую: власне я відступився од паперової, гумової, як надувна жінка, істини, але наблизився до творчості Василя Пагирі, його інтерв'юера - Мирослава Дочинця. Та пошановую талант обох. Дійте, творці!

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати