Закарпатець зі США повернувся на малу батьківщину після півстолітньої розлуки (ФОТО)

Цю зустріч важко описати словами. Згорьована мама побачилася із сином, який таємно втік у світи ще 1945 року. Нарешті майже через півстоліття старенька ненька дочекалася сина, якого бачила ще двадцятирічним юнаком, а повернувся він сивим чоловіком, чоло якого давно вкрили зморшки. Пошерхлою рукою гладила його рідне обличчя і безутішно плакала, а він не стримував скупих чоловічих сліз. Мамі минуло 86, синові – 67…

Переховувався на цвинтарі

У 1991 році вперше за півстоліття Михайло Копинець приїхав у своє рідне село Буштино, що у Тячівському районі. Закарпаття він покинув у далекому 1945-му, коли втікав від радянських «визволителів». Його племінниця Магдалина Залецька, з якою я зустрілася, зберігає диск із розповіддю дядька Михайла про те, як опинився за океаном. Він добре пам’ятає українську мову, його голос подекуди тремтить від хвилювання, від пережитих спогадів:

– Я закінчив гімназію у Празі, студії тоді були безкоштовними, вчився у Хусті. Таємно на орендованій квартирі обговорювали незалежність України. Але поміж нас крутилися ті, хто доносив інформацію до вух спецслужб. Через якийсь час одного з моїх товаришів затримали мадярські жандарми, почали катувати, і він видав мене. Півроку мене тримали у в’язниці в Мукачеві, під нігті засували цвяхи, били мотузками по спині, поки не сходила шкіра. У 1945 році, коли Закарпаття вже було під радянською владою, я вступив до вишкільного табору УПА. Одного дня прийшов до «штаб-квартири» у Буштині, а односельчанка переказала, що в хаті енкаведисти. Тої ж ночі попередив товаришів. Кілька місяців переховувався, навіть ночував на цвинтарі. Щоб не потрапити у табори, разом з двоюрідним братом дісталися до Праги. Він там і лишився. Я не знав, коли побачу рідних, думав, що розлука триватиме лише рік-два…

З дружиною-односельчанкою зійшлися у Німеччині

Пізніше пан Михайло перебрався в Німеччину, де дивом зійшовся з односельчанами, які теж ховалися від радянського режиму. Серед них була Василина, майбутня дружина. Що цікаво, у рідному селі з нею не знався. У Мюнхені закінчив Вищу торговельну школу, дівчина вчилася на дантиста.

Спочатку вона виїхала до знайомого в Нью-Йорк, а через рік забрала і Михайла. У Штатах одружилися 1951 року. Коли стали на ноги, взяли кредит на будинок у Нью-Йорку. У той час чоловік завершив навчання в університеті і став магістром економіки. Це дозволило йому влаштуватися керівником фінансового відділу великої будівельної компанії й непогано заробляти.  Пан Михайло дочекався чотирьох онуків, має двох синів, старший Богдан володіє власною клінікою, менший Іван – суддя з цивільних справ. Обидва розмовляють українською.

– Ми з жінкою надіялися, що сини одружаться з дівчатами українського походження, а побралися з американками, – журиться пан Михайло. – Тому внуки не знають української мови.

Двічі їздили у Прагу на зустріч, але КДБ завадило

А як жила родина Михайла Копинця, відтоді як він утік до США? Його племінниця Магдалина Михайлівна розповідає, що їх усіляко переслідували кадебісти.

– Моя мама мусила звільнитися з роботи у військкоматі, бо як так: ми тут, а він в Америці? – згадує Магдалина Михайлівна. – Мама з ним була дуже дружна. Вона його таємно проводжала, коли він втікав, виносила одяг на квартиру.

Новину, що Михайло живий-здоровий, родина дізналася через кілька років, ще коли він перебував у Німеччині. Про це розповів двоюрідний брат, з яким Михайло виїхав у Прагу. Той мав можливість навідатися на Закарпаття. Згодом від нього теж довідалися, що Михайло подався в Америку. А можливість листуватися з рідними з’явилася лише 1957 року, коли настало деяке потепління у «холодній війні». Однак навіть тоді підписувався іменем дружини. До речі, йому листи з дому писала племінниця-школярка Магдалина, щоб «не світився» почерк сестри чи батьків. Ще за Союзу пан Михайло збирався побачити родину. Але у Празі, де лишився двоюрідний брат. Спеціально для цієї таємної зустрічі зібралися у дорогу Магдалина Михайлівна та її мама.

– За нами там постійно стежили, – згадує жінка. – Одна людина слідом ходила. Тому дядькові дали знати, що то небезпечно. І він не приїхав. Було таке розчарування… Уявіть, вже тоді років двадцять пройшло! До Праги їздили два рази, думали, що побачимося. Але так і не вийшло. 1975 року Михайло Копинець купив для своїх синів туристичні путівки до Союзу – хотів, щоб батьки побачили онуків. Магдалина Михайлівна добре пам’ятає ту зустріч в Ужгороді. Дуже сміялися, коли побачили двох іноземців у високих чоботях – стояв спекотний липень! А виявилося, що то були її двоюрідні брати.

Батько помер за п’ять років до зустрічі

Коли американське телебачення передало новину про розпад Союзу, пан Михайло відразу ж купив квитки на літак і разом з дружиною вирушив у далеку дорогу. Новину про незалежність України подружжя почуло у поїзді. Не вірилося, що юнацькі прагнення здійснилися. Не вірилося, що нарешті побачить своє рідне село, а головне – маму, яка його стільки літ чекала і вірила, що син обов’язково повернеться додому.

– Вона усі ті роки плакала: де мій син, він має вернутися, – зі сльозами на очах згадує Магдалина Михайлівна. І от настала та довгождана зустріч, яка відбулася якраз у перший день Незалежності. Хвилини чекання спливали, як довгі роки. І старенька мама нетерпляче вийшла виглядати сина на вулицю. Хотілося швидше обійняти рідну кровинку, з якою розділили десятки літ. І от нарешті та зворушлива мить.

– Хоч мама була вже згорблена, я її спізнав, – розповідає під час запису пан Михайло. – Вона мала ще добрий розум. Цей момент сфотографував сусідський хлопчина. Одну з сестер я ніколи не бачив, але ми з нею стрілись. Побачився з братами.

– Ту першу зустріч не описати словами, то було ужасно, – згадує Магдалина Михайлівна, її голос дрижить від хвилювання. – То плач такий стояв, то було стільки сліз вилито!

На жаль, сина з далекої Америки не дочекався батько – він помер за п’ять років до його приїзду. Пан Михайло плакав на його могилі, побував у хаті, де виріс, походив стежками дитинства, побачився з усією родиною. Перші відвідини затягнулися всього на кілька днів, адже приїхав сюди для участі у Конгресі української молоді, який проходив в Ужгороді. Згодом була ще не одна зустріч на рідній землі.

Хотів доживати віку в рідному селі

Коли померла дружина пана Михайла, її прах передали в Україну і тут, у Буштині, похоронили за християнським звичаєм. Ще одну частину праху поховали у Штатах. Лишився самотнім, бо сини з сім’ями мешкають окремо. Адже в Америці є традиція: старих батьків доглядають не діти, а в будинку престарілих. Тоді і зародилася думка про те, щоб доживати віку у рідному Буштині. І 2007 року пан Михайло переїхав на Закарпаття до племінниці Магдалини, яка ним заопікувалася.

– Зробили йому прибудову до нашої хати, там він жив шість років, – розповідає Магдалина Михайлівна. – Щоранку перечитував свіжі новини на своєму ноутбуці, щомісяця отримував з Америки пресу української діаспори. Ще сам їздив за кермом, брав участь в урочистостях на Красному полі (меморіал загиблим воякам Карпатської України у Хустському районі, – авт.)  Також навчав безплатно молодь англійської мови, таким чином хотів хоч щось зробити для України. З людьми в селі мало розмовляв, запевняє: то інша ментальність. А ровесники, з якими міг би бесідувати, вже померли. Тут йому у 85 літ бракувало громадського життя, театру, який відвідував у Нью-Йорку. Проте зізнавався: у Буштині почувався дуже щасливим, тому що постійно спілкувався з родиною, яку стільки часу не бачив. Щороку пан Михайло їздив у Штати, щоб здати податкову декларацію, адже він є громадянином США. З таким наміром зібрався у дорогу і три роки тому.

Магдалина Михайлівна каже, що взяв із собою найнеобхідніше, а увесь одяг, особисті речі лишив тут – покидав хату всього на якийсь місяць. У Штатах йому прооперували очі, після того він гостював у внучки на Гаваях. Очевидно, операція та важкий переліт підірвали його здоров’я, що відтоді не зміг повернутися в Україну.

– Він ще довго плакав, так хотів додому, так хотів доживати тут, – каже Магдалина Михайлівна. – А тепер уже змирився з долею. Заповідає, щоб його прах, як і дружини, теж поховали у рідному селі. Хоча ще жевріє надія: а раптом збереться з силами і повернеться до Буштина?..

Теги: Михайло Копинець, США, Буштино

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати