Закарпаття: Полковнику міліції Петру Буцу мати заповідала бути чесним і справедливим

...Народився Петро Буц у гірському селі Люта, що на мальовничій Великоберезнянщині. Його дитинство не відрізнялося від життя інших ровесників, зростав не особливо балуваним. Батько працював водієм на одному з підприємств, мати – у колгоспі. У сім'ї виховувалися ще старша сестра Марія та молодший брат Михайло. Батьки дбали насамперед про те, щоб хліб був на столі. Місцеві діти з ранніх літ знали, що таке нелегка сільська праця. Влітку випасали худобу, заготовляли сіно, обкопували картоплю і т.д. Коли ж починався навчальний рік, з радістю йшли у школу. І не тільки тому, щоб здобувати знання, але й щоб відпочити від фізичної праці.

Навчання Петрові давалося легко: був серед кращих у класі. Мав хист до природничих наук, а розв'язування математичних задач чи доведення теорем давали неабияке задоволення. Не завжди охоче відвідував хіба що уроки музики, не викликало особливого захоплення й креслення. Тим не менше вчився тільки на “відмінно". А ще любив спорт, особливо ігрові його види. Коли випадала вільна хвилина, особливо у вихідні чи святкові дні, допізна затримувався на спортмайданчику, ганяючи м'яч. А, випасаючи худобу на крутих гірських схилах чи збираючи гриби у лісі, не міг намилуватися красою закарпатської природи.

Із настанням зими природа змінювалася: все одягалося у білі шати, часто лютували (мабуть, на те вона й Люта) морози, які нещадно "щипали" обличчя і руки хлопчика дорогою в школу. Однак врешті-решт приходила весна, все навкруги зеленіло. Закінчувався навчальний рік, починалася робота на городах... Так тривало рік за роком. І ось Петро Буц – випускник місцевої десятирічки. Під час іспитів сталася невеличка прикрість – на екзамені з російської літератури вперше залишився без "п'ятірки", що не дозволило отримати золоту медаль. Втім, на подальшій долі це не відбилося. Петро легко вступив на математичний факультет Ужгородського університету, де з натхненням почав штудіювати улюблені науки. Тут одразу знайшов нових товаришів, новизною вразило й невідоме досі міське життя. Та все ж на перших порах нудьгував за рідною домівкою. Часто снилися родичі, близькі, рідні серцю гірські краєвиди. І на вихідні студент-математик із задоволенням навідувався у гірську глибинку, щоб побачитися з батьками, братом і сестрою, односільчанами, пройтися знайомими з дитинства стежками. А влітку у складі будзагонів працював на об'єктах народного господарства або ж удома...

Студентське життя промайнуло швидко, залишивши у біографії Петра Буца неабиякий слід. Причарувала його вродою і доброю вдачею однокурсниця Ольга. На п'ятому курсі молодята зіграли весілля. Подружжя Буців направили на Великоберезнянщину, у віддалену Бегендяцьку Пастіль. Молодим спеціалістам винайняли житло -- і почалися трудові будні. Тут на початку 80-х років народився первісток Костянтин. Згодом своєю появою ощасливила батьків донька, яку назвали Терезією. Відпрацювавши обов'язковий термін, молоді сільські вчителі стали задумуватися над своїм майбутнім. Власного житла немає, на зарплату педагогів його звести проблематично, батьки далеко. Тож подружжя переїжджає в с. Білки Іршавського району, до батьків Ольги. Тут Петро влаштовується на роботу у місцеве професійно-технічне училище, дружина виховує дітей. Наступного року йому запропонували роботу в Іршавському райвідділі міліції. Погодився.

Розпочав свій шлях в ОВС з посади дільничного інспектора міліції. Тут все було нове, робота відчутно відрізнялася від вчительської. Доводилося освоювати чимало інформації, вивчати нормативні документи, прислухався до порад старших товаришів по службі. Втім "шерифові" подобалося спілкуватися з пересічними людьми, приємно було, коли вдавалося допомогти комусь. Його старання та сумлінне ставлення до служби не залишилося поза увагою керівництва. Уже через рік Петрові Буцу запропонували відповідальну посаду в обласному центрі. У вересні 1986 року він стає інспектором відділу охорони громадської безпеки УМВС, яким керував тоді Петро Бронтерюк. На плечі старшого лейтенанта міліції покладаються важливі завдання: повсякденна організація несення патрульно-постової служби, безпека людей у громадських місцях. Доводилося часто виїжджати й у службові відрядження. Вчився "ремеслу" правоохоронця у своїх старших колег, справжніх "зубрів" міліції Михайла Сотака, Івана Лендєла, Василя Ребрея, які тоді працювали в громадському блоці. Згодом поповнив свої знання на заочному відділенні юридичного факультету Ужгородського національного університету...

У 1993 році Василь Ребрей, який тоді очолював обласну службу дільничних інспекторів міліції, запропонував пану Петру посаду у цьому підрозділі. П. Буц і тут зарекомендував себе з найкращого боку і вже наступного року став заступником начальника цієї служби.

У 1998 році відділ охорони громадського порядку та ДІМ об'єднали (туди ж увійшла і паспортна служба), утворивши управління адміністративної служби міліції. Цей підрозділ очолив Михайло Туряниця, одним з його заступників став Петро Буц, зайнявши також посаду головного "шерифа" області.

...Обідньої пори в Ужгородський міськвідділ зателефонували з вул. Заньковецької: в одній з квартир багатоповерхівки бешкетує психічно хворий чоловік, який погрожує розправою над власними дружиною і дитиною, підпалом помешкання. На місце надзвичайної події виїхали наряди патрульної служби, керівництво УМВС та міської міліції, бійці спецпідрозділу "Беркут" та МНС. Петро Буц на той час уже очолював відділ громадської безпеки УМВС і взяв безпосередню участь у цих подіях. Як досвідчений керівник, він чітко віддавав вказівки й розпорядження підлеглим, правильно розставив наявні сили. І невдовзі дружину бешкетника було визволено з небезпечної "пастки", трохи пізніше, відволікши увагу зловмисника, "беркутівці" зуміли надіти на його руки металеві "браслети". У квартирі були виявлені каністра й пляшки з бензином. Якби не вчасне втручання міліції та чітка скоординованість дій, великої біди навряд чи вдалося б уникнути...

Ось такі вони, міліцейські будні. Тепер полковник міліції Петро Буц вже сам вчить інших, передає свій досвід і знання молодим правоохоронцям. Але ж не однією тільки роботою живе людина. Коли створив власну сім'ю, клопотів побільшало, тож і в рідну Люту навідувався все рідше. Хоча батьків не забував, при нагоді допомагав по господарству. З часом у батька виникли серйозні проблеми зі здоров'ям: втративши зір, останні 13 років свого життя взагалі нічого не бачив. Та коли навідувався син, його обличчя одразу світлішало. На жаль, батьки вже померли... Рідні діти виросли. Костянтин закінчив юридичний факультет Закарпатського державного університету і пішов шляхом батька – працює у спепідрозділі міліції "Грифон". Має власну сім'ю. Тож коли Петро Буц навідує сина, його веселять двоє онуків. Гордість сім'ї -- донька Терезія -- після закінчення юридичного факультету Ужгородського національного університету вступила в аспірантуру. Дружина, яка взяла на себе майже весь тягар сімейних буднів, – вихователь в одному з дитсадків Ужгорода. В обласному центрі живе й працює сестра Марія. У селі ж залишився брат Михайло. З роками вже рідко збираються всі разом, але обов'язково приїжджають у Люту 1-го листопада – в день пам'яті померлих. Відвідують батьківські могили...

На все життя запам'яталися Петрові Буцу настанови матері -- насамперед дбати про свою чесність, справедливість, людяність. До свого життєвого кредо додав і категорію “професіоналізм”. Саме ці риси хочеться бачити у працівниках міліції, особливо тих, хто тепер поповнює ряди органів внутрішніх справ...

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати