Мирослав Дочинець: «Агресія, спрямована на те, щоб розчленити, ще більше об’єднає нас, українців»

Цьогорічний лауреат Шевченківської премії, письменник Мирослав Дочинець розповість читачам газети «Час і Події», чому вирішив не відмовлятися від премії, навіщо письменнику «слухати небо», та чому обійми «старшого брата» можуть стати цілющими для України.

Після гострих дискусій у письменницькому середовищі щодо доцільності приймати Шевченківську премію з рук екс-президента Віктора Януковича ви однозначно висловились, що нагороду, все-таки, візьмете. Мовляв, премія не президента, а Шевченкова.

Нічого не було однозначного. Взагалі, мені дивно, як це все сприймалося… Я вислуховував позицію своїх читачів. Повірте, вони в мене дуже мудрі, дуже проникливі, дуже віддані. Вони більше чекали на цю премію, ніж я. І були переконані, що премія буде, що вона заслужена справедливо, що вона справді у такий складний час підносить українське слово, утверджує український дух.

Одержує якусь оцінку навіть офіційної влади. Це – дуже рідкісний варіант, коли читацьке схвалення й офіційна влада співпали. Так воно було, і мої читачі казали, що це не треба політизувати, не треба поєднувати з режимом Януковича, з політикою. Це – премія Шевченка. І не треба від Шевченка відмовлятися.

Але ж письменницьке середовище сприйняло «в штики» ваш намір брати нагороду з рук екс-президента. І, видається, сам Бог вберіг вас від того, аби ви приймали цю нагороду з рук екс-президента.

Знаки можна бачити скрізь. Книги мої написані з великого надиху, коли важко пояснити, звідки це все береться. Ми самі не знаємо, що можемо, що вміємо, і що у нас закладено. Безумовно, Богу я дуже вдячний. І, перш за все, за найбільшу премію – що він мені дав читачів. Читачів проникливих, читачів дуже приязних. Читачів, які прийняли ці книги. Для українського письменника в часи безбарвності нашої історії це – велика допомога, поміч, за котру я дуже-дуже вдячний. Ви кажете про ці коригування… Та абсолютно все з волі Божої відбувається! І те, що з Україною діється. То нам дали такий великий-великий дар. Ще раз і ще раз не втомлюється небо нам давати дарунки. Спочатку незалежність, яку ми до кінця не оцінили. І забули, що маємо. Що просто так не віддаються такі сакральні речі. І другий Майдан, і третій Майдан, коли казали цілому світові, що ми – жива нація, що ми можемо цей світ і самих себе змінювати. Це – великий-великий Божий дарунок.

Перемога Майдану – вона ж також, як дарунок, вирваний у долі. Бо ж до останнього ніхто не вірив, що вдасться досягнути майже неможливого. Але стояли все одно.

Те, що відбулося, мало відбутися рано чи пізно. У моїх книгах, насамперед, в останній книзі «Світован. Штудії під небесним шатром», виписані дуже неймовірні пророцтва мудрого чоловіка Андрія Ворона. До речі, про нього це вже третя моя книжка.

Просто відбувалася справедливість. Найпростіша і, мабуть, головна справедливість, що Бог дає волю людині і кожному народу, племені. Всі одинакові для нього, насамперед, на своїй землі. І рано чи пізно ми мусіли це вибороти, самі для себе відкрити і самі себе знайти наново, оновити, відживити… Слава Богу, що це відбулося досить швидко. Не треба було 40 років (як ми знаємо, це – сакральне число) водити пустелею цієї незалежності. За ніс нас водили цією пустелею, на жаль! Але все відбулося скоріше. Все-таки, нашому поколінню було років 20-22, поки воно нарешті отямилося і було готове покласти все, аби нарешті відвоювати рай, який ми колись втратили сторіччя тому, свої основні цінності на цій землі.

Письменник має бути поводирем чи лише відображати реальність? Так би мовити, бути своєрідним дзеркалом для суспільства?

У мене немає кращого і глибшого визначення цієї ролі. Письменник не має ні з ким і ні з чим воювати. Я вже казав, письменник має «слухати небо». Це – моя позиція. Не політична позиція. А якщо і політика, то це політика слова, душі. І найвища влада – це влада слова. Ми – дуже заполітизоване суспільство. На жаль. Нас такими зробили. Думаю, ми будемо від цього відходити. На зміну політиці буде приходити громада. Громадське життя, не політичне. Розвинеться «бджолиний» устрій народу, цей «мурашник», який відтворює сам себе. Майдан – це ж і був той «мурашник», той «бджолиний рій», який проявив неймовірні речі самоорганізації, самопожертви і самоусвідомлення. Ніхто цього навіть до кінця не може збагнути і прийняти. Навіть ми самі. Тут не нема потреби у поводирях. Усе життя, всю історію ми плачемо, що, відколи втратили наших князів, у нас нема проводу. Життя показує, що ми можемо відновлюватися навіть без поводирів. Навіть тваринний світ показує, якщо у водоймі є рибки однієї статі, то через кілька місяців вони можуть народити іншу стать. Це – неймовірно! Але це – біологічні факти. Коли є воля Божа, велика народна воля духу сама знаходить поводирів, і навіть без поводирів вміє організовуватися. І боротися. І мати те, що їй належить. І не треба перебільшувати роль поетів. Це все – гарна метафора. Бачте, поети, письменники були в першому парламенті. Влада їм упала в руки несподівано. Але я не вважаю, що це був найкращий період, найкращий парламент, що вони повели народ, націю тим шляхом, яким треба було йти. На жаль, цього не сталося.

Поет, письменник – це, насамперед, революціонер. Він – бойовик, польовий командир. Це людина, яка має «слухати небо». Можливо, тому, що йому більше відкривається через якісь незбагненні сакральні причини. Це він має пропускати через себе, і воно має лягати на слова, фарби, музику… І це може бути найбільшою поміччю своєму народу. Дехто каже, що мої книги дещо підживляли ці всі процеси. І дух Майдану. І, можливо, це все прискорили… Та не тільки мої, а всіх нас, хто працював на українське слово, на українську духовність, на українську культуру. Відповідально, чесно. По-справжньому.

Ваш Вічник (головний герой книги «Вічник» – ред.) багатьох вразив, і мене зокрема… Насамперед, своєю глибиною.

Усі мої герої, якщо це – герої (слово таке не зовсім вдале), зі серця народжуються. Тому, напевно, і читачеві «западають» потім. І приймає їх читач. Інакше не може бути для того, хто пише.

Вічник мав у житті справжнього реального прототипа?

Дон Кіхот – також дуже реальна людина, правда? Ви питаєте як журналіст, чи як читач, чи як документаліст? Якщо як журналіст – то треба писати хроніку. Може, ви б хотіли, щоб я замість «Вічника» написав, як цей чоловік народився, скільки ходив до школи, як одружився, скільки сидів? Це було б цікаво, якщо б це була документальна творчість. Це можна вигадати, як ви думаєте?

Вигадати можна і не таке, якщо вміти «слухати небо».

Вічник – реальна людина, але подана художніми засобами. Бо тільки художні засоби можуть передати правду життя і правду факту. Я доклав до цього свій якийсь хист і якісь свої закони, закони метафори, можливо, міфу…

Мені так видається, що, аби зустріти таких людей, своїх героїв, письменник, поет має «дорости» до них. Інакше він просто пройшов би мимо і не побачив цієї глибини.

Не знаю… Можна сказати й інакше – якщо б не зустрів, то, можливо, створив би їх. Я, як читач, не знаходив потрібних книг, не знаходив те, що хотів побачити у книгах. І тому створив свої. Ви кажете – «дорости»… Одна моя читачка, дуже глибока, кандидат філологічних наук, сказала мені якось, що мені ще треба дорости до моїх книг. «Ви, – каже, – ще до кінця не усвідомлюєте, що написали. До цього вам ще треба дорости». Я це прийняв. У цьому є якесь зерно.

Талант і сам митець – не завжди тотожні.

Це – абсолютно різні береги життя. Ми ж – люди! Ми всі зіткані з однієї і тієї ж матерії! Чи ми – звичайні громадяни, чи – президенти, священики, чи – папи римські. Ми – просто люди! Ми дуже однакові, дуже крихкі. І, разом з тим, неймовірно наснажені духом, який може нас піднести над нами самими. А творчість – це і є той великий засіб, який дає нам дар перевтілення, який із небуття нас переносить у буття. Це – велика загадка!

Усі мої книги – це мої духовні конспекти. Конспекти мого духовного розвитку. Це те, що мені було необхідно для розвитку, для пізнання якихось речей. У цьому процесі і виникла цікавість читача. Ти відкриваєш речі, незбагненні для себе, тулиш їх до своєї душі і до свого життя, а потім виявляється, що це потрібно ще комусь! Одне ми шукаємо на цьому світі. Тільки одне. До одного ми прагнемо.

До чого саме?

Знаєте, що шукає кожен читач у кожній книзі, зрештою, і в житті, навіть про це не задумуючись? Чи буде живою душа героя до кінця. Не те, чи він буде живим, чи помре, чи одружиться, чи буде щасливим. А чи буде живою душа, чи є Бог і, якщо є, то в чому. Це – основний постійний внутрішній пошук абсолютної кожної душі на цьому світі. Тому я гадаю, що книга – це великий духовний медіум. Якщо вона чесна. Справжня книга має нести це все, має робити пошуки цього всього. Як казав великий Фолкнер: «Немає важливішої для письменника речі, ніж досліджувати людську душу, порухи людської душі». Це – основне! Тільки це. Все інше – від лукавого. Якісь витребеньки, історійки, розвага... А за тим мають бути головні речі – пошуки самого себе, пошуки живості свої душі.

Ми говоримо про Майдан… Так, він переміг, великою жертвою, але основне, що залишається – чи буде живою душа Майдану далі? Скажемо ширше. Чи буде живою душа України? Вона показала живість у цьому великому вулику, але чи далі збереже свою живість, чи не розтрясе цю енергію в цих викликах, неймовірних викликах світу і життя? Це – важливо. Бо інакше все буде марно. Інакше ми, українці, знову не вперше констатуватимемо сумну реалію, що не доводимо до кінця свої справи, свою боротьбу, не робимо висновки зі своєї історії, не є послідовними.

Не кожен знає, але ви, мимо письменницької творчості, займаєтесь ще й видавничою справою. А кажуть, що творчість і комерція – речі непоєднувані.

Це – від потреби… Саме життя продиктувало. Знаєте, це так просто! Я майже нічого не роблю. У чому суть будь-якої діяльності? Діяльність – це система. Треба її побудувати. Спочатку ти її будуєш, знаходиш якісь можливості. Потім вона сама працює. Ти до цього навіть не вкладаєш особливих зусиль. Була потреба продавати книги. Я розумів, що наш книжковий ринок дуже дикий, дуже нечесний, дуже неправильний. Обпікся на тому. Але життя продиктувало. Книги почали замовляти. Неймовірно багато книг. І в Україні, і перекладачі… Я зрозумів, що, мабуть, треба самому опікуватися цим процесом, як це робив Толстой, до речі. Тому й створив маленьке видавництво. Люди мають роботу, постійно працюють. Це теж мене дуже тішить, що хтось із цього має суто житейську підтримку. Нема нічого складного у тому, щоб видавати книги.

Як вибираєте, яку книгу будете друкувати, а яку – ні?

Не я вибираю, вибирає життя. На жаль. Наше видавництво маленьке, провінційне. Ми не маємо можливості робити якісь проекти і видавати книги, які потрібні Україні, потрібні бібліотекам, бо на це нема коштів. Видаємо авторів, які хочуть друкуватися, знаходять на це кошти, самі розпоряджаються своїми тиражами. Але більшість наших видавництв працює на одного автора – на мене. Це книги, які мають попит, які не залежуються… А так – звичайно, є різні автори, але дуже-дуже маленькі тиражі, на жаль. Це така діяльність, яка не приносить зиск.

Можливо, причина у неправильній подачі книги? Адже книга – не лише інтелектуальний продукт. Її ще й треба правильно подати і продати.

Я є більш прагматичною людиною. Хліб не треба рекламувати, молоко не потрібно рекламувати. Вони самі доходять до споживача. А книжки – це також у якомусь сенсі «хліб, молоко, вино» для душі. Абсолютно в цьому переконаний. Хліб, пісня, кіно – це речі, які є справжні. Якщо вони потрібні, то дійдуть до людини. Наш читач – дуже тонкий читач. Повірте мені. Його не проведеш. І бавитися з ним у слова – це просто смішно.

Але ж ви дуже довго йшли до свого читача. Адже пишете вже не перший десяток років.

Я був професійним журналістом. Зробив собі ім’я, посів свою нішу. Але минув час, і я зрозумів, що це все не так. Зрозумів чин письма. Це було зовсім недавно. Років, може, п’ять тому. Це був переломний момент. Я зрозумів, як треба писати. Точніше, зрозумів, як не треба писати. І коли це відчув, почав писати важко, повільно… Але якраз це виявилося потрібним.

Можливо, саме тоді «дослухались до неба»?

Підказки нам приходять на землі. Через людей, через книги, через ще якісь речі… Це все дуже просто. Якщо ти слухаєш цей світ, це життя, довго, дуже довго прислухаєшся, то рано чи пізно він почне тобі диктувати… Це, можливо, і так (задумався – ред.). Якщо люди вже давно чекають і, можливо, не знаходять, і, можливо, я сам чекав і не знаходив… У чому суть слова? Унікальний секрет цієї влади – ЩО слово має нести.

Так, книги у провінції взагалі не виходять. Книги – дорогі. Читач менше читає. Це закономірно, бо зараз є Інтернет, можливість подорожувати, спілкуватися… Хто сказав, що треба силувати когось читати? Щаслива людина, яка відкриє для себе книгу, бо книга – це дух. Книга – це свобода. Це орієнтація у цьому світі. І насамперед – це духовне опертя. Яке не дає ні телевізор, ні комп’ютер, ні влада.

Але добрих книг надзвичайно мало.

Можете назвати імена з вартісної літератури?

Тарас Прохасько, Василь Портяк, Оксана Забужко, Таня Малярчук, Василь Шкляр, Любов Пономаренко, Сергій Жадан, Галина Пагутяк.
Зараз багато експертів кажуть про провінційність літератури. І про те, що провінційним авторам, навіть дуже талановитим, дуже важко виходити на всеукраїнський рівень. Чому так?

Україна – глибока провінція. І література її така. Але не слід цього боятися – Назарет колись теж був глухою провінцією. Провінційна енергетика підживлює столиці. Все найкраще, написане в Україні – або написане в провінції, або вчорашніми провінціалами, а нині киянами. Треба бути цілковито вільним у своїй творчості і писати про те, що в тебе під ногами і над твоєю головою. Повірте, це цікаво й Києву, і Москві…

Ваш Вічник часто говорить про потребу самотності. Для вас усамітнення є необхідною умовою для творчості?

Безумовно. Великий Сковорода творчість убачав у «думах чистих, в мирних бесідах, без пристрастей палких, у спокої святім і в баченні святинь…» Я – його учень.

Є речі, про які б ви ніколи не писали?

Не знаю, не зарікаюся. Про все можна писати, але писати слід цікаво і з повнотою значущості. Щоб написане було учительним.

Військове вторгнення Росії на територію Криму. Це – історична необхідність чи черговий катарсис для України?

Це – останні обійми «брата». Вони вже не такі міцні, радше, – спазматичні, істеричні. Обійми напівтрупа. Ми живі в цих обіймах, живіші щораз більше, а він – навпаки. Це – агонія. Але наш великий катарсис продовжується. І ця агресія, спрямована на те, щоб розчленити, ще більше об’єднає нас, українців. Не враз, не так просто, дорогою ціною, але згуртує й навчить жити по-іншому.

Довідка

Мирослав Іванович Дочинець – український закарпатський письменник і журналіст. Член Асоціації українських письменників. Друкуватися почав з шостого класу в дитячих виданнях. Був переможцем конкурсів юних літераторів. Заснував у Мукачевому газету «Новини Мукачевого». Працював власкором газет «Карпатський край», «Срібна земля», «Фест». Друкувався у всесоюзних та республіканських часописах. 1998 року заснував у Мукачевому видавництво «Карпатська вежа». У 1998 році отримав звання «Журналіст року Закарпаття», у 2004 році став лауреатом Міжнародної літературної премії «Карпатська корона». У 2010 році книга «Многії літа. Благії літа. Заповіді 104-річного Андрія Ворона – як жити довго в щасті і радості» ввійшла до шістки найпопулярніших видань за рейтингом «Книжка року-2010». У 2012 отримав відзнаку «Золотий письменник України». Цьогоріч став лауреатом Шевченківської премії у категорії «Література».

Автор книг «Гірчичне зерно» (1989), «Оскал собаки» (1991), «Роса на фігових листках» (1995), «Він і вона» (1996), «Дами і Адами» (2002), «Куфрик з фіглями» (2003), «Карпатський словоблуд» (2004, у співавторстві), «Руки і душа та інші невигадані жіночі історії» (2011), «Вічник. Сповідь на перевалі духу» (2012), «Криничар» (2012), «Горянин. Води Господніх русел» (2013) та ін.