Богдан Корж: «…понад усе ціную свободу творчості»

Центральне місце у його творчості уже десятиліття посідає образ жінки. Майстер часто використовує прийоми алегорії, тобто персоніфікації ідей, понять в образах живих створінь. Улюблені художні прийоми, які застосовує у своїх роботах митець, – стилізація, гіперболізація форм, що служать для підкреслення особливостей предмета, створюють дивну виразність.

Майстер здобув широке визнання не тільки в Україні, але й далеко за її межами.

Біографічна довідка

Богдан Корж народися 28 листопада 1952 року у селі Яблонець над Нісою (Чеська Республіка). У 1972 році закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва, а у 1978 – Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. Член Національної спілки художників України з 1985 року. Лауреат обласної премії імені Й.Бокшая та А.Ерделі (1997, номінація – скульптура). Учасник обласних, республіканських, закордонних виставок. Його роботи є в багатьох країнах Європи, Азії та Америки. Працює в жанрах: скульптурний портрет, медальне мистецтво, скульптура малих форм, садово-паркова та монументальна скульптура.

–       У якому віці, Богдане, Ти почав займатися скульптурою?

–  Ще у молодших класах школи я любив щось ліпити з пластиліну, малював. У п’ятому чи у шостому класі я вже пробував вирізати з м’якого річкового каменю різні невеличкі рельєфи.

–  А як потрапив в Ужгородське училище прикладного мистецтва? Хто тебе туди скерував?

–  Мій стрий Микола Корж був одним із перших випускників цього училища. Його учителями були Йосип Бокшай та Адальберт Ерделі. Я бачив його рисунки, він прекрасно малював, мав талант, але занапастив його, бо у Великому Бичкові на Рахівщині не мав можливості творчо працювати, зростати. Однак саме він увів мене у світ мистецтва….  Так я опинився в училищі.

– Пригадую, Богдане, 1979 рік. Ти, молодий випускник Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва, викладаєш у нас, студентів третього курсу, скульптуру. Якими були роки Твоєї роботи в Ужгородському училищі прикладного мистецтва?

– Враження були незабутні. Ще вчора мене навчали в інституті, а нині я – вже сам викладач. Мені дали уроки на відділі кераміки та художньої обробки металу, де я викладав скульптуру, рисунок та композицію. Зі студентами мені було легко спілкуватися. Програма занять на той час була цікавою. Вона давала учням можливість творчо розкритися. Загалом мені подобалась моя робота. Єдиною проблемою для мене було ведення документації, складання всіляких планів, ведення конспектів. А ще мені не подобалося, що я втратив можливість брати участь у різних пленерах, симпозіумах зі скульптури, котрі проходили як в Україні, так і за кордоном.

– Ти був добрим викладачем, цікаво проводив заняття, був для нас не тільки вчителем, але й товаришем. Ми всі любили й поважали тебе. Та й тобі, здається, подобалася робота в училищі. Що вплинуло на Твоє рішення залишити викладацьку діяльність?

– Я звільнився з училища у 1985 році. Мені запропонували взяти участь у симпозіумі зі скульптури у Седневі на республіканській творчій базі Спілки художників України. А Михайло Михайлюк, який тоді виконував в училищі обов’язки директора, не відпускав мене. Але я все ж поїхав. Заяву на звільнення написав уже в Седневі, де я пробув два місяці. Коли повернувшся, чи не одразу мені запропонували роботу у Спілці художників відповідальним секретарем. Я погодився. На цій посаді я чесно пропрацював до 1992 року. Наслухався, надивився… Тоді ще працювали корифеї крайової школи живопису Андрій Коцка, Едіта Медвецька, Василь Бурч, Павло Балла, Ернест Контратович. Було цікаво й повчально. Довелося працювати безпосередньо з багатьма митцями, організовуючи їхні виставки.

–  Багато років Ти маєш і підтримуєш творчі зв’язки з митцями Угорщини, Словаччини, Чехії, неодноразово разом із дружиною, а останнім часом і з дітьми мав там виставки, виконував роботи на замовлення. Якою була Твоя перша робота за кордоном?

–  Усе починалося у 80-ті роки минулого століття з участі у пленерах, усіляких симпозіумах, семінарах – як вдома, так і за кордоном. Там на мої роботи звернули увагу, а відтак почали надходити різноманітні  пропозиції, в тому числі й замовлення. Здається, перша серйозна пропозиція була від Українського союзу Угорщини. Спочатку мене попросили зробити меморіальну дошку, а закінчилося все масштабною скульптурною композицією, пам’ятником угорському королю Андрашу та Анастасії, який був установлений у 2001 році  біля Балатона у місті Тігань. Працювати було нелегко, бо замовники – український союз та мерія міста – не могли визначитися, що вони хочуть бачити. Спочатку просили зробити пам’ятник у стилі Огюста Родена. Коли я зробив макет пам’ятника, художня рада була розчарована і здивована. Вони очікували, що робота буде виконана в авторському стилі, а натомість побачили щось близьке до Родена. Я на художній раді пояснив, що так мене попросили зробити. Тоді художня рада запропонувала мені зробити ще один варіант, давши мені повну творчу свободу. На цей раз проект пам’ятника усім сподобався й отримав схвальну оцінку всіх членів Ради. На виготовлення пам’ятника залишалося мало часу. Щоб встигнути до його офіційного відкриття, я працював зранку до пізнього вечора.

–  Ти знаєш мистецтво скульптури багатьох європейських країн. Які там тенденції розвитку скульптури?

–  Мистецтво скульптури на Заході ніколи не було під таким ідеологічним тиском, як у Радянському Союзі, зокрема в Україні, де в літературі й мистецтві понад півстоліття панував соцреалізм. Метод обмежував митців своїми жорсткими канонами, тримав їх у визначених ідеологічних рамках. Нові течії у мистецтві виникали на Заході, бо там були сприятливі умови для його розвитку. Як відомо, Франція у ХІХ ст. – на початку ХХ ст. стала країною, де зародилися нові течії у мистецтві, які стали у нас уже такими звичними. Це імпресіонізм, експресіонізм, кубізм, фовізм та інші. Усе це впливало певним чином і на розвиток скульптури. А ще на Заході практикувалася інша система професійного навчання скульпторів, у якій акцент робився на розвитку образного, асоціативного мислення, фантазії тощо. У нас традиційно була міцніша академічна підготовка митців. Але нині ситуація змінилася. Внаслідок глобалізації світу стираються ці відмінності. Митці мають можливість їздити за кордон, беруть участь у різних культурно-мистецьких акціях, навчаються. А це, звичайно, впливає на їхню творчість.

–  Ти маєш досвід роботи за кордоном і в Україні. Як працюється там і тут?

–  На Заході більше довіряють митцеві, його авторитетові, намагаються не обмежувати політ його фантазії, ставляться з більшою повагою, цінують роботу. Щодо приватних замовлень, то спостерігаю, що зазвичай чим більше у людини грошей, тим менше вона розуміється у мистецтві, має примітивніший художній смак. Це явище інтернаціональне, трапляється як у нас, так і в інших країнах.

–  Кого з ужгородських молодих митців-скульпторів Ти б хотів відзначити і чому?

–  Нещодавно в Ужгороді відбулася виставка робіт скульпторів. За її підсумками назву Михайла Ходанича, Василя Олашина молодшого, Андрія Возницького, Івана Цубину. Вони талановиті митці, подають гарні надії.

–  Глина, піщаник, гіпс, граніт, мармур, бронза… Який твій улюблений матеріал?

–  Це граніт і мармур. Вони найповніше відповідають моєму темпераменту, вимогам, дозволяють втілювати творчі задуми, ідеї. Діапазон технічних прийомів роботи з мармуром дуже широкий. Цей камінь гарний сам по собі, буває різних відтінків, має своєрідний рисунок. Мармур – благородний матеріал, що має досить складний «характер» і вимагає до себе поваги та розуміння.

–  Кожен митець протягом свого життя еволюціонує, зростає, змінює свої погляди, що відображається в його творах. Ти вже майже сорок років займаєшся скульптурою. На які періоди ти б розділив ці роки і за якими критеріями?

–  Я б не розділяв свою творчість на якісь певні періоди. Усі ці роки я творив перш за все у своє задоволення, робив те, що мені подобається, хоча й не завжди мав можливість ті роботи виставити. Так було і в радянський час, і тепер. Працював, звичайно, і на замовлення. Іноді, можливо, робив і те, що не дуже хотілося. За радянський період я виліпив на замовлення усього трьох Ленінів і одного Дзержинського.

–  Твоя дружина – Людмила Корж-Радько – напрочуд талановита художниця. Відомо, що таланти під одним дахом уживаються досить важко. Як ви досягаєте гармонії і взаєморозуміння у сім’ї?

–  А ми не досягаємо гармонії, вона просто є. Ми з Людмилою доповнюємо одне одного. Вона займається графікою, живописом, а я – скульптурою. У цій сфері нашої діяльності немає ніякого конфлікту інтересів. Нас об’єднують спільні погляди на сім’ю, взаєморозуміння та довіра.

– Іноді митці, за хорошу плату, ідуть на компроміс зі своєю совістю,  потакаючи смакам замовників, створюють низькопробні художні твори, що не відповідають їхньому професійному рівню, суперечать їхнім переконанням. Чи доводилося Тобі виконувати такі замовлення?

–  Не доводилося, бо понад усе я ціную свободу творчості. Однак зізнаюся, що кілька разів такі пропозиції отримував. Від них я відмовлявся, бо не можу і не хочу сліпо виконувати нерідко тупувато-примітивні примхи замовників, навіть якщо обіцяють, що щедро розрахуються. У такому випадку я просто раджу їм звернутися до іншого майстра і підказую до кого.

–  Чи є у Твоєму доробку твір, якого Ти соромишся?

–  Слава Богу, таких робіт у мене нема.

–  Якими якостями повинен володіти талановитий скульптор?

–  Він повинен мати добре образне мислення, фантазію, тонке відчуття пластики, вишуканий смак, бути обізнаним у питаннях філософії, літератури та мистецтва. А ще, звичайно, має бути достатньо сильним фізично, бо цього вимагає матеріал, з яким працює скульптор.

–  Ти створив сотні робіт. Котра із них найкраща, найдосконаліша?

–  Маю багато творчих планів та задумів. У мене ще міцна рука і ясна голова, тому, думаю, що свій найкращий твір я ще не створив.

–  Над чим нині працюєш?

–  Працюю над створенням меморіальної дошки відомому вченому та письменнику Закарпаття Федорові Потушняку. А ще готуюся до ювілейної персональної виставки. Вона відбудеться наприкінці листопада.

–  Вітаю Тебе, Богдане, з днем народження. Бажаю міцного здоров’я, гармонії зі Всесвітом і здійснення усіх творчих планів.

Теги: Богдан Корж, творчість, скульптура

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати