Сад життя гандбольної зірки із Закарпаття

Днями відзначила 55-річчя від дня народження незвичайної долі жінка – олімпійська чемпіонка і чемпіонка світу з гандболу Ніна Романівна Лобова-Гецко, яка проживає у м. Берегово на Закарпатті.

Сад життя гандбольної зірки із Закарпаття

 

Істинно благородна людина

не народжується з великою душею,

а сама себе робить своїми чудовими ділами.

Франческо Петрарка

 

Святий Августин залишив людству справедливу істину: «Людина варта стільки, наскільки вона спроможна любити». І до чого тут любов? – Напевно думаєте одразу. – Хіба спорт починається з любові? Можливо, починається він із захоплення, переконання, сили волі, та, неодмінно, закінчується любов’ю до обраного життєвого шляху. Неповторну спортивну долю зіткала із високих прагнень і віри у власні сили заслужений майстер спорту СРСР, майстер спорту міжнародного класу  Ніна Романівна Лобова-Гецко – чемпіонка з гандболу ХХІ Олімпійських Ігор 1976 року в Монреалі (Канада), чемпіонка світу 1982 р. в Будапешті (Угорщина), президент Федерації гандболу Закарпаття, член президії Федерації гандболу України (2005), нагороджена знаком «Спортивна доблесть» (1976), нагрудним знаком Закарпатської ОДА «За розвиток регіону» (2003), кавалер ордена Княгині Ольги ІІІ ступеня (2006) та багатьох інших державних нагород.

Ніна Гецко найяскравіша вихованка жіночого гандболу Закарпаття другої половини ХХ століття. З Берегівської ДЮСШ під керівництвом заслуженого тренера України Йосипа Зупка за не повних сім років подолала шлях гандбольного голкіпера на Олімп спортивної слави. Понині ГАНДБОЛ вважає найкращим видом спорту в світі і докладає зусиль для його розвитку в краї та Україні.

ВХОДЖЕННЯ У ВЕЛИКИЙ СПОРТ

Майбутня олімпійська чемпіонка та чемпіонка світу з гандболу Ніна Лобова народилася 20 липня 1957 року в м. Зестафоні поблизу Кутаїсі (Грузія), де її батьки, росіяни, із старшою на десять років сестрою Неллі шукали у 50-х кращої долі. Серед багатющої та різнобарвної кавказької природи, серед гордих, мужніх і відчайдушних людей нескоримого Кавказу прожила Ніночка одинадцять років. У далекому дитинстві вона назавжди увібрала розповіді про хоробрих картвелів (картвели – грузини, від Сакартвело – Грузія) та засвоїла уроки благородного виховання передусім своєї бабусі. Через мамину зайнятість бабуся була для Ніни мудрою, чуйною і турботливою порадницею, котра доглядала онучку, привчала до порядку і привила їй почуття ласки, доброти, працелюбності та щедрого людського благородства. Чотири класи Ніна Лобова закінчила в Зестафоні, від сусідських дітей навчилася грузинської мови, а згодом і писала. І, можливо, своїм юним серцем ще тоді Ніна увібрала й унаслідувала  кавказьку упертість, дивовижну настирливість, міцну силу волі, нестримну завзятість, які збереглися у її характері на всі роки  і таки стали найголовнішими чинниками у досягненні спортивного Олімпу.

Старша сестра Неллі надзвичайно любила свою молодшу сестричку, пестила її, як і годиться поводитися з молодшими. І саме Неллі та її чоловікові  Олександру Юрику завдячує Закарпаттям та гандболом. У 1966 році сестра вийшла заміж за військового українця із Закарпаття і вони переїхали жити на Берегівщину. А вже через рік вся родина оселилася на Закарпатті, бо так захотіла Зоя Володимирівна, їхня мати, побувавши у старшої доньки після народження онука. Ось так Ніна Лобова у 1968 році опинилася у п’ятому класі Брегівської російської середньої школи № 2.

Привикати до навколишньої природи не довелося, бо околиці Берегова мало чим відрізнялися від мальовничих краєвидів Зестафоні. У школі з-поміж інших дівчат Ніна вирізнялася високим зростом, була стрункою і тендітною. Вона одразу кинулася у вічі вчителю фізкультури Золтану Котнеру, педагогу з тонким відчуттям і спостережливістю. Він поділився своїми думками з тренером Берегівської дитячої спортивної школи Йосипом Зупком, який саме шукав гандбольні таланти. Того ж дня Ніна Лобова разом із шкільною подругою Іриною Ткаченко  вперше у житті стала на нелегкий, але гідний захоплення шлях гандболістки. Її зірка засяяла на закарпатській землі, і так яскраво, що важко не вірити в Господню прихильність над нею. Головно, коли стояло питання покинути заняття спортом через стан здоров’я у шкільні роки, то маму Зою переконала старша сестра з чоловіком. Пізніше, у зрілі роки, Неллі з гордістю скаже: «Ніна молодець, вона розумна, вперта по-доброму, її люблять люди, і я пишаюся нею і надзвичайно завдячую долі, що вона в мене є…».

Там, у далекій Грузії, Ніна не мала жодного уявлення про гандбол, що воно таке ручний м’яч, з яким подружилася на все життя. Її хрещеним батьком у спорті став Берегівський тренер Йосип Зупко, котрий проводив заняття надзвичайно азартно і цікаво. Він по ниточці передавав юним гандболісткам настирливість – інтригуючи, захоплююче, що дуже подобалося молоді.

У 60-х роках молодий тренер Берегівської  ДЮСШ Йосип Зупко інтуїтивно передбачив велике майбутнє  дещо призабутого, але напрочуд красивого виду спорту – гандболу. У Закарпатті тоді гандбол почав тільки відроджуватися у дитячих спортшколах. І тренер вбачав у цьому виді спорту особливу привабливість, яка до вподоби більше дівчатам. Якщо футбол, бокс, класична боротьба  тощо більше пасували чоловікам, то граціозність, комбінаційна грайливість гандболу – жіноча спортивна гра. У її розвитку тренер вбачав широкі можливості слабшої частини людства сповна проявити свої фізичні та моральні якості, змагатися в спорті на рівні з чоловіками. Не могла і думати тоді п’ятикласниця Ніна Лобова, що Йосип Зупко – її спортивна доля. Спочатку – польовий гравець, а потім випадок поклав початок у її спортивній кар’єрі голкіпера. Якось підмінила воротаря, яка захворіла, і влучно відбила кілька м’ячів. Чуття не підвело тренера, бо зважив на її технічні та фізичні можливості, і подальша спортивна кар’єра гандболістки яскраво це продемонструвала. Тендітна, висока вона для польового гравця фізично була заслабкою, а ось для воріт дуже підходила. На початку боялася м’яча (було ж боляче, коли влучали у неї), а потім втяглася, звикла, наполегливо опановуючи навички воротаря. Набувши майстерності голкіпера, у 1972 р. Ніна Лобова не випадково увійшла до складу берегівської гандбольної команди «Спартак». То був щасливий початок  входження у великий спорт.  І вже коли позаду були Олімпійські ігри в Монреалі і світовий гандбольний чемпіонат в Будапешті, то з посмішкою згадувала ті перші сльози, коли в перших іграх  пропускала по три-чотири голи… – Ми були тоді ще зовсім молодими гандболістками, – нині згадує пані Ніна, – але уперто йшли до мети, яку змальовував нам рідкісного дару тренер Й. Зупко.

КОМАНДИ СПОРТИВНИХ ЗВИТЯГ

На самому початку великого шляху тренеру Й. Зупкові вдалося створити у команді благотворний мікроклімат, який сприяв виявленню творчих здібностей і задатків. А тому юна Ніна Лобова була однією з багатьох, хто закономірно  і небезпідставно мріяв про великий спорт, і хто щодня і щохвилини працював на майбутній успіх. Ще ученицею вона доводила, що її майбутня спортивна кар’єра – гандбольний голкіпер високого класу. У напруженій боротьбі з 1970 по 1975 рр. на турнірах за збірну школярів України, а згодом і за молодіжну збірну колишнього Союзу доводила, що є кращим воротарем.

Понад сімнадцять років (1972 – 1989) юна берегівчанка Ніна Лобова-Гецко виступала за основний склад команди «Спартак» (згодом «Колос» та «Бактянка»), створеної Й. Зупком при Берегівському консервному заводі. Той перший склад – Людмила Задирака, Раїса Саїтова, Гізелла Тягур, Катерина Гада, Ганна Греба, Ніна Ахандаєва, Єлизавета Субота, Катерина Леврінц та інші – згодом став сузір’ям відомих гандболісток. У сьомому класі Ніна Лобова – воротарка збірної учнівської команди республіки, згодом захищає ворота молодіжної збірної Радянського Союзу.

Для юного голкіпера то був складний і відповідальний час у спортивній кар’єрі, адже на турнірах доводилося змагатися із найкращими на той час гандбольними командами світу – Німеччини, Югославії, Угорщини. Берегівські гандболістки тоді, без сумніву, принесли славу закарпатському спорту. Успіх гандбольної команди сприяв у 1972 р. будівництву спорткомплексу «Закарпаття», адже спортсменки тренувалися на майданчику міського стадіону, а взимку – у залі нинішнього угорського театру. З того часу на гандбольних майданчиках Берегова зустрічалися спортсменки з Києва, Риги, Одеси, Каунаса, Тбілісі, Вільнюса, Запоріжжя, а також із сусідніх Угорщини та Чехословаччини.

…Воротаря Брегівської команди «Колос» помітив Ігор Турчин і запросив до збірної Радянського Союзу, яка готувалася до Олімпіади-76. Менше семи років йшла вона до ХХІ Олімпіади в Монреалі. А тому не дивно, що… плакала, коли її, наймолодшу, відібрали серед найсильніших п’яти голкіперів у партнери до зіркової Наталії Шерстюк. Вона переконувала себе, що в Монреаль їде за «золотом». Інших установок не робила, хоча вже тоді розуміла – якщо їдеш на Ігри, то це твоє спортивне досягнення і велике щастя. З 17 липня по 1 серпня 1976 року в канадському містечку Монреалі жіноча збірна СРСР упевнено обіграла збірні Канади (21:3), Японії (31:9) і Румунії (14:8), успішно подолали опір угорських гандболісток (12:9) та збірну НДР (14:11), від чого залежала доля «золота». Якщо на ХХІ Олімпіаді чоловіча збірна з гандболу була удруге (вперше на ХХ Олімпіаді в Мюнхені 1972 р.), то жіноча гандбольна збірна Ігоря Турчина дебютувала. В історії Олімпійських ігор саме вони стали першими чемпіонками з гандболу та й заслуженими майстрами спорту.

Варто згадати сьогодні, що із 410 спортсменів радянської збірної на Олімпіаді були 94 вихованці із України (майже кожен четвертий). Українські спортсмени завоювали 27 золотих, 21 срібну і 21 бронзову медалі, а це більше половини від загальної кількості трофеїв (команда СРСР здобула 49 золотих, 41 срібну і 35 бронзових нагород). Для українських гандболісток це мало значення, адже колискою та центром гандбольного спорту в Україні  у першій половині ХХ ст. був Харків – столиця України у 30-х роках, а згодом – Київ. Активно розвивався гандбол в Дніпропетровську, Запоріжжі, Одесі, Донецьку та інших містах. На Закарпатті гандбол зародився у 20-30-х роках завдяки Едуарду Мали, викладачу навчальних закладів у Мукачеві. Він добре був обізнаний із чеською системою «Хазена», яку увів в Харківському спортивному товаристві «Сокіл», а після 1918 року пропагував її на Закарпатті (тут працював в числі тисяч українських педагогів з відомих історичних причин).

В Монреалі Ніна Лобова зустріла свої дев’ятнадцять. Незабутнє 20 липня 1976 року  залишилися в пам’яті із щирими вітаннями, квітами, обіймами і побажаннями успіхів.  

Не забарилася пропозиція від Ігоря Турчина грати в команді київського «Спартака». Але в команді Йосипа Зупка було не прийнято покидати склад своєї команди. Свого часту не перейшли до київського «Спартаку» Ганна Греба, Людмила Задирака. Вона відмовила… самому Турчину, який її не розумів! Довгі чотири роки потім розплачувалася за це, бо її жодного разу не запрошували до складу збірної команди країни. За цей період Ніна знайшла своє родинне щастя – вийшла заміж за палкого любителя спорту Юрія Гецка, здобула вищу освіту в Київському інституті фізичної культури і спорту (1976 – 1981). І вже після двох місяців народження синочка Юрчика Ніна Лобова-Гецко стала у ворота берегівського «Колоса»…, а вже згодом повернулась до Берегова чемпіонкою світу з Будапешту, знову виборювала нові звитяги для рідної «Бактянки».

У 1987 р. брегівська жіноча гандбольна команда «Бактянка» завершила свою історію, а натомість створено команду «Карпати». Голкіпер Ніна Гецко, на прохання тренера Й. Зупка, упродовж року їздила до Ужгорода, щоб допомогти адаптуватися новоствореному гандбольному колективу…

То був складний період поступового  насування економічної, політичної і моральної криз, які вели до розпаду Радянської імперії. Кризові явища потрясали і молоду Українську державу на зорі її становлення. Кожен виживав, як міг. У рідній Вітчизні виявилися зайвими тисячі визначних вчених, митців, спортсменів, які опинилися у безвихідній скруті: на базарах, у кращому випадку – за кордоном. Тож не дивно, що олімпійська чемпіонка Ніна Гецко раптом опинилася у відомих західноєвропейських гандбольних командах і майже десять років (1989 – 1998) була їх голкіпером. Два роки (1989 – 1991) грала в одному із кращих жіночих гандбольних клубів світу, багаторазових володарів Кубка європейських чемпіонів команді «Вашаш» (Будапешт). В угорській команді голкіпер стала першим легіонером, бо на початку 80-х тут теж пережили кадрову кризи, оскільки гравці роз’їхались по країнах Європи. Потім грала у складі кращого гандбольного клубу Ісландії «Стьярна» (1991 – 1994) та югославському клубі «Будучність» (1994 – 1998). Останній нині вважає своєю другою командою, бо міцно здружилась. Адже вона мала неабияке моральне задоволення виступати у клубах з багатими спортивними традиціями, жити повноцінним життям великого спорту. Та все колись закінчується і приходить час прощатися із професійним спортом. Для Ніни Гцко цифра 40 стала магічно. – Було якось страшно думати, – зізнається гандболістка, – що тобі – 40, а ти все ще в спорті.

У Чорногорії та Ісландії спортсменка почувалася дуже добре. Команда приймала участь у змаганнях по всьому Європейському континенту. Чорногорія своєю щедрою природою завжди нагадувала Ніні Лобовій-Гецко і далеку Грузію, і мальовниче Закарпаття.  Завдяки спорту стала своєрідним поліглотом, бо, окрім знаних української, російської, англійської і грузинської мов, вивчила угорську, ісландську та сербську. А це неабиякий духовний скарб, бо чемпіонка погоджується з істиною: скільки мов ти знаєш – стільки ти людина.  

Ось так закінчився багаторічний шлях ГОЛКІПЕРА Ніни Лобової-Гецко у прославлених берегівській команді «Бактянка». Останній спортивний сезон радянської доби відіграла за ужгородські «Карпати». Вона інтуїтивно відчувала, що Ужгород вже ніколи не стане другим Береговом, бо… такий закон життя. З рідною командою Ніна Гецко пройшла славний шлях боротьби за найвищі досягнення і титули на теренах вітчизняного гандболу. З 1970 року закарпатські гандболістки були постійними учасницями всіх чемпіонатів України, багаторазовими учасницями чемпіонатів колишнього СРСР. У 1986 – чемпіони України, в 1980 і 1989 роках – срібні призери, 14 разів завойовували четверті місця. Команда «Карпати» продовжила ці славні традиції. Зокрема, у 1997 році збірна жіноча Закарпаття стала бронзовим призером  чемпіонату України, у 2003 р. – срібним призером на ІІ Всеукраїнських іграх і, водночас, десятеро гравців гандбольного клубу «Карпати» були удостоєні звання майстра спорту України.

Після повернення з Чорногорії додому, Ніна Гецко у 1998 р. повністю присвятила себе сімейному дітищу – спільному українсько-угорсько-англійському підприємству «ВІЖИБУ», яке згодом переросло у Міжнародний інтелектуально-економічно-творчо-спортивний центр «ВІЖИ–3000», засновником і президентом якого є її чоловік Юрій Гецко – ініціатор багатьох починань, цікавих ідей в галузі культури і спорту. Водночас разом із тренером Валерієм Горшковим олімпійська чемпіонка створили жіночу гандбольну команду «Віжибу». Наступного року вони були учасниками чемпіонату в Угорщині і посіли перше місце. Не отримавши належних фінансових умов, команда припинила своє існування. Цим олімпійська чемпіонка тільки довела, що молодь готова до праці.

НАДІЙНІ ТИЛИ ГАНДБОЛЬНОЇ ЗІРКИ

Cсвоєму довгому спортивному шляху Ніна Лобова-Гецко завдячує двом тренерам-наставникам, які для неї на все життя залишилися найкращими. Це Йосип Васильович Зупко (1941 – 2006) та Ігор Євдокимович Турчин (1946 – 1996). Всесвітньо відомий тренер Ігор Турчин досягнув небувалих результатів у гандболі і був занесений до Книги рекордів Гіннеса. Його феномен як тренера світового масштабу полягав у тім, що він завжди мав у резерві по кілька тактичних маневрів залежно від ситуації, сили і майстерності суперника. Про смерть І. Турчина Ніна дізналася із телебачення в Ісландії, де грала в команді «Стьярна». Для олімпійської чемпіонки він був справжнім кумиром, легендарним тренером, який підняв її на п’єдестал спортивної слави.  Буваючи у Києві, вона обов’язково спішить з букетом квітів до могили свого Вчителя.

Для спорту була великою втрата тренера Йосипа Зупка, який мав за золоте правило постійно дбати про підготовку молодшого резерву. Останні роки свого життя тренер провів в Угорщині у м. Дебрецені.  Вихованки свято бережуть пам’ять про свого берегівського наставника. З їхньої ініціативи на будинку спортбази «Закарпаття» встановлено меморіальну дошку Й. Зупку. Це він відкрив їм очі на широкий і привабливий світ спорту. А в січні 2009 р. зусиллями та ініціативою олімпійської чемпіонки Ніни Гецко на місцевому рівні відбувся перший регіональний гандбольний турнір на кубок ім. Й. В. Зупка, в якому взяли участь вісім команд Берегівщини.

Другим надійним тилом для Ніни Гецко є дружна родина, яка його величності Спорту завжди надавала палку перевагу. Упродовж спортивної кар’єри вона постійно відчувала родинну підтримку. Нині чоловік Ніни Юрій Гецко зізнається, що йому було за щастя допомагати дружині займатися улюбленою справою. Та найбільше голкіпер завдячує свекрусі Мальвіні Михайлівні. Мати чоловіка взяла на себе домашні клопоти невістки і ніколи не дорікала, навпаки – підтримує і допомагає до сих пір. Мамі Мальвіні уже 83-ий, але вона завжди готова прийти на допомогу, дякує дітям за онука, яким продовжили родовід при такому жертовному спорті.

Для професійного спортсмена важливо бути потрібним, коли покидаєш великий спорт, а потенціалу чимало. Це, мабуть, найголовніший моральний тил спортсмена, бо дуже важливо передавати свій багатющий досвід молодшим поколінням, зберегти пам’ять про спортивні надбання для держави. Забуття для спортсмена може стати його справжньою життєвою трагедією. Ніна Гецко належить до особистостей, яких називають міцними духом. Вона не впала у нудьгу, песимізм, не розгубилася у складний період життя. У неї було все – прекрасна сім’я, високе звання олімпійської чемпіонки та чемпіонки світу, заслуженого майстра спорту, необхідний матеріальний статок. Хотілося бодай трішечки людської уваги та було бажання використати її голкіперський досвід у гандболі. І… коли її нарешті згадали, обрали президентом обласної федерації гандболу, вона знову ожила, бо ж потрібна тут, на батьківщині...

По-особливому сяяли щастям очі у Ніни Гецко 5 липня 2004 року, коли у команді факелоносців України несла Олімпійський вогонь столичною вулицею Мельникова під № 98. Від імені Компанії Кока-Кола та Афінського Олімпійського Комітету її, єдину представницю Срібної Землі, було обрано як потенційного факелоносця для Естафети пронесення  Афінського Олімпійського вогню-2004. Їй випала честь напередодні ХХУІІІ Олімпійських ігор нести вогонь вулицями Києва в сузір’ї відомих особистостей України – Володимира і Віталія Кличків, гімнастки Лілії Підкопаєвої, головного тренера національної збірної з футболу Олега Блохіна, відомої співачки Руслани Лежичко та інших.

Була також щаслива олімпійська чемпіонка, коли в Ужгороді започаткували міжнародний турнір на її честь. В Закарпатті підтримали ініціативу відомого спортивного журналіста Василя Михайлова, висловлену в газеті «Команда», – започаткувати в Ужгороді проведення міжнародного турніру, присвяченого олімпійській чемпіонці Ніні Лобовій-Гецко. За підтримки обласної держадміністрації, управління з питань фізичної культури і спорту (Ярослав Свида), обласного відділення Національного олімпійського комітету України (Іван Риляк), обласної асоціації спортивних журналістів тощо у 2003 році стартував перший міжнародний турнір з гандболу «Кубок Карпат» (2003 – 2005), присвячений відомій спортсменці, а у 2007 – 2008 рр. – вже під назвою «Кубок олімпійської чемпіонки Ніни Гецко». Це не був її власний турнір, а свято спорту для всіх! – Як пояснювала чемпіонка в пресі.

Тоді на полі виступила команда ветеранів гандболу на чолі з майстром міжнародного класу Зінаїдою Турчиною, з якою працювала у національній збірній. На Закарпатті побували ціле сузір’я зірок великого спорту – Людмила Задирака, Ольга Дорошенко, Людмила Бобрусь, Світлана Дубиніна, Ольга Попович, Ганна Греба, Людмила Зупко. В спорткомплекс «Юність» до відомої закарпатської гандболістки з’їхалися команди провідних гандбольних клубів з України та з-за кордону. Ніна справді була щаслива, адже на турнірі побував її перший тренер Йосип Зупко. Цей турнір став своєрідною школою для популяризації жіночого гандболу в Закарпатті.  

Неподільні спорт, родина, в якій Ніна Гецко нині щаслива бабуся (подружжя Юрій та Наталія Гецків народили онучку Юліанну), та рідне Берегово для олімпійської чемпіонки триєдине ціле, яким по мірі можливостей поступалася. У 1998 р. Ніна Гецко визнана у номінації «Жінка року Берегівщини», а в 2003 р. удостоєна відзнаки «Почесний громадянин м. Берегово». Не всім вдається так віддано любити свій рідний край, з усіх світів повертати на його поріг.

Як віце-президент Міжнародного інтелектуально-економічно-творчо-спортивного центру «ВІЖИ-3000», президент Федерації гандболу Закарпаття та член президії Федерації гандболу України олімпійська чемпіонка Ніна Гецко і нині продовжує сіяти набуті моральні цінності, відкрита усім прийти на допомогу заради добра, здорового способу життя. Адже спорт несе радість не тільки мускулам, але й душі. Він служить могутнім стимулом наснаги, натхнення, джерелом сміливості та мужності, а головне – несе в собі об’єднуюче начало для суспільства і України. І я цілком згідна з автором документальної повісті «Гандбольна зірка із Закарпаття» (про Ніну Лобову-Гецко) Василем Габорцем, що Олімпійський рух відігравав і сьогодні продовжує відігравати важливу роль у боротьбі з багатьма вадами людського суспільства – фашизмом, нацизмом, расизмом, будь-якими проявами насилля над людиною.

Дуже шкода, що на подвигах відданих спорту людей не виховуються молоді покоління, що багато втрачено за роки становлення молодої української держави і мало набуто – не створено ефективних моделей виховання нових поколінь.

24 липня 2012р.

Теги: гандбол, Ніна Гецко

Коментарі