Уроки життя і зрілості журналіста Яреми Селянського

27 травня 2012 року відзначає 70-річчя від дня народження журналіст і просвітянин Ярема Юрійович Селянський. Його ім’я добре відоме не лише на Міжгірщині, а й за його межами. Свого часу його публікації друкувалися на сторінках обласних («Срібна Земля», «Закарпатська правда», «Молодь Закарпаття», «Карпатська Україна», «Новини Закарпаття») і республіканських (всеукраїнських) видань. І нині, коли на заслуженому відпочинку, Ярема Юрійович завжди має привід прислужитися Словом на творчій ниві («Українське слово», «Трибуна», календар «Просвіти» тощо). Та й, мабуть, найбільше щастя його життя – служити журналістикою рідному народу.

Уроки життя і зрілості журналіста Яреми Селянського

ХРЕЩЕННЯ РОДОВОДОМ

Мрія дитинства Яреми Селянського – стати журналістом – збулася у 1970 році після закінчення філфаку Чернівецького університету. Відтак сорок років творчої праці присвятив Міжгірській районній газеті «Верховина» (раніше «Радянська Верховина»). Працював кореспондентом, завідувачем відділу листів і масової роботи (тридцять років), заступником редактора (2000 – 2002 рр.). Два роки був власним кореспондентом обласної газети «Старий Замок» (2003 – 2005 рр.).

З 1974 року – член Національної спілки журналістів України, удостоєний звання «Відмінник охорони природи України» за численні статті на природоохоронну тематику, висвітлення екологічних проблем Верховини. Його імені віддають шану талановитого журналіста, людини із загостреним почуттям громадського обов’язку і суспільної відповідальності. Він справжній український патріот і патріот Закарпаття, яке надзвичайно любить і вважає його своєю другою батьківщиною. «Я – закарпатець галицького походження». – Каже про себе Ярема Селянський. І цьому підтвердження – його несвідомий і свідомий період життя, в яких він пройшов справжнє хрещення видатними родоводами з Галичини і Закарпаття.

Народився Ярема Селянський 27 травня 1942 р. в мальовничому і прославленому в українській історії містечку Кути, що за десять кілометрів від Косова на Гуцульщині. У першій половині ХХ ст. їх родина була надзвичайно шанована на Покутті. Дід Яреми Григорій Вовк, греко-католицький священик, міцно вкоренив рід, хоч і походив із збіднілої української шляхти. З відзнакою закінчив Станіславську (Івано-Франківську) гімназію, був спортсменом, володів латинською, польською, французькою, жидівською мовами. Отець Григорій був неординарною людиною, активним у громадському житті, мав літературний хист. У тогочасній пресі друкував вірші, оповідання, проповіді. Перед висвяченням на священика змінив своє прізвище на Селянський. Це було пов’язано з його духовною роботою та навчанням дітей службі Божій. За спогадами його внучки, відомої української письменниці та науковця, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Віри Вовк (Селянської), що проживає в Бразилії, «людина він був дуже добра і чуйна, знав, що буде священиком у гуцульських селах. А гуцули – люди забобонні, для них вовк це щось вороже, страшне. Це ворог, що краде й вбиває їхніх овець. Отже, вони не повірять священникові, котрий має таке ймення. Оттоді він вибрав прізвище Селянський, що немовби наближало його до людей…».

З коханою дружиною Катрусею, яка походила з древнього дворянського роду Мирослава Волянського (ХІУ ст.), народили чотирнадцять дітей, з яких вижили семеро. Завдяки стипендії митрополита Андрея Шептицького, яку офірував дітям бідних священників, всі сини і дочки Григорія Селянського здобули за кордоном вищу освіту. Серед них були четверо лікарів (Марія, Леся, Остап, Роман), фінансист Мирослав, педагог філософії Ірина і урядовець Юрій. Друга світова війна розкидала цю інтелігентну родину по закордоннях, яка вимушена була емігрувати, щоб не опинитися в ГУЛАГах. Своєю чесною працею – творити українську державу, людям добро – всі залиши по собі помітний слід в житті. Зокрема, батько Яреми Селянського Юрій грав у футбол за збірну Франції (помер в Аргентині 1996 р.), а батько письменниці Віри Вовк Остап Селянський після закінчення Карлового університету в Празі був приватним лікарем Андрея Шептицького, який пізніше став хрещеником Віри. Остап Селянський був лікарем широкого профілю, зцілював від різних недуг, приймав пологи, лікував зуби тощо. У нього, єдиного доктора на Покутті, в той час був рентген, що давало змогу ставити безпомилкові діагнози. Шістнадцятирічним хлопцем він утік із дому і записався у Січові Стрільці, де дослужився до хорунжого. Був поранений в боях, пережив російський і польський полони.

13 лютого 1945 року американська авіація бомбардувала Дрезден – місто світової культури. Саме тоді Остап Селянський у лікарні Гергардта Вагнера, де працював у хірургічному відділенні, оперував хворого. Він міг врятуватися в бомбосховищі, але відмовився перервати операцію. Бомба влучила просто в операційний зал. Лікар помер героїчно, як жив: у службі для інших. Похований на Гай-дерфрідгофі в Дрездені у спільній могилі з анестезіологом, медсестрою та хворим, які загинули разом з хірургом.

Ім’я лікаря Остапа Селянського з його героїчною біографією вписано до бібліографічного довідника «Українські лікарі» (1994), а 2 вересня 2003-го року доктору медицини і громадському діячеві Остапу Селянському з нагоди 105-річчя від дня народження встановили меморіальну дошку і барельєф на будинку № 9 на вулиці Снятинській, де він проживав у 1932 – 1939 роках. Ця подія відбулася за ініціативи Кутського осередку Союзу українок та підтримки місцевої влади.  

Щодо отця Григорія Селянського, то сучасні дослідники Прикарпаття все більше звертають увагу на цю історичну постать. Є припущення, що знався о. Григорій із відомими українськими письменниками Василем Стефаником (його ровесником) та Марком Черемшиною (Іван Семанюк), коли служив священиком у покутському селі Рожнові, неподалік їх помешкання в Русові та Кобаках. На жаль, на сьогодні невідоме місце поховання о. Григорія, бо на місці поховань 1921 року на центральному цвинтарі в Станіславі комуністична влада влаштувала парк відпочинку, переоравши майже всі могили… Та про нього з віків нагадує рукотворний пам’ятник Тарасу Шевченку в с. Вовчинець (тут був парохом до смерті 4 січня 1921 р.), витесаний з гірського каменю місцевими майстрами за його ініціативою. У 2011 р. пам’ятнику виповнилося 100 років, і нині він є найстарішим монументом Кобзарю на Покутті.

Катерина Селянська повдовіла у 45 років. Прожила 91 рік, а останні свої роки бабуся доживала біля найстаршої доньки Марії Бращайко (Селянської) в Ужгороді. Померла у 1971 році, похована на Кальварії, побіля пам’ятника з могильним склепом, де спочивають її донька Марія, зять Антон Бращайко та внучка Тамара.

СУДИЛОСЯ ВИЖИТИ…

Від більшовицької загрози, голоду і злиднів втікала 1945 року і Стефанія, мати Яреми Селянського, тримаючи на руках трьохрічного сина, хворого на рахіт. Батько з політичних мотивів подався в еміграцію. Притулок їй і сину дала в Ужгороді сестра чоловіка, відома на Закарпатті лікар-педіатр Марія Григорівна Бращайко (Селянська). Вона врятувала від смерті племінника і допомогла облаштуватися його матері. Пізніше Стефанія Старожитник-Селянська вдруге вийшла заміж і переїхала в Івано-Франківськ. Померла 1996 р. і похована в с. Кути у родинному склепі Селянських.  

Отже, йому судилося вижити… З того часу дитинство Яреми пройшло у цій інтелігентній родині, виховувався разом із кузинами Зіркою та Тамарою. З того часу й зав’язалися міцні родинні узи. Чоловік тітки, лікар Антон Бращайко, на відміну від своїх братів Юлія і Михайла – визначних громадсько-культурних і політичних діячів, ніколи політикою не займався і швидко пішов із життя. На той час вже був покійним. Ярема Селянський добре пам’ятає переслідування високоінтелігентної родини в часи тоталітаризму (до кінця життя були у немилості) лише за те, що мали прізвище Бращайко. Лікаря, в якої на прийомі юрмилися черги, яка лікувала не тільки заможних дітей, але й бідного населення, навіть циганів, звільнили з роботи. Дісталося і дітям Марії Григорівни. Зореславі – людині європейської освіченості, яка володіє перфектно п’ятьма іноземними мовами – не видали золотої шкільної медалі. Після закінчення медфаку УжДУ разом з чоловіком 10 років пропрацювали в Міжгірській ЦРЛ, де їх направили подалі від Ужгорода, і де залишили про себе теплі відгуки у верховинців. Професор медицини Зореслава Шкіряк-Нижник провідний спеціаліст Міністерства освіти і науки України, працює в Києві керівником відділення медичних проблем  сім’ї Інституту педіатрії, акушерства та гінеколології  АМН, професор кафедри акушерства, гінекології та перинатології Київської медичної академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика.     

Не минула в 60-70-х роках подібна участь і Я. Селянського, як близького родича Бращайків. Шість років навчався в Ужгородській школі № 1 ім. Т. Г. Шевченка, середню школу закінчив у Вижниці Чернівецької області. Патріотичне виховання і потяг до рідного слова привели його на українське віддалення філологічного факультету Ужгородського державного університету. Проживав у своєї тітки Марії Бращайко. Тут, через належність до родини «українських буржуазних націоналістів», зазнав репресій, і, зрештою, був виключений з університету з характерним формулюванням: «За непідготовленість до навчання в університеті». Однокурсник Яреми Селянського, кандидат філологічних наук, доктор мистецтвознавства, нині відомий краєзнавець і фольклорист Закарпаття Іван Хланта згадує: «Ми, однокурсники, знали його як працьовитого, спраглого до знань студента, і нам тоді було дивно: чому його виключили з університету?» Тільки після відбуття військової служби у суворих умовах Крайньої Півночі  та закінчення філфаку Чернівецького університету (в УжДУ дорога була закрита), він був направлений на роботу за фахом журналіста на Міжгірщину.

Навчання в Ужгородському та Чернівецькому університетах – уроки на зрілість. В ті часи руйнувалися людські долі, однак Бог посилав добрих людей, щоб не зламатися, дивитися правді ввічі. Я. Селянський з гордістю згадує професора УжДУ Йосипа Дзендзелівського, доцента Володимира Неточаєва, який поплатився за «зв’язки з родиною Бращайків», але на все життя залишив упевненість в учневі: «Час реабілітує тих людей, які терплять незаслужено…».  Будучи студентом п’ятого курсу Чернівецького універу, Я. Селянський приятелював з Володимиром Івасюком, тоді студентом медінституту. Його батько, відомий український письменник Михайло Івасюк, читав на філфаці курс української літератури. Студент навідувався до гуртожитку, де національно свідома молодь організовувала літературні вечори. Під портретом Василя Симоненка читалися вірші (і на заборонену тематику), співали пісні В. Івасюка під його ж акомпанемент на гітарі.         

Ті роки залишили глибокий слід в душі майбутнього журналіста. Усе його подальше свідоме життя мало чіткі орієнтири. Він не був членом КПРС, через що мав неприємності на роботі (кар’єра не світила), завжди пам’ятав коріння роду, а з перших днів проголошення незалежності України – активний рухівець і просвітянин, нині голова Міжгірського районного осередку крайового культурно-освітнього товариства «Просвіта» (з 2005 р.).  

Жителі Міжгірщини знають Ярему Селянського як свідомого українця, щирого друга Срібної Землі. За часи своєї багаторічної журналістської роботи він об’їздив усі куточки Верховини. Романтичний характер, порядність, чесність, високий інтелектуальний рівень, уміння контактувати із співрозмовником – ті риси, які підкреслювали шляхетність у роботі. Його журналістські статті привертають увагу з перших рядків, ведуть читача за змістом. Варто тільки процитувати: «Звичайна верховинська хата. На стіні ікони, вишитий портрет Т. Шевченка, по закутках в’язанки часнику, цибулі, причеплені на цвяхи глиняні горшки. Посеред кімнати довгі лавиці, на яких сидять селяни, зодягнені в гуні, постоли, киптарі…» Так Я. Селянський описує селянську хату в Річці Міжгірського району, в якій, зазвичай, відбувалися вечірки після натрудженого дня.

Ярема Селянський – один з провідних журналістів краю. Як добрий фахівець, осягнув широкий діапазон творчої діяльності газетяра. Він – автор численних статей з історії національно-визвольних змагань закарпатців, про Карпатську Україну, про необхідність збереження історичної пам’яті, духовності і традицій, пам’яток історії і культури, про видатних земляків та, безперечно, славних представників родини Селянських. Кропітка праця спрямована і на висвітлення просвітянської роботи, їх діячів, адже у Волівському окрузі (тепер Міжгірський район) з 1920 р. активно діяла «Просвіта» (на 1 червня 1930 р. діяло 14 хат-читалень). Це також велика пошана  видатним родичам – братам Бращайкам, особливо адвокату і доктору Юлію Бращайку, який був незмінним головою цього товариства з часу його заснування і аж до припинення діяльності (1929 – 1939 рр.). Це поклін правдивим просвітянам за визначну роль у культурному розвитку і національному освідомленню закарпатських українців.

З нагоди 90-річчя заснування на Закарпатті крайового товариства «Просвіта» (2010 р.) нагороджений Почесною грамотою Закарпатської обласної ради. 

Ярема Селянський успадкував теж літературний хист діда Григорія. Його проявив у написанні серії рецензій на видання закарпатських авторів та гуморесок на злобу дня.

Його заслугою є й те, що міжгірська районка дала путівку в життя нині відомим письменникам Закарпаття Андрію Дурунді, Михайлові Рошку, а колишні юнкори Василь Пилипчинець та Іван Петруляк обрали собі професію журналіста. Багаторічний редактор газети «Верховина» Василь Пилипчинець, який сформувався як журналіст під впливом Василя Кохана (1934 – 2004) та Яреми Селянського, нині згадує з приємністю спільні журналістські будні, бо не один рік працювали в одному кабінеті. Після університету Я. Селянський прийшов теоретично підкованим, щедро ділився багажем знань, був унікальним шукачем цікавих тем. Цьому сприяв його добрий, лагідний характер. 

НАШОГО ЦВІТУ ПО СВІТУ

В сучасних друкованих ЗМІ Ярема Селянський популяризує творчість своєї кузини, відомої української письменниці, поетеси, драматурга і перекладача Віри Вовк (Селянської), яка живе в Бразилії. Невтомна праця письменниці та науковця відзначена літературними преміями: імені Івана Франка в Чикаго (1957, 1979, 1982, 1985, 1989) і в Києві (1990), «Благовість» (Київ, 2000), «Тріумф» (Чернігів, 2003), «Сад божественних пісень» ім. Григорія Сковороди (Луцьк, 2003). У 2008 році Віра Вовк – лауреатка Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, яку висунули на здобуття премії Президія Всесвітньої координаційної ради із книгами: «Поезії» (2000), «Проза» (2001), «Спогади» (2003), «Сьома печать» (2005), «Ромен-зілля» (2007), а також перекладами творів української класики та сучасної літератури португальською мовою  – Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стефаника, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Василя Стуса, Василя Симоненка, Івана Світличного, Ігоря Калинця, Василя Голобородька, Івана Драча, Миколи Воробйова. На Шевченківську премію заснувала Фонд імені Григорія Кочура з метою підтримки перекладачів української літератури світовими мовами.

Живучи і працюючи в Бразилії понад 50 років поетеса доносить літературу, культуру та звичаї рідного народу до людей не лише американського континенту. В її подвижницькому доробку близько 20 томів перекладів на португальську і німецьку мови. Виступала з літературними доповідями, лекціями й авторськими вечорами у Нью-Йорку, Вашингтоні, Філадельфії, Клівленді, Чикаго, Детройті, Торонто, Монреалі, Оттаві, Ванкувері, Лондоні, Парижі, Римі, Мадриді, Мюнхені, Буенос-Айресі, Києві, Львові, творячи культурний подвиг в ім’я України. В інтерв’ю газеті «День» у 2001 р. письменниця розповідала: «У Ріо-да-Жанейро майже немає українців. У кожному випадку, немає відповідних інституцій, української церкви, громади. Я плекаю Україну в собі спогадами з дитинства, дружбою з різними цікавими людьми, багато читаю, займаюся літературною працею, вивчаю місцеві звичаї, молюся... Дружу з людьми різних націй».

У своїх спогадах Віра Вовк залишила сучасникам і нащадкам дружні стосунки з Василем Стусом. Обоє були германістами, поклонниками Гете і Рільке, поети і перекладачі. В одному з останніх листів із Далекого Сходу Василь Стус написав, що всі права на його літературні твори передає Вірі Вовк (Бразилія). Вона була йому «вікном у вільний світ», як сама пише, і мала (за її розумінням) зберегти його творчістю шляхетну, чисту, високоосвічену душу поета, якій люті вороги не могли закинути найменшої підлості і вади, яка і стала світилом своїм ровесникам та молодшим поколінням України.

Віра Остапівна Вовк листується з двоюрідним братом Яремою, під час відвідин Батьківщини зустрічається з ним, знаходить час поклонитися світлій пам’яті дорогої бабусі Катерини та її родини, що поховані на Кальварії в Ужгороді. Бо тільки так продовжує своє життя неперервна любов у наступних поколіннях. Бо лише так ми збережемося в часі і просторі. 

У свої срібні роки журналіст Ярема Селянський дбає не тільки про збереження історико-культурологічної пам’яті родоводу, але й має цілком «селянське» захоплення: вирощує екзотичні кімнатні квіти, елітні сорти помідорів та огірків… на балконі. У всьому його підтримує кохана дружина Ганна, філолог-германіст за фахом. Діти також уподобали медичну професію, як багато з їх родини. Донька Оксана – лікар неонатолог Івано-Франківського обласного пологового будинку, а син Святослав – стоматолог Міжгірської ЦРЛ.  До дідуся завжди поспішають онуки Оля і Владислав, адже у нього все можна дізнатися про минулі епохи, рідний край і справжню Україну.

24 травня 2012р.

Теги: Ярема Селянський, журналіст

Коментарі

Едуард Кульчицький 2019-08-22 / 13:32:34
Доброго дня! Допоможіть, будь ласка, встановити контакти з Яремою Селянським. Я його однокурсник.
Мій телефон: 067-259-95-35

Мирослав Дочинець 2012-05-28 / 21:20:20
Сердечно вітаю і щиро радію за Вас, пане Яремо!

КОЛЕГА 2012-05-28 / 11:04:58
ЯРЕМА - МОЛОДЕЦЬ