Шандрово та його духи

                                                                                Авторці «Урожа та його духів»

Коли ти дитина — то світ заворожує тебе, але ти по-своєму не лише сприймаєш його, а й змінюєш, витворюючи власний, у якому тісно перепліталися різні дива й фантазії, добрі і злі духи. А поряд нас жив казкар дідо Юра, Дідо Всевідо, і я днював і ночував у його хаті, слухав казки, і світ видавався мені ще й зачарованим. Тож мені часто здавалося, що стара груша в городці — моя бабка, горіх в садку — дідико, вишня — мамка, клен на бережку — нянько, виноград, який люблю понад усе на світі, — старший брат, який часто їздив на заробітки і за яким я сильно сумував; яблуня-йонотанка — рум’янощока сусідка, плакуча верба — її донька з русявими косами, а велика, мов копиця, стара верба над потічком — їхня бабуся. Я щиро вірив, що в деревах живуть душі людей, тому ставився до них, як до живих істот, і жодного разу не зламав на вишні гілочку з кетягом стиглих плодів, якщо не міг дотягнутися.

Душу мали вітер, вогонь і дим.

А своїх духів, які оберігали від лиха, мали хата, земля, ліс, кожен сад і поле, потічок і плесо…

Та найбільше у Шандрові, яке розкинулось серед гір, немов на дні крисані, водилося ВІТРІВ. Вони були різними: то пустотливі, мов діти, то бешкетні, немов леґіні, то немічні, неначе старі люди. Бувало, якийсь вітерець зірветься з гори, пролетить селом, регочучи і здіймаючи хмари куряви, а доведеться вгору підніматися, задихається, засапається і стихне. Досміявся бідолаха.

У вітри вселялися переважно душі злих людей. Тож вони то вили в полі, немовби розкаювалися за скоєні гріхи, то стогнали за вікном («То чиясь душа не має спокою», — казала мама), то жалісливо просилися взимку до хати погрітися біля теплої грубки, а як їх не впускали — зі злістю билися об двері.

Та найбільше вітри заворожували іншим. Дуже часто шандрівські люди перевтілювалися на вітер і так бешкетували. Якось під час сінокосу з гір почала раптово насуватися буря. Всі кинулися згромаджувати у сіно, а один чоловік перекинувся у вітер і став всім перешкоджати і сильними подувами розкидувати копички. І тоді хтось зі злості кинув у вітер ножем, і той голосно скрикнув і стих. А наступного дня до кривдника прийшов поранений чоловік і сказав йому:

— Сього разу прощаю тобі, та якщо кинеш ножем у вітер ще раз — недовго тобі лишиться жити.

 

Після вітрів я часто чув розповіді про ЧОРНУ ПАНІ НА КОЧІЇ. Вона об’їжджала село горами і завжди вхитрялася забрати когось з собою. Тоді жалібно плакав дзвін, сповіщаючи, що чиясь душа відлітає на небеса. Дорослі йшли на парастас, а згодом розмовляли між собою про обличчя померлого чи померлої, і я довідувався, що деякі мертві кличуть на той світ живих людей.

— У неї обличчя стало таким моложавим, що неодмінно покличе за собою когось молодого, — шепотіла якась жінка.

І часто так траплялося.

— А я вам що казала!

 

Коли хтось помирав, то вночі від церкви приносили довгу, мов ванна, БЛЯШАНУ БАЛІЮ. У ній купали мерців. Вода після мерців мала згубну силу, казали люди, і я весь час думав: «Куди ж зливають воду? Бо якщо вона згубна, то може зашкодити усьому: і людям, і землі, і потічкові».

Уперше я побачив ту балію, коли помер дідико Митро. Вона стояла за хлівом, і в неї лунко гупали ботолки — білі яблука в крапельку, мов обличчя в ластовинні. Я найсильніше любив дідика, але не плакав за ним, бо подумав, що в мене ще є бабка. А коли померла бабка, то раптом відчув, що більше не маю нікого: ані дідика, ані бабки, і так гірко плакав, що мене ледь заспокоїли. Та, напевно, саме так і мало бути. Я найсильніше любив дідика, який працював їздовим. Одного разу біг за возом і просив дідика взяти мене з собою, а він декілька разів швакнув мене батогом, після чого я почав обпісюватися уві сні, тож мама щоранку будила мене, аж поки не пішов до школи. А мене найсильніше любила бабка, тому всім здалося, що я так гірко плакав саме за нею.

 

Померлі ставали для мене духами, я розмовляв з ними, слухав їхні історії. Особливо про дідика Митра і його цімбора Юру, який для мене був ще й улюбленим казкарем, Дідом Всевідом. Це вони, як були молодими, допомагали ворожці лікувати бездітних жінок. А мого дідика, бируського Митру, як був хлопчуком, носила на ґирґах, на плечах, молода вдова до себе на горбок.

Я любив слухати історію і про те, як дідико Митро, вирішив перевірити дружину, а мою бабку Василину: вірна вона йому чи ні? Попросив свого цімбора Юру стати з довбнею під вікном і за знаком бити нею по стіні.

Домовившись, вхопив сокиру і залетів до хати:

— Кажи ми чесно, Циле, з ким волочишся, бо відрубаю ти шию, як гусці?!

Бабка перестрашилася і почала благати дідика заспокоїтись.

— То з ким волочишся?

— Ні з ким, Бог мені свідок, — сказала і перехрестилася.

Тоді дідико непомітно дав знак цімборові, а той — гуп довбнею по стіні.

— Брешеш, і Бог не може витерпіти твоєї брехні.

— Правду ти кажу: нікого, крім тебе, я не мала у своєму житті.

А дідико знову дав знак цімборові, а той ще сильніше — гуп довбнею по стіні. Бабка не на жарт перелякалася. Однак цімбор Юра, захопившись, трохи переборщив: не став чекати нового знаку, ударив ще декілька раз, і бабка одразу ж все зрозуміла і сказала тоді:

— Та якщо так сильно хочеш знати — то повім тобі.

— Кажи!

— Ні з ким не волочуся, але твій цімбор Юра не дає мені проходу.

І могла була б скоїтися велика біда, бо дідико вилетів з сокирою на подвір’я і до цімбора:

— То тобі мало інших жінок дримбати, захотів і мою?

Щастя мав цімбор, що Бог дав йому прудкі ноги.

 

А про сільських ПРИВИДІВ та ЧАРІВНИКІВ я вперше почув від діда Юри. Казав, якщо забувають закрити на замок темету (цвинтар), то померлі ходять селом уночі. Якось дідо Юра повертався додому дуже пізно й побачив у місячному світлі жінку, яка стояла спиною до нього край дороги. Жіноча постать видалася знайомою, і він підійшов до неї і взяв за руку вище ліктя, та відчув під пальцями шерсть. Волосся в нього стало дибки, і він побіг додому не оглядаючись, а за ним почала гнатися зграя псів. Перестрибнув потічок, а пси за ним. Влетів стрілою до хати і двері плечима підпер, а пси як гепнулися з розгону об двері, аж ті затріщали. Та побачили, що нічого не вдіють, і подалися на город, і давай качатися по траві. Думав, що всю траву столочать, а вранці глянув на город — а там ніде й травинки не прим’ято.

— Як втікаєш від нечистої сили, — повчав дідо Юра, — крий Боже оглядатися, бо тоді ноги можуть закам’яніти або серце тріснути.

 

Я ще маленьким знав, що нечисту силу можна легко відігнати від себе голосом або співом. Та ймовірніше, я голосно розмовляв з собою або тихо співав у темноті, щоб заглушити власний страх.

 

Недобрі слухи ходили в селі про БІЛИХ ГУСЕЙ, які часто купалися в потічку опівночі, голосно ґеґочучи й б’ючи крилами по воді. І як не заспокоювали себе люди, що це хтось забув закрити гусей, потічок з БІЛИМИ ГУСЬМИ всі завжди обминали.

 

Часто ночами люди чули ПЛАЧ ДИТИНИ і бачили, як вона йшла плотом.

— Та то кіт, — хтось казав зневажливо.

— Ага, в білій сорочці.

Інші казали, що то ніяк не може заспокоїтися душа дитини, яку звела зі світу мати.

 

Лякала ночами людей і БІЛА ВЕРЕТА, але всі сходилися на тому, що це бешкетують хлопці.

 

Але точно жив у лісі БЛУД. Він міг вчепитися за людину і цілий день водити її лісом. Якось одна жінка гнала через ліс порося, і блуд водив її лісом декілька днів.

 

Та найбільшим лихом було, коли НЕЧИСТА СИЛА сідала людям на плечі і просила перенести її на другий берег. Людина йшла через потічок, і та НЕЧИСТА СИЛА так тиснула їй на плечі, аж ноги провалювалися крізь землю. Нерідко після цього людина занедужувала й помирала.

 

У давнину в нашому селі жило багато євреї. І саме серед них було чимало чарівників. Одного з них звали ХАМОЙША-КОЛЕСО. Він був незлобивим чарівником. Міг для жарту перевтілитися на колесо і лякати дівчат. Та якось у лісі перекинувся на колесо, щоб налякати чоловіка. Але той виявився не з лякливих, та й нічого не знав про Хамойшу, і вдарив обухом сокири по колесу. Аж другого дня бачать люди, що в Хамойші голова замотана бинтом. Хамойша-колесо так розізлився на того чоловіка, що перекинувся на драбину, коли його вагітна невістка йшла на хлів по сіно для корови, і вона від переляку народила мертву дитину.

 

І дідо Юра став одного разу чарівником. Як працював у Богдані, то посперечався, що зварить яйце без вогню на даху нового будинку. І зварив, непомітно вкинувши до баняка грудочку негашеного вапна, і враз вода забулькотіла і закипіла. Люди так перестрашилися, що відтоді обминали його десятою дорогою, боялись, щоб не поробив їм чогось поганого.

 

А ще ходили слухи про людей, які поза своєю волею перетворювалися вночі на ВОВКУЛАКІВ. З вовкулаком можна прожити все життя так і не довідавшись, хто він насправді. А одна жінка цілком випадково дізналася, що її чоловік вовкулака. Якось затрималася в полі, збирала сіно. Аж раптом побачила, що на неї женеться вовк. Вона видерлася на копицю і звідти почала бити вовка вилами. Вовк дерся на копицю, вхопив її за спідницю і роздер. А вона кричала і била його, аж поки не розбила голову, тоді лише вовк відступив. Та як вона здивувалася, коли застала вдома чоловіка з побитою головою. Коли він заснув, жінка побачила між його зубів клаптик своєї спідниці. Так довідалася, що він вовкулака. Але вона дуже його любила і не змогла покинути. А він зізнався їй, що то не з власної волі перетворюється на вовка.

 

Але в нашому селі жили й справжні БОСОРКАНІ (ВІДЬМИ), які забирали від корів молоко і сметану. Гляне така жінка на вим’я корови, і вже завтра господиня надоїть лише трохи молока, а сметани зовсім не буде на ньому утворюватися. Хоча перед тим молоко текло річкою, а сметана на кислому молоці була такою густою, мов масло.

Таким жінкам-босорканям ніколи не показували корів, а як вони минали обійстя, то хрестилися.

 

А деякі люди, самі того не відаючи, мали ПОГАНІ ОЧІ, бо як подивляться на когось чи на щось — то одразу ж зурочать, хтось захворіє, а квіти можуть навіть зів’яти. А є ще люди, які можу ПОГЛЯДОМ І ДУМКОЮ робити капосні речі. Глянуть комусь під ноги і подумають, що ось зараз подорожній стане на край того слизького каменя чи зачепиться за його виступ, зашпортається і впаде або спіткнеться, — і враз це трапляється.

 

Ще чув: Є ЛЮДИ, ІМЕНА ЯКИХ НЕ ТРЕБА ВИМОВЛЯТИ. Чому цього не треба робити ніхто мені не міг пояснити. Напевно, ті люди скоїли щось дуже жахливе у своєму житті, тому всі хотіли забути їхні імена.

 

Чув також про ПОГАНІ МІСЦЯ. Там навіть вода має погану властивість. Напившись її, можна захворіти.

 

Змалку я знав, що НЕ МОЖНА СМІЯТИСЯ НАД КАЛІКАМИ. Якось одна вагітна жінка в нашому селі без злості посміхнулася над хромою, бо та смішно йшла, припадаючи на одну ногу. І трапилася велика біда: в неї народилася дівчинка кривенька на ту ж ніжку.

— Ніколи не смійтеся над каліками, — казали нам батьки.

 

А тим більше не можна було ображати БЛАЖЕННИХ. А в нашому селі жила родина, спочатку нормальна, а згодом повністю спилася, і в неї майже всі хлопчики народжувалися хворими. Буйних віддавали в лікарню на Вільшани, а тихі жили в селі. Серед них і Малий Митьорик, хоча насправді ім’я його Василь. Він мій одноліток, і я в дитинстві зі страхом думав, що міг бути на його місці.

З розповідей я знав, що снігової зими мене разом з дівчинкою з далекої родини хрестив у нашій хаті священик із сусіднього села, а згодом — і цього хлопчика в їхній хаті, однак доля його виявилася нещасливою.

У своєму розвитку він залишився дитиною. Не вміє розмовляти, а тільки викрикує якісь незрозумілі гортанні звуки, але люди навчилися їх розуміти. Як голодний, то ходить від хати до хати, і його годують жінки. Він всім радіє, і як іноді зауважує мене, то біжить назустріч, простягаючи руку для потиску. «Боже, навіщо посилаєш поміж нас блаженних людей?», — тисну анемічну руку Малого Митьорика, а він питає:

— Де де? — куди йду.

 

Нас застерігали: НЕ ЧІПАТИ ГНІЗД ҐОВЛІ (так називають у нас лелек, цих містичних птахів). Ми любили випотрошували пташині гнізда, але ніколи не залазили до лелечиних.

— Не дай Боже взяти вам із гнізда ґовлі яйце, — наказували нам батьки, — бо ґовля може принести в дзьобі жарину і спалити нашу хату.

І ми вірили батькам.

 

Так само застерігали нас від ДИЯВОЛА. Та як не дивно, для моєї мами дияволами були комуністи.

— Це люди, які продали душі дияволу, — казала мама і просила мене ніколи і ні за яких обставин не вступати в їхню партію. І я щиро вірив їй навіть у зрілому віці.

 

А ще я знав змалку, що не можна нікого проклинати, бо ПРОКЛЬОНИ повертаються до того, хто кляне. Та від прокльонів є один порятунок: якщо сильно любиш — то любов рятує тебе від прокльонів.

 

Мене й нині дивує, як люди відчувають свою смерть. А ще більше вражає, що перед тим, як залишити світ, людські душі хочуть попрощатися з близькими їм людьми.

— Піди до баби Пришки, дуже хотіла б тебе видіти і відкланятися, — сказала мені якось мама, як приїхав повідати її. І я пішов до баби Ілляни, яку кликали по-сільському Пришка, з онуками якої разом вирів. Це була маленька жіночка, чоловік якої загинув у Бельгії на шахті, і вона самотужки виховала двох донечок, а згодом вибавила купу онуків. Бідувала увесь вік. І тільки наприкінці життя їй почали виплачувати з Бельгії пенсію за загиблого чоловіка. Це були ваучери, за які можна було придбати у валютних магазинах «Берізка» імпортні речі, тож онуки навперебій просили в неї грошей. Якось вона прикликала мене до себе і, щоб ніхто не побачив, дала декілька ваучерів, щоб і я купив собі файний светр чи сорочку.

В останню нашу зустріч ми довго розмовляли про всілякі дрібниці, і баба Ілляна Голубка (таке мала справжнє прізвище, але мало хто знав про це) не могла мені надякуватися, що прийшов провідати її, бо не знає, чи ще побачить мене і хотіла б відкланятися від мене. Вона бажала мені і моїм дітям й онукам щасливої долі, а сама плакала. Добрий дух цієї жінки, немов тихе воркування голубки, і нині живе зі мною.

 

Добрі духи не лише оберігають, а й підтримують людину все життя. Особливо, коли йдеться про ДУХ родинної землі. Після війни в 1946 році в Закарпатті селян почали зганяти в колхози (так називали в селі колгоспи), змушували всіх підписуватися, що добровільно хочуть вступити до них, але ніхто не хотів цього робити, і нова влада ночами почала ходити до людей, а ґазди втікали з дому і переховувалися або в сусідів, або на оборогах. Діда Митра зловили останнім, і забрали від нього в колхоз усе: землю, ліс, обороги, плуги, борони, корів, коней і годованих, мов слимаки, волів. І він пішов до своїх волів і до кінця життя працював їздовим. І коли батько показував землю, яка колись належала його родині, то голос його ставав здавленим, а нижня губа дрібно-дрібно тремтіла.

— Це наша земля, — казав стримано, — і ми беремо з неї все, що хочемо. Бо в нас украли наше землю.

 

Про ВОЛІВ І КОНЕЙ. Як я був маленьким, то в селі було багато волів і цілий табун коней. Однак пам’ятаю тільки дідових волів, неквапних, годованих, без яких він не міг жити, тому пішов у колхоз. Та одного разу ті воли, коли їх покусали ґедзі, так гнали польовою дорогою, що розгубили все, що було на возі, летіли швидше за коней. Коли розповідав про цей випадок друзям, вони не повірили мені: в людській психології міцно вкоренилося, що воли істоти повільні, немов слимаки.

А серед коней запам’ятався кінь діда Хріня. Чорний, мов циган, лошак, з гарячими смоляними очима. Під час Першої світової війни діда Хріня врятував кінь, зігріваючи своїм теплом. А піші вояки всі позамерзали. Відтоді дід Хрінь безтямно любив коней. Але з особливою ніжністю він ставився до коней чорної масті, якої був його рятівник. Тож нікого не дивувало, що в діда Хріня була чорною і дружина, і донька-одиначка.

 

Та загалом ЧОРНА ЖІНКА завжди викликає у людей певний страх. Як ЧОРНА ПАНІ НА КОЧІЇ, яка їздить горами довкола села і забирає з собою людей…

11 квітня 2012р.

Теги: духи, душі, вовкулаки, босоркані

Коментарі

Маріанна 2012-04-17 / 11:03:42
"І коли батько показував землю, яка колись належала його родині, то голос його ставав здавленим, а нижня губа дрібно-дрібно тремтіла." Прочитала - і мороз по шкірі. Те саме розповідає і мій няньо.

Кришеник 2012-04-13 / 21:04:05
Коли читаєш, воно таке рідне...

Faust 2012-04-11 / 22:51:53
Дуже файно, Василю, щиро дякуву!..